Край роботящих рук і небайдужих сердець

Саме такий посадив у своєму господарстві — агрофірмі «Проскурів» Іван Рудик. Здавалося б, що дивного, як на Поділлі з’явиться ще кілька десятків гектарів нового саду. Та не поспішаймо з висновками. Бо земляки знають: коли називають ім’я Рудика, значить, треба чекати щось справді сенсаційне. Людина, в якій тісно поєдналися певний господарський авантюризм і міцна хазяйська хватка, просто вирує новими ідеями. Його суперсад став однією з останніх.

Відверто зізнатися, коли потрапляєш до нього, відчуваєш певне розчарування. Деревця ледь сягають людського зросту, стовбурці такі тендітні, що їх доводиться підв’язувати до опори, а гілочки такі тонесенькі, що, здається, їм і листя важко тримати, не те що яблука. А що цей сад уже дав урожай, навіть не віриться. Але думка змінюється, коли заходиш до яблучного сховища. Навіть нинішнього року, який не назвеш яблучним, туди заклали до 150 тонн фруктів. Та ще й яких!

Ідея взятися за садівництво зародилась у Рудика після того, як побачив польські сади. Ще не так давно вони давали близько трьох відсотків яблук світового врожаю. Проте сталося так, що однієї лютої зими сади вимерзли. Тоді тамтешні селяни швидко вхопилися за ідею суперінтенсивних садів. У таких молоде дерево вже на другий рік дає плоди. Нині, до речі, з’явилися саджанці, котрі плодоносять уже і в перший (!) рік посадки. Коли карликове деревце набирає сили, то дає до 25 кілограмів плодів. І такий урожай можна збирати з нього майже чверть століття.

Новий садовий матеріал і технології швидко вивели поляків майже на двадцятип’ятивідсоткову позначку у світовому яблучному валовому зборі. І тепер дуже часто ми ласуємо саме польським сортовим яблуком.

А що ж українське? Переродилось, як старий і виснажений сад. Величезні дерева, проблемні для догляду, технічні сорти, які вже давно не можуть конкурувати із сучасними яблучними шедеврами, перетворили щедрий садок коло хати на збитковий сектор господарства. Тому й почало занепадати традиційне для наших країв садівництво.

Ось тут і задумав Рудик посадити новий сучасний сад. Але, перш ніж виростити дерево, виплекав фахівців. Сергій Сущук, який керує яблучним підрозділом агрофірми, дочірнім підприємством «Глорія», — добрий того приклад. Колишній кадровий офіцер сьогодні годинами може розповідати про яблуневий світ у всіх його тонкощах. А після того як здобув ще й аграрну освіту, справді важко знайти рівних йому у знанні та відданості садовій справі.

Сергій може назвати тисячі причин, чому треба плекати сад. От зовсім прості розрахунки: один гектар саду дає урожай, що за вартістю дорівнює урожаю із п’ятдесятигектарного зернового поля. Уже в перший рік новий сад дасть до двох з половиною тонн яблук з гектара, на другий — до двадцяти, а на третій вийде на свою промислову потужність і родитиме до сорока тонн. Навіть за дуже скромної ціни такий урожай дасть до 200 тисяч гривень прибутку з гектара. Вигідно? А ще як смачно та корисно. Недаремно свої яблука «Глорія» відправляє найвибагливішим столичним покупцям.

У перевагах крихітки-саду вже не треба нікого переконувати. Буквально за два роки поряд із старим п’ятдесятигектарним у господарстві висаджено двадцять гектарів суперкарликів. Маленькі яблуньки дивують не тільки своїм урожаєм, а й умінням самим себе обслуговувати. Звучить незвично, але це так. Деревця практично не потребують обрізки. А тоненькі гілочки під вагою плодів вгинаються саме так, що це дає змогу закласти плодові бруньки для майбутнього урожаю. До того ж дерево «знає», що воно має дати тільки стовідсотково сортовий плід. А це означає, що зібрані яблука — одне в одне.

— І ще один секрет нашого саду — він настільки самостійний, що й заробляти на себе вміє сам, — продовжує Сергій Сущук. — Яблучна індустрія — це не тільки дерево. Це і сучасні камери вакуумного зберігання, і нові технології переробки. І все це має «народитись» у саду, бо добре яблуко — це добрі прибутки.

