Перед тим як запустити в експлуатацію Канівське водосховище, між містами Київ та Українка звели дамби, які мали захистити від паводків 25 тисяч га прибережних земель і лишити недоторканними 16,7 тисячі га мілководь. Відтоді розпочався інтенсивний наступ на цю територію людини — гомо сапієнса. У сімдесяті роки зацюкали сокири і задзижчали пилки уздовж дренажних каналів біля переливних дамб. Дніпровим плесом заковзали баржі з піском — тоді тільки-но розгортався процес його гідронамиву. Сьогодні він набув уже нечуваного розмаху через санкціоновану, завуальовану, брутальну приватну забудову на масивах Бортничі—Вишеньки, Проців—Кийлів, Конча-Заспа—Плюти, заплавних озер і річок. Сокири і пилки вже давно замінили земснаряди й мобільники. А там, де гніздилися лебеді, вже височіють пентхаузи нових українців.

Підкреслено Президентом

Так сталося, що того дня, коли голова Київської ОДА Віра Ульянченко сповістила про завершення процесу продажу земельних ділянок в прибережних зонах у приватні руки, я гостював на дачі в Юрія Мушкетика, старожила одної з унікальних природних місцин Київщини — Кончі-Озерної.

Утім, гостював — сильно сказано, то була коротка нагода подихати одним повітрям з шевченківськими лауреатами, адже десь тут блукало натхнення Миколи Жулинського, Івана Драча, Павла Мовчана, Павла Загребельного, Дмитра Павличка, Олександра Сизоненка, Валерія Шевчука... Я знав, що ці дачі заснували поет-академік Микола Бажан, члени кооперативу Петро Панч, Юрій Смолич, Андрій Малишко, Василь Минко, Наталя Забіла, Оксана Іваненко ще тоді, коли я народився, тож про себе вже давно називав Кончу-Озерну літературним олімпом.

Аж тут читаю в «Літературній Україні» лист «олімпійців» до Президента країни Віктора Ющенка. Вимагають терміново скликати Раду з питань національної безпеки та оборони України для порятунку головної ріки країни, духовного її символу і національної святині — Дніпра. І, як виявляється, не вперше наполягають на припиненні варварської забудови заплавних луків Кончі-Заспи та Кончі-Озерної, які вирізняються рідкісним природним розмаїттям флори і фауни. (Тутешні озерні плеса раніше принаджували лебедів, — запевнятиме мене Юрій Михайлович Мушкетик і додаватиме після паузи: до нашестя приватних забудовників.)

Уперше Вікторові Ющенку поскаржилися 26 квітня цього року. І щиро потішилися реакцією. «Ви уважно ознайомилися з нашим листом, про що свідчать Ваші особисті підкреслення найважливіших моментів у нашому виболеному зверненні, дали відповідні доручення Генеральному прокуророві України О. І. Медведьку, Прем’єр-міністрові України Ю. І. Єханурову, а міністрові охорони навколишнього середовища України П. М. Ігнатенку Ви доручили оперативно підготувати документи на створення заказника загальнодержавного значення Конча-Озерна орієнтовною площею 40 га...» Однак... «варварство продовжується, хоча практично вся Конча-Заспа перебуває під охороною держави — входить до складу природно-заповідного фонду... З 2001 року, відколи розпочалися на цій території перші масштабні гідронамивні роботи, під намивними пісками зникло 900 га заплавних луків, із них 600 га — прибережні захисні смуги»...

З висновків НДІ водогосподарсько-екологічних проблем:

«Сучасна хаотична масова забудова заплави р. Дніпро на ділянці між Києвом та Українкою супроводжується підвищенням існуючого рівня території способом гідронамивів... Це призводить до зменшення пропускної здатності заплави р. Дніпро. Вже зараз є загроза підпору води та затоплення приміської зони м. Києва і приміських сіл Бортничі, Гнідин, Вишеньки під час пропуску повеней 1-відсоткової забезпеченості на ділянках звуження русла ріки в районах островів Великий, Ольжин, Дикий, Княжий, Покал, між високими захисними дамбами «Конча-Заспа—Плюти» та «Проців—Кийлів». При подальшій забудові звужень між високими дамбами, що не передбачено їх проектами, може виникнути загроза руйнації стійкості дамб та порушення режиму їх експлуатації». (Тут і далі цитується не затверджений жодним відомством проект концепції впорядкування використання та охорони водних ресурсів у заплаві р. Дніпро від гирла р. Десна до гирла р. Стугна.)

Останні бобри-заколотники

Юрій Михайлович Мушкетик не скаже, проте очевидно, що йому зараз не спиться. Його невеличкий будиночок розташувався у рідколіссі, куди збігаються від реву бульдозерів і гуркоту земснарядів бобри. І він має чути, як уночі під вікнами, ніби протестуючи проти втручання людини в їхнє життя, вони трощать дерева. А цього літа земснаряд гупав під покровом ночі, тож уособлення реалій з темними справами для творчої людини було цілковите. Мабуть, у такі хвилини він читав — на полицях я бачив історичні хроніки часів Київської Русі. А, можливо, тягнувся з ганчіркою на верхотуру книжкової шафи, щоб стерти пил з мініатюрного скульптурного зображення Кобзаря. Я йому сказав про обіцянку Віри Ульянченко зупинити приватне будівництво, і він, як мені здалося, і сам раптом став схожий на заколотника.

