Не можна зраджувати майбутнє

Зрозуміло, якусь частину українського суспільства те, що відбувається, влаштовує. Деякі наші співгромадяни цілком щиро сподіваються: Україна посяде місце на периферії західного світу. Для цього, як нам пояснюють, необхідно погодитися з принципами «нового світового порядку», проголошеного після розпаду СРСР. Насправді, з допомогою цього терміна прикривається світова економічна і політична система, що дає змогу урядам розвинених капіталістичних країн розпоряджатися світовими ресурсами у власних інтересах. Як писав видатний американський учений Наум Хомскі, так званий «новий світовий порядок» заснований на старих принципах, висловлених ще Уінстоном Черчіллем: «Керування світом має бути в руках матеріально благополучних народів, багатих людей, що мирно живуть у себе вдома, а не голодних народів, що прагнуть поліпшити своє становище». Хомскі з іронією зауважує, що розвинені капіталістичні країни домоглися нинішньої могутності зовсім не за рахунок мирного домосідства.

Якщо нам справді треба здійснити геополітичний вибір, то робити це треба з відкритими очима, не обманюючи себе, ясно усвідомлюючи можливі наслідки і перспективи. По суті, нас нині переконують відмовитися від спільного культурного й економічного простору, успадкованого нами від східнослов’янської цивілізації, заради утвердження якихось «загальноєвропейських» цінностей. Щоправда, важко зрозуміти, що саме мається на увазі. Сучасна західна цивілізація заснована на визнанні примата прав людини і повазі до демократичних інститутів. А нам пропонують обрати зовнішньополітичний вектор, який відкидається більшістю суспільства, і продовжити перетворення, що руйнують основу для забезпечення соціальних і культурних прав. Нам посилено нав’язується соціально-економічна система, яка дає можливість десятій частині суспільства жити згідно зі стандартами розвинених країн і прирікає всіх інших на принизливу бідність і моральну деградацію. Навіть якщо залишити осторонь етичні аспекти такого соціального устрою, не можна не побачити, що подібне суспільство не може бути ні стабільним, ні демократичним.

Заради чого нас змушують піти на такі жертви? Нам це не пояснюють, оскільки жодних раціональних аргументів на користь відмови від історичних зв’язків і соціальних завоювань немає. Міркування про те, що так, мовляв, ми зможемо опинитися в «цивілізованому світі», більше не спрацьовують. Навіть відчайдушні оптимісти нині не можуть усерйоз вірити в те, що керівництво розвинених капіталістичних країн сприймає Україну як рівноправного партнера. Помиляються і ті, хто думає, начебто наш народ прагнуть перетворити на джерело дешевої робочої сили. У світі зараз надлишок трудових ресурсів, західні країни намагаються обмежити імміграційні потоки — нові робочі руки там більше не потрібні. Єдине, що може знадобитися від України західному світу, — природні ресурси і територія для розміщення військових баз. Це твердження вже не раз лунало у пресі, таку думку я висловлював у кількох своїх книжках. Але прихильники євроатлантичної інтеграції удають, що його не помічають. Нас уже більше не намагаються переконувати. Геополітичний вибір знову намагаються зробити за спиною українського суспільства, розраховуючи, що воно вкотре примириться з діями влади.

Здавалося б, що такого страшного у приєднанні до НАТО? Адже це начебто має убезпечити Україну від зовнішньої агресії і підвищити її роль у розв’язанні міжнародних проблем. Проте майже дві третини українських громадян проти входження України до Північноатлантичного альянс. Це ще раз доводить уміння нашого народу мислити самостійно, не піддаючись на пропагандистські виверти. Насправді, приєднання України до НАТО закріпить підлегле становище нашої країни у світовій економічній і політичній системі. Заступництво альянсу ми матимемо лише в обмін на відмову від самостійного розвитку. Нам доведеться примиритися з роллю технологічно відсталої країни, що спеціалізується на експорті ресурсів і продукції з низьким ступенем переробки. Не можна заплющувати очі на те, що геополітична стратегія найрозвиненіших держав (насамперед США) спрямована на те, щоб позбавити країни «третього світу» права на самостійний розвиток. Їх доля — забезпечувати технологічне і військово-політичне лідерство Заходу власними сировинними ресурсами, служити ринками для збуту товарів, надавати транснаціональним корпораціям можливості для вигідних інвестицій і розміщення екологічно небезпечних виробництв.

Східна Європа ще в Середньовіччя, під час зародження капіталізму, виконувала ті функції, що нині взяв на себе «третій світ» загалом. Місце Східної Європи після повернення її в зону впливу західної цивілізації принципово не змінилося. Хоча тепер становище багатьох народів Азії й Африки набагато гірше, аніж громадян східноєвропейських держав, до «клубу багатих» жодну з країн Східної Європи пускати не збираються. Приклад Польщі, Угорщини і Чехії — країн, що безпосередньо належать до західноєвропейської цивілізації, досить переконливий. Попри спільну культуру з державами Західної Європи, вони, по суті, так і не одержали статус рівних партнерів.