Торік господарство заробило близько семисот тисяч гривень саме завдяки саду. А вже сьогодні воно може похвалитися технічними садовими чудасіями. Не знаю, чи знайдеться ще в країні комбайн, який вміє збирати смородину. В суперсаду агрофірми і смородина просто супер. Трирічні кущики уже дають понад тонну ягід з гектара, а в пік родючості цифра зросте у шість-сім разів. Для збирання такого врожаю потрібні були б десятки рук, виснажлива копітка праця, а звідси —низька рентабельність ягоди. Саме ці проблеми практично знищили ягідництво не тільки в області, а й у державі. Але тепер у Рудика збирати смородину —тільки тішитись. Комбайнер, один-два помічники — і за зміну зібрано півтонни якісної ягоди.

Сьогодні у «Проскурові» живуть ще однією фантазією — вишнево-черешневим комбайном. Вам важко уявити, як комбайн збиратиме делікатну ягоду з дерева, ви не можете в це повірити? Але це буде. Бо не було ще жодної ідеї, нехай найфантастичнішої, якої Іван Рудик та його команда не втілили б у життя.

Поки набирає сили молодий сад, технологи уже працюють над тим, як переробити його щедрі дари. Молодий технолог дочірнього підприємства «Холод» Тетяна Куманіна випробовує нові сушильні установки. Із суперфруктів має вийти і суперсушиня. Перші пробні партії дивують. Сушені яблука, дині, ягоди, овочі не містять жодних канцерогенних речовин, мають природний смак і вигляд. Традиційна українська сушиня набирає справді шляхетного європейського вигляду і смаку. З такою не соромно вийти не тільки до власного споживача, а й на закордонні ринки. А це і престиж, і прибутки для господарства.

Якщо простежити весь ланцюжок, звідки вони беруться, то неодмінно дійдеш до тендітної яблуньки. Та й не в ній початок. Благополуччя господарства зароджується в нових ідеях, в умінні швидко вловити нове і по-дядьківськи вперто примусити фантазію стати реалією життя. Бо дивний сад — це лише часточка великої агрофірми, в якій кожний підрозділ вміє дивувати і заробляти гроші. І хто знає, що завтра зуміє придумати Іван Рудик. А в тому, що він ні хвилини не всидить на місці, можна не сумніватися.

Сила братів

Якщо у міст буває своя візитка, то для Красилова такою, до певної міри, стали брати Арсенюки. Ім’я це добре знайоме і в районі, і в області. Та й не дивно. Бо де було видано, щоб одна із перших дилерських фірм із продажу імпортних автомобілів, небачений досі у краї тризірковий готель та ще багато чого іншого з’явилися не в обласному, а в зовсім невеличкому райцентрі.

Феномен Арсенюків як сімнадцять років тому, коли було засновано їхню фірму, так і тепер для багатьох залишається незрозумілим. Були собі два сільські хлопці, котрі, як і тисячі їх земляків, у перебудовні часи втратили роботу і почали хапатися за будь-який порятунок, шукати свій шлях у житті. Розпочали з того, що стали ганяти з-за кордону старі автомобілі — бізнес, який на тоді мало кого дивував. А завершили тим, що створили потужну фірму, залучивши до неї серйозні іноземні капітали. Німецькі брати Рейнхірд і Франк Штефаніки заснували разом з українськими спільну справу. Те, що ніяк не вдається ось уже багато років нашій державі — переконати інвесторів у стабільності і надійності, вдалося двом красилівським братам.

Допитатись, як таке вдалося, непросто. Кажуть, що це був довгий шлях притирань, перевірок і взаємних випробувань, котрий врешті-решт закінчився не тільки бізнесовою довірою, а й щирою приязню та дружбою. Втім, Арсенюк-старший — Олександр Іванович — більше показує, ніж розказує. Після того, як молодший брат Петро вирішив піти в політику, сімейний бізнес залишився на його плечах.