— Поїдьмо, побачите, як до цього поставитися...

До нас приєднується ще один «олімпієць», Олег Федорович Чорногуз, чиї романи я пам’ятаю ще з середини сімдесятих. Сусіди по дачах, які, звісно, на короткій нозі, влаштовують мені екскурсію, як вони кажуть, по каракумах. Ландшафт, справді, нехарактерний для цих місць: переїжджати з місця на місце доводиться, оминаючи кучугури мулу, піщані бархани, будівельні котловани, бетоновані огорожі будмайданчиків, підготовлені до встановлення телеграфні стовпи, а реліктові сосни, столітні дуби — ось вони. Над озерами нависають, ніби розгорнуті парасолі, багатоповерхові пентхаузи й недобуди, витісняючи острівці багатолітніх трав і очерету.

Перепитую, чи правда, що ця територія колись належала Видубицькому і Введенському монастирям. Атож. І століттями, кажуть мої гіди, монахи збирали на цих луках лікарські рослини, рибалили, косили сіно. Ми спостерігаємо за грейдером, який здирає масний верхній шар грунту. Невдовзі його засипле пісок, висмоктаний з русла Дніпра потужними трубами. Вони скрізь пролягли тут, крізь нерви «олімпійців» також.

— Знаєте, — каже Олег Федорович Чорногуз, — нема нічого брутальнішого за пиху, пентхауз під соломою з трьома ліфтами...

Я ніяк не реагую, згадавши раптом його роман «Аристократ із Вапнярки». Тоді його авантюрний граф Сідалковський сприймався як кмітливий, однак суто літературний герой. Сьогодні він ожив і засипає піском свого автора Чорногуза.

З висновків НДІ водогосподарсько-екологічних проблем:

«При виділенні й освоєнні земель прирічкової території в зоні Канівського водосховища (загальна площа — 1000 га, а кількість землевласників і землекористувачів вже сягає десятків тисяч осіб. — Авт.) виявилися характерні недоліки. Відсутність схеми планування території басейну Дніпра на ділянці між гирлами р. Дніпро та р. Стугна, якою б було збалансовано і враховано всі вимоги охорони навколишнього середовища, зокрема водних ресурсів, та специфіку землекористування. Відсутність проектів водоохоронної організації та впорядкування акваторій і прибережних територій. Відсутність зонального районування та планування прибережних територій. Брак відкоригованих планів землекористування з обов’язковим виділенням на них земель водного фонду. У проектах відведення земель у межах прирічкових територій неврахування екологічних, зокрема водоохоронних, вимог для встановлення обмежень на землекористування»...

Повернемося до того, з чого почали. Процес розподілу земель водного фонду відбувався стихійно, для ветеранів піщаних кар’єрів це не секрет. Чому так трапилося, що ці землі, які перебували в державній власності і не підлягали освоєнню, перекочували в запасники сільських рад, вони також здогадуються.

— Сьогодні вартість однієї сотки землі, — каже Юрій Михайлович Мушкетик, — сягнула за 10 тисяч доларів США. А ви можете сказати, скільки соток уже намили? — Я не міг, бо скільки очі бачили лежав пісок. — Та тут товару на мільярди, — підсумував «олімпієць». Я кивнув на знак згоди.

У Плютах мені розповіли, як один з наближених до Президента, ще один представник неформальної еліти, рятував свою дачу від несподіваного зсуву грунту — на боці бобрів, ласок, білок і видр виступила уже природа. Екологічно-біологічну рівновагу його дачі відновили. А хто відновить її для мільйонів людей на Київщині, які через злочинну зміну гідрографії річок, переформування русла Дніпра і варварську забудову заплавних територій змушені споживати воду, збіднену киснем, і щовесни з жахом думати про те, чи не прийде на лівий берег висока вода? 36 років не приходила, але, як-то кажуть, береженого Бог береже, а переливні дамби — слабка гарантія.

З рекомендацій НДІ водогосподарсько-екологічних проблем:

«Враховуючи те, що безсистемне освоєння територій на вказаній ділянці заплави р. Дніпро триває без узгодження з єдиним генеральним планом м. Києва та приміської зони, необхідно призупинити таке освоєння цих заплавних і придамбових територій».

Власне, про те саме вела і голова Київської ОДА Віра Ульянченко.

Легко сказати «призупинити», а як?! Котрийсь із народних депутатів запевняв мене, що знає цілу низку фірм, на балансі яких не один, а десятки земснарядів. Але не такі страшні земснаряди, як мобіли нинішніх державних зверхників, що озвучують їхні забаганки. Утім, Віра Іванівна це знає краще за мене.