Нагадаю: 26 жовтня у словесному двобої лідера БЮТ Юлії Тимошенко та міністра палива й енергетики Юрія Бойка в ефірі телеканалу «1+1» йшлося, зокрема, про роль «Росукренерго» у «газовому» питанні. Здавалося, візаві, незважаючи на спілкування українською, говорили різними мовами. Пані Тимошенко, допитуючись у пана Бойка імена засновників компанії, водночас звинувачувала його самого, а також Януковича та Кучму в причетності до її створення і в тому, що держава могла б обійтися без неї і купувати газ дешевше. Юлія Володимирівна заявила, що має документи, які начебто це підтверджують.

Журналісти кількох видань, які одержали ці документи й очікували сенсації, після ознайомлення з ними та вивчення фахівцями повідомили, що Тимошенко ... обдурила телеглядачів, а її звинувачення — не що інше, як «геніальний блеф». Вони нагадали: позов з приводу такого само звинувачення навесні розглядав Печерський райсуд Києва, який визнав інформацію недостовірною і зобов’язав Тимошенко спростувати її.

Непросто збагнути, хто має рацію, а поготів — чому високопосадовці, коли йдеться про газ, перекидають одне одному м’ячики з назвами «Ітера», «Росукренерго»? Яка між ними різниця і чому, залежно від політичної ситуації, одна з них щоразу стає гіршою або кращою? І чому в нинішній теледискусії, за моїм власним міні-опитуванням, симпатії глядачів були переважно на боці емоційної Тимошенко, яка звинувачувала можновладців у «здачі» національних інтересів», а не на боці врівноваженого Бойка, для якого немає значення, яка саме компанія-посередник забезпечує Україну газом...

Утім, чи не лукавлять обоє? І Тимошенко, з її всім відомою причетністю до «Ітери», і Бойку, з його удаваною байдужістю до статусу «Росукренерго», можна було б повірити, якби обидві компанії були прозорі для суспільства. Приміром, якби вони з’явилися на газовому ринку в результаті виграного тендера, коли держава з кількох гравців обирає найвигіднішого. Але поява «Росукренерго» на цьому ринку — таємниця за сімома замками. Адже жоден документ щодо її діяльності суспільству недоступний: які затрати вона нестиме, забезпечуючи нас газом, який матиме люфт, які матиме доходи й наскільки ці чинники економічно обгрунтовані?

Кожен підприємець прагне надприбутків, але для цього й держава, щоб вибрати того, в якого апетити менші. В Україні, як в анекдоті: «У пустелі заблукали Микола з повною торбою грошей і Василь з кавалком сала та баклажкою води. Василь за «паливо» править дорого, на що Микола гнівається. А той йому спокійно: «Ти пошукай на цьому ринку, може, купиш дешевше». Ось чому я не вірю в щирість ані Тимошенко, ані Бойка.

І насамкінець. Вельмишановні політики, ви декларуєте демократію? То, будьте ласкаві, втілюйте її принципи в життя — розказуйте нам, що почім, і чому. Чому наша держава у закупівлі енергоносіїв не може обійтися без посередників, а якщо вони є, то чому саме ці, а не інші? Чому ціну 130 дол. за тисячу кубометрів одні з вас вважають великим досягненням, а інші — великим обманом? Коли про це розкажете, то, може, й нам, вашим виборцям, буде байдуже, приватна чи державна компанія працює на газовому ринку, Іваненко чи Іванов заробляють цим собі на шматок хліба з маслом. Щоправда, в цьому разі політикам буде важче гратися в популізм...