Хоча дилерська автомережа з кожним роком у країні розростається, фірма «Арсенюк і Штефанік» не втрачає свої позиції. Пригадуєте, як у вже відомому бренді: були першими і залишаються кращими. Сьогодні автомобілі «Рено», які пропонує вітчизняному покупцеві фірма, можна придбати і в інших містах. А от щодо технічного обслуговування машин, то їхні власники надають перевагу саме красилівчанам.

Якщо не звабиш клієнта ціною (а це неможливо зробити, коли «Рено» оголосив однакові розцінки для всіх), тоді треба брати якістю. Своїх майстрів для СТО Арсенюки вчили і в Москві, і в Німеччині. Саме там пізнали всякі технічні хитрощі, а головне — навчилися працювати з німецькою скрупульозністю, точністю та акуратністю. Тому й не дивно, що на ремонт і обслуговування сюди привозять машини не тільки з усього західного регіону, а навіть із столиці.

Паралельно з автомобільним Арсенюки свого часу започаткували у Красилові і готельний бізнес. Для багатьох було незрозуміло, для чого маленькому райцентру такий справді європейський готельний комплекс, який вражає не так масштабами, як зручністю, комфортом і затишком — такий собі несподіваний маленький куточок Європи серед українських ланів.

Українські брати не приховують, що ідея ця народилась у німецьких партнерів. За звичкою, вони хотіли працювати впевнено, чесно і з розрахунком на перспективу. Сьогодні Петро Арсенюк тільки посміхається тому перебудовному романтизму, з яким вони взялися за справу. Все здавалося так просто: зробили кошторис готелю, підрахували, скільки років знадобиться для того, щоб він окупився, і почали будувати. Не врахували лише однієї «дрібнички». Менш як за рік країну чекала фінансова криза, курс валют різко змінився, і для того, щоб проект окупився, стало потрібно вже не двадцять, а мало не всі сто років.

Для української частини фірми все це було хоч і неприйнятно, але цілком зрозуміло. Для німецької — геть незрозуміло, проте довелося прийняти такі умови. Потім уже, всі разом, вони йшли через дикі податки, недосконалі закони, політичні вибрики, але жодного разу жодній із сторін не спадало на думку порушити слово перед партнером, підвести, покинути справу. Непорушною залишається єдина умова — працювати чесно і прозоро.

— Бізнес постійно підштовхує до роботи, пошуку нових варіантів, — розповів Олександр Арсенюк, — тому ми вирішили підтримати і село. Взяли в оренду паї, уже третій рік обробляємо землю, вирощуємо ріпак, пшеницю, ячмінь. У найближчих планах — серйозно зайнятися свинарством.

Якщо комусь здається, що підприємцям дуже просто втілювати в життя все задумане, то це далеко не так. Звучить парадоксально, але що потужніший бізнес, то більше всяких перешкод на його шляху. А що вже говорити про охочих поживитися за чужий рахунок.

— Нам так часто доводилося стикатись із чиновницьким свавіллям, бачити, як влада ігнорує інтереси людей (ідеться не тільки про нашу фірму), що одного разу я вирішив: треба щось змінити, — розповів Петро. — Причому зміни мусять бути кардинальними.

Він так і зробив, як задумав. Бо одного дня відмовився від бізнесу і пішов у владу. Звучить патетично. Насправді посада голови районної ради не так велична, як відповідальна. А особливо в той період, коли район залишився ще й без голови райдержадміністрації.

Реалії, з якими довелось зіткнутися нинішньому держслужбовцю і вчорашньому бізнесмену, виявилися ще жорсткішими, ніж можна було уявити. Бюджетні кошти мізерні, а життя потребує величезних витрат. Треба дати заробітну плату людям, відремонтувати дороги, підготуватися до зими, підлатати школи, забезпечити лікарню, підтримати, чим можна, сільську владу...

Був час, коли у розв’язанні багатьох проблем Петро Арсенюк ризикував власним бізнесом. Тепер настав такий, коли на новій посаді з дуже скромним заробітком він ризикує значно більшим — довірою земляків та своєю честю.

