Про війну, яка не відбулася

Ці тринадцять жовтневих днів називають по-різному. Американці — «Кубинською ракетною кризою». Кубинці — «Жовтневою кризою». Ми — «Карибською кризою». Про справжні масштаби операції американці дізналися тільки через 40 років. І ще пізніше, — що ядерний вибух міг статися не тільки на суші, а й на воді. Спробуємо і ми розкрити кілька таємниць секретної операції «Анадирь».

Микола ПРИЩЕПА нині викладає в Національному технічному університеті України «КПІ». Під час Карибської кризи був старшим лейтенантом, командиром взводу планшетистів-телефоністів командного пункту дивізії протиповітряної оборони.

— Ми вирушали з Севастополя на кораблі «Адмірал Нахімов». Ви чули цю назву. Він потім затонув... Куди саме пливемо, дізнався десь на 4—5 добу походу... На Кубу прибули серед перших, 16 липня. Зустрічали нас дуже радо.

— Миколо Михайловичу, ви здогадувалися, що на Кубі плановано розмістити ядерну зброю?

— Ракети ми бачили, бо їздили по частинах. До того ж я на командному пункті працював. Інформація у нас була. Але річ у тім, що ракетники — це транспортники. Є окремі частини, які обслуговують ядерні заряди. І ці окремі частини прибули на початку жовтня на кораблі «Індігірка». Що їх привезено, стало відомо, бо там особливих заходів вживали.

— А які панували настрої? Чи був страх, що може початися атомна війна?

— Сказати про страх не можу. Але, звісно, непокоїлися. Особливо, коли почули 16 жовтня виступ Кеннеді...

— Ви мали таку можливість?

— Так, тоді на Кубі ще транслювали американське телебачення... А коли побачили карту розміщення морських сил Сполучених Штатів (це — близько 300 кораблів, шість авіаносців), ми зрозуміли, що ситуація дуже серйозна. Якби всі літаки злетіли, від Куби нічого не залишилося б. До того ж було не до кінця зрозуміло: хто прийматиме рішення у разі збройного конфлікту. Нам нічого не дозволяли робити. Чекайте команди з Москви.

— У своїх спогадах Микита Хрущов писав, що американський літак У-2 був збитий кубинцями. І без команди з Москви.

— Це казки. Так йому доповіли. Чим могли збити кубинці? На той час наше політбюро прийняло рішення, що право на застосування всіх засобів, які є на Кубі, має командувач групи військ, крім ракетних військ стратегічного призначення. Там були крилаті ракети з ядерними боєголовками, комплекси «Луна» з ядерними головками: 86 ядерних зарядів. Це тактична зброя, яка могла використовуватись як оборонна.

— За іншою версією, рішення збити літак ухвалив командувач радянських частин на Кубі генерал Ісса Плієв.

— Плієв тоді був на дачі. Можливо, його і поінформували, але пізніше він удав, ніби до цього не причетний. Адже Хрущов дуже розлютився. Це сталося 27 жовтня, вже була можливість розпочати переговори з Вашингтоном... А ухвалили рішення генерал-лейтенант Гречко і член військової ради Петренко... Ви зрозумійте, до техніки кубинців узагалі не підпускали. І навіть до кухні. У нас було забезпечення продуктами для автономного перебування на півроку. Щоправда, не подумали, як зберегти ті продукти в умовах тропіків, тому майже все зіпсувалося. Бувало, і кашу з червами їли, і здуті консерви. Легше стало на початку січня 1963 року. Привезли нові запаси. Та й ядерну зброю на той час вивезли. Ситуація трохи розрядилася.

— А коли ви залишили Кубу?

— На початку серпня 1964 року, мене на той час уже списали з армії.

— Чому?

— Дістав поранення.

— У бою? Але ж Хрущов хизувався, що «домігся блискучого успіху для Куби, не зробивши жодного пострілу»?

— А що ж там робили наші війська до 1964 року? Були бойові дії і в докризовий період, і під час кризи, і після. Не масштабні. Нас туди не кликали. Там — свої контрреволюційні сили. Пам’ятаю, у жовтні 1963-го з транспортного корабля висадився десант. Усю ніч корабель і катери з десантниками бомбардували з наших літаків. Кому вдалося доплисти до берега, брали в полон.

— А наші в полон потрапляли?

— Контрреволюціонери полонених не брали. Якщо попався — розстрілювали. А ось на американську територію в Гуантанамо, бувало, заходили випадково. Але американці також у полон нікого не брали. Садили на машину і вивозили назад.

— Скільки ж наших людей загинуло на Кубі?

— Думаю, цього ніхто точно не знає. Бо спочатку ховали у морі. Потім — у землі. Пізніше зробили Меморіал. Там на стелі викарбувано імена 46 осіб. Але загинуло, звичайно, більше...

