До села Локниці, що в Зарічненському районі, із райцентру краще добиратися грунтовою дорогою — не так трясе, як по бруківці. Зате всі незручності сповна компенсують місцеві пейзажі: осінній ліс справді прекрасний. Де-не-де трапляються червоні з білими цяточками мухомори і «зонтики» з довгими ніжками та коричневими беретиками. Їстівних грибів уже майже нема: бездощів’я присушило грибницю. Але цього року лише ледачі і ті, що не люблять тихого полювання, не припасли грибів на зиму.

І ось нарешті щит, який нагадує, що ми заїхали на територію фермерського господарства «Україна». Як потім дізналися, з цього господарства після «реформування» вже мало що залишилося. Тим часом на першому поверсі сільради, де колись була колгоспна контора, молоді жінки завершували ремонт майбутньої амбулаторії сімейної медицини. Майже всі, хто білив, фарбував приміщення майбутнього медзакладу, тут працюватимуть. Тому із задоволенням навперебій розповідали, що буде в цих кімнатах.

— Залишилося знайти головного лікаря амбулаторії, — каже Локницький сільський голова Віктор Кушнерук. — Ми навіть маємо хату для нього.

Облаштування амбулаторії оцінювалось у 596 тисяч гривень. Але оскільки більшість робіт виконали власними силами, то обійдеться воно значно дешевше. Та й авторитетний голова пішов, як то кажуть, з шапкою по селу, і люди здали більш як три тисячі гривень. 60 тисяч передбачала програма розвитку ООН, а ще 65 тисяч має дати управління охорони здоров’я облдержадміністрації на обладнання.

Між іншим, Віктора Кушнерука сільським головою обирають уже вчетверте. Люди оцінили старання Віктора Флоровича у створенні на базі місцевої школи ліцею. А тепер узявся й за медицину.

Ліцей не тільки освітній, а й культурний центр села. Саме тут організовують різні культурно-мистецькі заходи, які частенько проводять і у ліцеї, і в місцевому будинку культури. Для цього не бракує фантазії у молодих вчителів Андрія Репецького та Василя Савича.

— Як живете у цій глушині? — запитуємо заступника директора ліцею з виховної роботи Раїсу Кушнерук.

Раїса Костянтинівна з гідністю відповіла:

— Якщо ми живемо далеко від міста, то це не означає, що у нас глушина. Ми — оптимісти, а тому не даємо ні собі, ні іншим сумувати.

І почала розповідати, які гуртки працюють у ліцеї, і як навчальний заклад співпрацює з громадськістю села.

І все-таки директор ліцею Галина Гулюк з сумом констатувала той факт, що у молодших класах дітей стає менше. А це означає, що село старіє. Журиться з цього приводу і координатор соціальної служби Олена Кирилюк:

— Нині ми обслуговуємо 39 одиноких престарілих людей. А буде ще більше.

Не всі охоче залишаються в селі, де немає стабільної роботи. Як ось родина Євгенії Павлівни Менделюк.

— Десятеро дітей виростили ми з чоловіком. Він помер, а я лишилася одна. Дітки розбіглися по всьому світу. Є навіть у Росії та Америці. А ти, бабо, живи, як хочеш, — каже пенсіонерка.

— Скільки ж вам років?

— Я з сьомого нуль сьомого двадцять сьомого, — відповіла жінка.

— А скільки внуків маєте?

— Хтозна. Не полічу. А правнуків маю п’ятнадцять.

Бажаємо бабусі здоров’я і йдемо до того, на кому село тримається.

— Григорій Степанович Ігнатюк у нас на всі руки майстер, — хвалиться сільський голова. — Він столярував на облаштуванні ліцею й амбулаторії.

Як то кажуть: видно пана по подвір’ю. І то справді так, бо стоїть тут різний реманент. Ось молотарка, яку купив в Любешові на базарі. А ось і його майстерня. Тут завжди людно, бо всім щось треба полагодити, поремонтувати.

— Хто вас всього цього навчив? — цікавимось в Ігнатюка.

— А ніхто. Я ріс без батька, то мусив всього навчитися самотужки.

Подумалося: як добре, що є такі люди, як Григорій Ігнатюк, який має золоті руки, як Віктор Кушнерук, який «вибиває» для рідного села то ліцей, то сімейну амбулаторію, як ось ті два молоді вчителі, котрі організували довкола себе інших вчителів та дітей. Мабуть, саме завдяки їм і не є наша поліська глибинка глушиною.

Андрій БАБІНЕЦЬ,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.