Сказати, що із приходом Арсенюка-молодшого у владу життя в районі різко змінилося, було б неправдою. Навіть за надлюдських зусиль навряд чи створиш за кілька місяців тисячі таких потрібних робочих місць, піднімеш достаток десятків тисяч родин, зореш тисячі гектарів облогуючих земель. Але хтось мусить-таки братися за цю роботу. От започаткували майже два десятиліття тому Арсенюки разом із Штефаніками проект, котрий успішно живе і працює. То чому тепер не закласти бодай якісь основи майбутнього уже не для себе і своєї родини, а для району. Дивись, мине ще двадцять років, і німецька стабільність і акуратність, європейський достаток і працьовитість вихлюпнуться за двері відомої красилівської фірми і помалу розтечуться по всьому краю.

Подарунок для лікаря

Кажуть, у Красилові не знайдеш родини, котра хоч раз у житті не зверталася до головного хірурга районної лікарні, заслуженого лікаря України Валентина Ходоровського. Про таких, як Валентин Іванович, завжди кажуть, що це хірург від Бога. Цими днями він міг би приймати вітання із 67-річчям від своїх земляків. А в тому, що гостей у нього було б багато, можна не сумніватися.

Але так не буде. Майже рік тому хірурга не стало. Коли кажуть, що людина просто згоріла на роботі, то саме так і сталось із Ходоровським. Хоча офіційно причину його смерті не встановлювали, проте багато красилівчан переконані: все сталося через те, що під час операції Валентин Іванович заразився небезпечною хворобою. Спочатку ніхто навіть не звернув уваги на невеличку подряпину на руці. Але за кілька місяців хвороба спалила лікаря.

Найбільше багатство, яке може людина залишити по собі, — це пам’ять, свої діла та учнів. Усе це у Валентина Івановича було, є і буде. Пам’ятаючи про сорокарічну не просто роботу лікаря, а вірне служіння обов’язку і людям, красилівчани вирішили зробити подарунок своєму хірургу. Про те, яким він має бути, довго не думали. Всі знають, жодним дарам Валентин Іванович не радів би більше, ніж новому відділенню. Ще за життя робив усе, щоб відремонтувати палати, підлатати своє хазяйство, стягнути медичне обладнання. Про те, як все це непросто робити в умовах надзвичайно обмеженого фінансування, знають хіба що колеги-медики. А от до нової операційної руки так і не дійшли.

Уже по його смерті ідею підхопив Володимир Кабиш, котрий тепер завідує хірургічним. Коли постало питання, хто посяде місце вчителя, в деяких скептиків були сумніви щодо молодого кандидата. Мовляв, не вистачить досвіду, щоб узяти на себе такий непростий тягар. Та, з другого боку, всі розуміли: ніхто так не запозичив кращі риси, і людські, і професійні, від Ходоровського, як Кабиш. Випускник медінституту, котрий приїхав до Красилова за розподілом, вісім років простояв за одним операційним столом з учителем. Подейкують, що навіть рухи, манера ходити і говорити тепер у нього від Ходоровського, не кажучи вже про професійну вправність. Але найбільше імпонує пацієнтам у Володимирі Петровичу його щирість, порядність і співчутливе ставлення до хворого — те, чого так часто бракує нинішній медицині.

Не дивно, що такий учень одразу взявся за те, чого не встиг доробити учитель. Спочатку планували оновити один операційний зал. До честі районної влади та спонсорів, вони швидко відгукнулись на цю пропозицію. А коли почали оглядати приміщення, прицінюватись до вартості робіт, вирішили, що треба відремонтувати весь операційний блок. Якщо робити подарунок своєму хірургу, якщо дякувати йому за врятовані життя, то подарунок має бути справді гідним.

Так ремонтний кошторис зріс до двохсот тисяч гривень. Для невеличкого райцентру сума чимала, а для місцевого бюджету взагалі недосяжна. Отож весь фінансовий тягар взяли на себе спонсори. Найбільший — керівник місцевого цукрового заводу Володимир Федченко. ТОВ «Арсенюк і Штефанік» відрядило будівельну бригаду. А лікар із Німеччини Реперт Лутц вклав власні кошти у ремонт двох палат. У результаті в районній лікарні з’явився новий операційний блок. Він ще пахне фарбою, і лікарі та медсестри ще тільки починають його обживати. Та вже зовсім скоро тут з’являться перші пацієнти, потече звичне лікарняне життя, в якому незримо залишатиметься і Валентин Ходоровський.