Розумієте, те, що там було, навіть у поганому сні не могло наснитися — апогей протистояння двох систем. Ми стояли під самим носом у США. Десь до кінця листопада із США до кордонів Радянського Союзу підлітали бомбардувальники, які несли крилаті ракети з ядерними боєголовками. Тільки до Криму щодня підлітало 270—300 літаків. Підлітали, розверталися і поверталися назад... І це добре, що відбулася Карибська криза. Всі нарешті зрозуміли, що ядерну війну не виграє ніхто. Світ змінився. Ядерні сили почали зменшувати, розвиток ядерного озброєння — стримувати. Врешті з’явилася політика нерозповсюдження ядерної зброї.

Атомні бомби я заховав у сараї

Валентин АНАСТАСІЄВ — перший заступник голови ради організації ветеранів України. 1962 року був підполковником, начальником відділу військової частини, інженерно-технічні служби якої займалися експлуатацією, складанням, перевіркою і транспортуванням ядерної зброї.

— Валентине Олексійовичу, кажуть, ви привезли на Кубу атомну бомбу...

— Не атомну бомбу, а шість атомних бомб... До речі, значно пізніше я дізнався: про те, що на Кубу висуваються збройні сили СРСР і найпотужніша зброя — ядерна, першими пронюхала розвідка ФРН. А потім, звичайно, поділилася інформацією із зацікавленими країнами, в тому числі зі Штатами.

— А коли ви дізналися, куди саме везете бомби?

— Що везти — 10 вересня. А ось куди... Мене викликав командир частини полковник Василь Маслов. Сказав: «Поїдеш у відрядження на Нову Землю. Візьми цивільний одяг, щоб не маячити у військові формі. Буде багато промисловців». Я прийняв усе за чисту монету, жодних запитань не було, бо вже доводилося в лічені хвилини збиратися в подібні відрядження і раніше.

— Вважається, що тоді вперше ядерні заряди вивезли за територію Союзу.

— Це не так. 1958 року я відвозив (і залишив там) подібний вантаж до НДР...

Мій ешелон налічував 60 вагонів. Для маскування було багато постачальницьких вантажів. Усе — під однією серією накладних. Але моїх — тільки близько 10 вагонів. Я пам’ятаю, що коли прийняв вантаж, здивувався: надто багато одиниць везу для випробувань. Раніше було по одній, дві, три... Вирушали ми з Феодосії, а прибули у Вієнгу, у двадцятиградусний мороз... Мене зустрів полковник Микола Костянтинович Білобородов. Сказав: «Розвантажуйся й одразу завантажуйся на корабель». Мене це теж не здивувало, бо на Нову Землю пішки не потрапиш.

На рейді стояв корабель «Індігірка», дизель-електрохід, призначений для експедицій Північно-Льодовитим океаном. У нього був подвійний борт, подвійне дно... Тут сталася перша непередбачувана ситуація. Я зобов’язаний контролювати будь-який доторк інших людей до вантажу. Приміром, перевірити, чи має кранівник документ, згідно з яким його допущено до вантаження вибухових речовин. Чи має відповідний сертифікат кран? Адже не картоплю вантажимо. І ось треба розміщувати в трюмі. Чи можна це робити? Як? Довелося терміново розробляти документацію, узгоджувати її. Пізніше з’ясувалося, що ми розрахували все правильно. Коли вже на зворотному шляху потрапили в 10-бальний шторм, усе скрипіло, тріщало, але жоден вантаж не змістився.

— Хто був капітаном корабля?

— Пінєжанінов, лойдовський капітан. Це означає, що він мав право заходити в будь-який порт без лоцманської проводки. Після того рейсу він отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Ми спостерігали за ним з цікавістю. Своєрідний чоловік. Дисципліна на кораблі була серйозніша, ніж в армії. Під час рейду він навіть провів кілька навчань. Здавалося, бойове завдання, а тут раптом подається команда: людина за бортом. І починається ця карусель. Години три ми дивимось, як екіпаж виконує передбачені інструкції. Це запам’яталося, бо було незвично...

Але я відійшов від теми. Ми завантажувалися останніми. За типами контейнерів, які вже були в трюмах, я зрозумів, що це — відсіки з ядерним зарядом для крилатих ракет, ракет середньої дальності Р-12, Р-14 і для «Луни»... Коли завантажилися, визначили команду, яка йтиме далі (10 осіб), у нас відібрали документи. Повернули їх тільки вдома. І взагалі весь час на Кубі я не мав при собі жодного посвідчення, жодної записочки... Потім на складі видали літнє військове обмундирування (кремова сорочка-безрукавка, панама і білі брюки). Я їх жодного разу й не одягнув, бо команди такої не було. Видали і цивільне — китайська клітчаста сорочка, брюки і черевики. Тоді вже стало зрозуміло, що з північчю ми розпрощаємося. А що пливемо на Кубу, дізналися тільки біля Фарерських островів, коли було відкрито пакет.

— Чи були якісь інструкції, як діяти у разі нападу на корабель?

— На носовій частині корабля встановили 37-міліметрову гармату. Коли ми вийшли з порту, зробили пробний постріл. Після цього гармату розібрали, ствол зняли, накрутили зверху бухту з канатів і замаскували. Мовляв, є чим відстрілюватися у разі нападу. Звичайно, це видавалося трохи смішним. А коли нас проводжали, то перший заступник начальника головного управління генерал-полковник Микола Єгоров сказав: «Не хвилюйтеся. Ми вас самих не кинемо». Тож ми зрозуміли, що якесь прикриття буде. Мабуть, підводні човни.