Але чому тоді українська влада повідомляє про те, що курсу на євроатлантичну інтеграцію немає альтернативи? Приєднання до західної цивілізації, нехай навіть як експлуатованої і такої, що принижується, периферії, є єдиним способом забезпечити нинішньому правлячому класу його пануюче становище. Та соціально-економічна система, що нав’язується державам «третього світу», цілком влаштовує українську верхівку. Вона легко готова поступитися і добробутом власного народу, і незалежністю країни, і національною культурою заради можливості ввійти до «світової еліти». Як сформулював Наум Хомскі, головним супротивником «нового світового порядку» є національні режими, котрі намагаються підняти рівень життя власних громадян, що заважає американському контролю над сировиною і політиці капіталовкладень. А найнадійнішим союзником — економічна еліта «третього світу», яка, сприяючи встановленню «нового світового порядку», перетворюється на «головного ворога своїх народів». Тому боротьба проти курсу на євроатлантичну інтеграцію в Україні стає природним продовженням політики, спрямованої на відновлення соціальної сфери, розвиток сучасних галузей економіки, зміцнення демократичних інститутів, системну реалізацію прав людини. Дуже важливо, що низка політичних сил змогла, врешті-решт, усвідомити це. Результатом цього стало створення антикризової коаліції. Однак перехід від усвідомлення на рівні ідеології до конкретних політичних дій зазвичай виявляється зовсім непростим. Ті само політики і громадські діячі, що продовжують наполягати на залежності зростання якості життя і реалізації прав особистості від успіху євроатлантичного курсу, або не в змозі перебороти власні ілюзії, або свідомо беруть участь у політичних маніпуляціях. Чи, простіше кажучи, не збираються виконувати свої передвиборні обіцянки, завдяки яким вони мали підтримку народу.

Тим часом, незважаючи на стійке неприйняття євроатлантичного курсу більшістю українського суспільства, маніпуляції, спрямовані на втягування України в НАТО, можуть завершитися успіхом. Лихо в тому, що українські політичні діячі часто роблять вибір на користь корпоративних, а не загальнонаціональних інтересів. Я далекий від того, щоб уявляти українську буржуазію як монолітну групу.

Значна її частина справді зацікавлена у збереженні національного суверенітету і створенні в нашій країні сучасної економіки. Політичні представники цієї частини правлячого класу ввійшли до антикризової коаліції, завдяки чому з’явився реальний шанс на зміну геополітичного курсу. Однак поряд з цим є і постійна небезпека того, що політичні представники буржуазії відмовляться виконувати власні зобов’язання, обмінявши їх на економічні можливості.

Минулі парламентські вибори в Україні мали геополітичний характер. Тому ані соціальні, ані економічні труднощі не сприйматимуться суспільством так само болісно, як продовження євроатлантичного курсу і відмова вирішити проблему державного статусу російської мови. Багато політичних діячів поки що не до кінця усвідомили особливість пропорційної виборчої системи. Тепер не так важливо, що той чи той політик сказав з парламентської трибуни і як відреагував на звернення виборців. Вирішальне значення має виконання своїх зобов’язань партією загалом. Треба визнати, що питання про зміну зовнішньополітичного вектора і про надання російській мові статусу державної перебувають у замороженому стані. Але саме ці проблеми, як засвідчила виборча кампанія, найбільше цікавлять наших громадян.

Річ не лише в тому, що учасники антикризової коаліції, обдуривши надії своїх виборців, можуть на наступних виборах утратити частину голосів, позбавитися парламентського представництва чи навіть зникнути як значуща політична сила. Утягування країни до НАТО, що є грубим порушенням політичних прав українських громадян, підірве їхню довіру до соціально-політичної системи загалом. У цьому разі масштабна суспільна криза з непередбачуваними наслідками буде лише справою часу.

Тому політичні сили, що входять до антикризової коаліції, зобов’язані намітити етапи і терміни реалізації своїх передвиборних обіцянок. Їм необхідно критично оцінити свою нинішню політичну тактику. Прагнення відкладати прийняття рішень, уникаючи в такий спосіб політичних конфліктів і одержуючи можливість користуватися риторикою, що влаштовує керівництво західних країн, неминуче призведе до політичної катастрофи. Уникнути суспільного розколу не можна з допомогою порожніх декларацій і відмови від власних обіцянок. Необхідно, спираючися на демократичні інститути, вирішити найважливіші проблеми національного розвитку, насамперед запобігти вступу країни до НАТО. Для цього слід якомога швидше провести загальнонаціональний референдум з питання про співробітництво з НАТО. У разі, якщо суспільство висловиться проти взаємодії з альянсом, відносини з ним мають бути зведені до необхідного мінімуму. Всі політичні ігри, торги і хитання повинні негайно припинитися.

А поки що та частина правлячого класу, що поставила перед собою мету ввійти до світової еліти, виграє в решти суспільства. Звичайно, багато в чому це пов’язано з нерішучістю національно орієнтованої буржуазії, що, з одного боку, побоюється спричинити невдоволення керівництва розвинених країн і транснаціональних корпорацій, з другого — дорожить своїм незалежним становищем. Але великий вплив на громадську свідомість мають і вміло насаджувані міфи про те, що приєднання до НАТО забезпечить розвиток демократії і зміцнення національного суверенітету.

Насправді демократія в системі «нового світового порядку» стає розкішшю, доступною лише найбільш розвиненим країнам. Не можна всерйоз говорити про діючі демократичні інститути там, де політичне керівництво змушене проводити політику грабежу більшої частини суспільства в інтересах транснаціональних корпорацій і власної багатої меншості. Очевидно, що в такому суспільстві можлива тільки олігархічна чи авторитарна диктатура. При цьому західні уряди не занадто турбуються щодо політичної природи лояльних стосовно них режимів. Звинувачення в диктаторських замашках керівництва тієї чи тієї країни «третього світу» є очевидним свідченням того, що її лідери виходять з-під контролю чи навіть вступили в конфлікт зі світовою елітою. За словами Наума Хомскі, «неслухняність — це єдиний злочин, який правителі світу не прощають», а «будь-який незалежний уряд потрапляє одразу в категорію «вірусу», що підлягає знищенню».