— Щомісяця у нашому відділенні лікується близько ста хворих. Майже дві третини з них лягають на операційний стіл, — розповів Володимир Кабиш, — за рік набігає до тисячі людей. Тож нова операційна — справді подарунок для них. Однак усі ми переконані, що ніщо не могло б утішити більше Валентина Івановича, як така добра справа для земляків. Це данина пам’яті і поваги йому.

Кажуть, ангели-охоронці є не тільки у людей, а й у цілих країн, міст, і, хто знає, може, і в невеличких лікарень. Добрим духом зостанеться і у своїй рідній Валентин Ходоровський. Бо й після смерті він продовжує вершити добрі діла для своїх земляків.

Команда, яка звикла перемагати

Саме так можна охарактеризувати міліцейську команду з міні-футболу, що діє під егідою обласного спортивного клубу міліції. Призові кубки вона встигла привезти із багатьох європейських і навіть світових змагань. І при цьому кожен із них додає не тільки спортивної слави команді, а й формує образ українського міліціонера у світі. Як спортивні перемоги допомагають успішній роботі всієї міліцейської команди області — про це наша розмова з начальником управління МВСУ у Хмельницькій області, генерал-майором міліції Володимиром Гаврилюком.

— Володимире Івановичу, ні для кого не дивина, що футбол визнано справді гуртуючою силою для цілих націй. Але звідки з’явилась ідея так серйозно взятися за нього міліціонерам?

— Напевно, тут багато чинників. З одного боку, у працівників міліції завжди є не просто можливість, а й обов’язок займатись спортом. А тут ще й щасливий збіг обставин, коли у футбол почали грати справжні фанати цієї справи. Наша команда не новачок у міні-футболі. Вона довго виступала у змаганнях міського та обласного рівнів, брала участь у спартакіадах ЦР ФСТ «Динамо» України. А вперше вирушити за кордон ми наважились три роки тому. З одного боку, підштовхував спортивний азарт, з другого — було просто цікаво поспілкуватись із колегами, поговорити з ними про професіональні (маю на увазі не спортивні, а поліцейські) проблеми. Зрештою, для нас було справою честі показати українську міліцію в Європі з найкращого боку.

— Ви зразу були впевнені в перемозі?

— Не скажу, що впевнені, але дуже хотіли цього. Тоді змагання проходили в Хорватії. В них брали участь майже півсотні поліцейських команд із десяти країн, і ми змогли вибороти лише дев’яте місце. Звичайно, до перемоги було ще далеко, та не треба забувати, що це був наш перший міжнародний турнір. До того ж такий результат спонукав наших хлопців до нових ігор, всім дуже хотілося показати, що ми граємо не гірше від інших.

А перемогою стало хоча б те, що відтоді нас почали запрошувати на всі міжнародні турніри серед поліцейських. Уже наступного року в Кубку поліції Барселони ми були четвертими. А ще через рік із тієї ж Хорватії привезли спочатку третє, а затим і перше місце.

— Ви здобули для України ті футбольні перемоги, які не можуть дати їй професійні клуби.

— До певної міри так. Зрозуміло, що тут ідеться про різні виміри і масштаби. Але у своїй лізі ми стали одними із кращих. Не тільки поліцейські, а й пересічні громадяни практично з усіх європейських країн, які були присутні на матчах, ближче ознайомились з Україною, оцінили її потенціал. І не тільки спортивний. Ми продемонстрували і свої кращі професійні якості, довели, що українські правоохоронці — це не каральна машина, якою вона залишалась у пам’яті ще з радянських часів, а сучасна міліція, яка хоче і може бути разом зі своїми громадянами.

На одному з турнірів стався такий випадок. Українська команда була ще маловідомою, і ніхто не сподівався на її перемогу. Тому й аудіозапису українського гімну не підшукали. Аж тут вийшло так, що ми перемогли. Організатори змагання потрапили в дуже неприємну ситуацію. Здавалось, у залі буде повний конфуз. Але на допомогу прийшла українська кмітливість. Наші футболісти взяли із собою касету із записами Руслани. Її пісні, наша гра наче казали всім, що у Європу йде потужна країна, яка з часом розкриє свій потенціал.