І тільки пізніше я дізнався, що корабель було підготовлено до затоплення. Розповів про це генерал Анатолій Грибков, головний розробник операції. На днище корабля поставили вибухівку. Деякі тепер починають шуміти, мовляв, ми також ішли з таким добром. Але Грибков чітко сказав, що вибухівка була на двох кораблях: «Індігірка» та «Олександровськ». Тільки ці кораблі перевозили ядерні заряди. Правда, «Олександровськ» прибув майже через місяць після нас. Він навіть не розвантажувався.

— Назад ви теж ішли з вибухівкою?

— Так. До речі, той самий Грибков розповів, що всю операцію під назвою «Анадирь» розробили у травні. Ще до узгодження з Фіделем Кастро визначили склад, які частини, які люди, яка техніка відбуде до Куби. А приблизно в липні вирішили додатково включити до складу ще декого і дещо. Ось до числа цих додаткових потрапили і ми. За першим варіантом — бомби на Кубі не мало бути!

— І коли ви прибули на Кубу?

— У перших числах жовтня. Розвантажувалися в порту Маріель. Усі — вдень. Наш вантаж, звісно, вночі. І тут з’ясувалося, що всім є кому передати вантаж, а мені — ні. Бо всі частини вже прибули, а моя — ні. Я питаю Білобородова: «Що робити?» А він: «Сам не знаю». Довелося розмістити... в сараї на дачі Батисти. За якихось 50—100 метрів від моря. Я був у трансі. Народу на тій дачі — повно. Спека неможлива. Комарі, мухи. І ще один момент. Усі ядерні заряди вимагають оптимальної температури і вологості зберігання. Для перебування в інших кліматичних умовах є гарантійні терміни. У нас працювали самописці. Коли ми повернулися в Радянський Союз, за вологістю і морозом бомби були на межі...

Я одразу почав шукати інше місце. За тридцять кілометрів від дачі знайшли так звану «лисячу нору». Це штольня, приблизно 40—50 метрів, вибита в горі. Там ще за Батисти зберігали боєприпаси. Штольня була в хорошому стані. Всі шість штук туди і влізли. Єдине, що було погано, — без воріт. За цими клопотами минув тиждень, і Білобородов каже: «Так, Браушкіна (командира частини, який мав приймати вантаж) нема. Готуйся. Раптом завтра війна. Ми ж не скажемо: зачекайте, ми ще заряди до літаків не підвісили! Шукай частину, яка займатиметься підготовкою і підвіскою бомб». Уже за кілька днів я з генерал-полковником Давидковим, кубинським командувачем ВПС ПВО облітав усі аеродроми, вибираючи, куди перевезти бомби. І нічого не знайшли. Зрештою вирішили використати для цієї мети напівкапоніри — земляні вали висотою в п’ять метрів, за якими ховалися літаки. Накрити їх, встановити кранове господарство... Ще не знали, як бомби транспортувати: кубинські потяги для цієї справи не годилися, спеціальних машин не було.

А потім підійшло 20 число. Прибули літаки Іл-28, прибув нарешті Браушкін. Але вже почалася криза. Ходили чутки, що готується американський десант, мета якого знайти ядерні заряди і вивезти їх до Америки. Перевозити заряди було небезпечно. Ну а потім наші збили американський літак. Напруга була висока.

— Коли Хрущов розпочав переговори з Кеннеді, заряди були ще в «лисячій норі»?

— Так. Пізніше я прочитав в одній із газет, що на той момент готовими до застосування було відсотків 15 від усього ядерного арсеналу на Кубі. Але навіть цього вистачило б, щоб відкинути Америку на сотні років назад.

— Кажуть, загалом на Кубі було 160 ядерних зарядів.

— Більше. Я бачив у трюмі не сто і не сто п’ятдесят.

— Коли ви повезли бомби назад?

— Десь наприкінці листопада почали підбирати корабель. Вибрали «Архангельск». Це було старе судно з однією головною машиною. Десь у середині Атлантичного океану вона у нас почала стукати. І ми пішли в дрейф майже на добу. Бовталися, а екіпаж розбирав машину. Правда, майстри були кращі, ніж у ремонтній майстерні. А потім шторм. Про нього я вже згадував.

До речі, забув сказати, що вийти з Куби було ще складніше, ніж зайти. Бо виходили ми в оточенні американських кораблів.

— Вони знали, який вантаж ви везете?

— Ні, так і не дізналися, на якому кораблі ми прийшли і на якому повернулися. Якби дізналися — скандал був би великий.

Замість епілогу

За кілька років Хрущову пригадали Карибську кризу, коли відправляли його у відставку. За офіційною версією, життя президентові Кеннеді вкоротив кубинський емігрант. Куба не стала ще одним штатом США. А ми так і не дізналися, що таке ядерна війна.