— Для цього всім нам ще треба стільки попрацювати. От ваше відомство, приміром, може похвалитись такими само професійними успіхами, як спортивними?

— Та ми просто не грали б у футбол на такому рівні, якби відповідно не працювали. Адже кожен розуміє, що спорт, хоча і надзвичайно важлива, але не головна складова нашої роботи. Я можу назвати чимало цифр і показників, які характеризують роботу хмельницьких правоохоронців. Порівняно з минулим роком в області майже на чверть менше зареєстровано тяжких та особливо тяжких злочинів, зокрема навмисних убивств, тяжких тілесних ушкоджень, розбоїв, шахрайств, незаконних заволодінь транспортними засобами, крадіжок тощо. Скоротилась злочинність у громадських місцях, серед неповнолітніх, раніше судимих, у стані сп’яніння. Ми викрили і знешкодили тринадцять організованих злочинних угруповань, з них п’ять — економічної спрямованості.

Предметом особливої пильності стала сфера захисту законних інтересів особи. Вбивства, розбої, тяжкі тілесні ушкодження розкриваємо, як правило, по гарячих слідах.

Або ще таке: із виявлених понад шестисот злочинів дві третини становлять тяжкі та особливо тяжкі. Розслідуються і вже розкрито 27 кримінальних справ зі збитками понад сто тисяч гривень, а 12 — понад мільйон. Незаконне відшкодування ПДВ і використання бюджетних коштів, хабарництво і корупція, злочини у сфері земельних відносин і на ринках — ось пріоритети нашого управління.

Для професіонала ці дані багато про що скажуть. Але для мешканців наших міст, райцентрів і зовсім крихітних сіл головне не це. Вони хочуть жити безпечно і комфортно. Вони не можуть більше говорити про економічні злочини, котрі так негативно вплинули на їхнє життя. Вони хочуть бачити в міліціонерові силу, котра справді допоможе і підтримає в найважчі хвилини життя. Я певен, мине час, і наша міліція стане саме такою. Принаймні вже сьогодні ми робимо багато для цього. Хоча подолати стереотипи, усі труднощі, проблеми, з якими і правоохоронцям доводиться боротись, повірте, дуже непросто. Але ми справді та команда, яка хоче і може перемагати. І це стосується не тільки футболістів, а й усього нашого багатотисячного обласного колективу.

— Поки професійні вершини ще попереду, ви вже можете пишатися реальними спортивними перемогами.

— Це справді так. Навесні наші спортсмени привезли переможний кубок з європейського турніру, що зібрав у Польщі тридцять команд з одинадцяти країн. А вже у вересні змагатись довелось із 56 командами із 15 країн. За одинадцять ігор хлопці забили двадцять чотири, а пропустили лише один м’яч. Зрозуміло, що переможний кубок знову був у нас.

І не встигли ще хлопці перепочити, як уже нова поїздка на світові змагання до Нідерландів. Цього разу в змаганні брали участь майже півтори сотні команд із понад сорока країн. П’яте місце, яке вибороло хмельницьке «Динамо», гадаю, теж чудовий результат.

— Володимире Івановичу, ваш кабінет уже переповнений і найбільшими, і найоригінальнішими, і найдорожчими кубками. Але чому ви жодного разу не поїхали за кордон зі своєю командою?

— Я відчуваю силу й потенціал і своєї команди, і всього нашого колективу. Знаю, що вони скрізь і завжди зможуть проявити себе з найкращого боку, тому моя присутність там не обов’язкова. А поруч я буду тоді, коли шансів перемогти буде найменше. Хіба не в такі моменти підтримка потрібна найбільше?

— Нехай їх буде найменше і в спорті, і в роботі. Нових вам успіхів і перемог.

Дні «Голосу України» провели:Леонід БРОВЧЕНКО,Людмила КОХАНЕЦЬ,Сергій КОВАЛЬЧУК,Ірина КОЗАК.