Зробити землю товаром —зрадити Україну

Навколо земельного питання протягом останніх років точаться палкі дискусії. Часом полярні погляди віддаляють від пошуку оптимального рішення. Однак проблема є, і замовчувати її не маємо права. «Голос України» звернувся до народного депутата Олександра ТКАЧЕНКА із пропозицією висловити свою точку зору.

— Шановний Олександре Миколайовичу! В суспільну свідомість наполегливо вбивають думку про потребу зробити землю товаром. Кому це вигідно?

— Мені, як людині котра присвятила роботі на землі за радянських часів понад 30 років, болісно сприймати такі судження.

Віками нашу святу землю, кожну її п’ядь, боронили від зазіхань близьких і далеких сусідів. Тим, що бажають торгувати землею, зовсім байдужа доля не тільки нинішнього покоління, а й усіх прийдешніх.

Земельне питання — це питання національної безпеки. На превеликий жаль, на початку третього тисячоліття на благодатній українській землі з’явилися антидержавники, які бажають це багатство перетворити на товар, їм, можливо, мало того, що за останні 15 років могутню і процвітаючу Україну розорили економічно й духовно. Тепер намагаються позбавити наших громадян життєвого простору і зробити їх жебраками на своїй землі. Підвищення ефективності сільського господарства «риночники» вбачають у введенні землі в економічний обіг. Але питання купівлі-продажу землі має вирішуватися тільки через загальнодержавне порозуміння — референдум.

Ринковому спекулянтові вигода від обігу землі одна — купити її сьогодні за низькою ціною, завтра продати дорожче, як це було з приватизованими підприємствами.

Земля створена не господарською діяльністю людини, це — дар природи, вона повинна бути в загальнодержавній власності. Це життєвий простір 47 мільйонного українського народу, продовольча безпека держави, комора прісних і мінеральних вод, величезних запасів корисних копалин — нафти, газу, вугілля, залізної руди.

Україна, маючи 0,4 відсотка суші планети, володіє 4,6 відсотка світових запасів корисних копалин. Розвідані запаси родовищ західні експерти оцінюють у понад 11 трлн. доларів США. За деякими видами покладів Україна — на провідному місці серед країн СНД, Європи і світу. То хіба розумно відмовлятися від такого багатства на користь невеликої групи власників?

Повним власником на землю є лише український народ. Тому ніхто не має права міняти форми цієї власності, яка закріплена Основним Законом нашої держави — Конституцією.

В уряді і серед народних депутатів минулих скликань було багато прихильників, які мріяли узаконити купівлю-продаж землі. З найгрубішими порушеннями Регламенту, без врахування думок і поправок народних депутатів пропрезидентська більшість 25 жовтня 2001 року прийняла неконституційний Земельний кодекс. Комуністи у Верховній Раді виступали не проти кодексу, а проти окремих положень, зокрема поняття «землі» як товару.

Ми домоглися мораторію на купівлю-продаж землі до січня 2007 року.

Народними депутатами України — членами фракції комуністів П. Симоненком, О. Ткаченком і О. Парубком було внесено проект закону, в якому пропонувалося продовжити мораторій до 2015 року. Автори виходили з того, що законодавче забезпечення ринку землі ще не врегульовано. І воно не на часі.

По-перше, відсутній закон про Державний земельний кадастр, який визначає, зокрема, оцінку земель, кількісні і якісні її характеристики, розподіл земель між власниками і землекористувачами тощо. Але для того, щоб виконати всі вимоги, передбачені кадастром, потрібні відповідні державні кошти і період не менш як 6—7 років.

По-друге, відсутні закон щодо грошової оцінки землі і, відповідно, її оцінка в різних біокліматичних зонах України.

Як бачимо, перед парламентом — величезний обсяг законотворчої роботи.

Прийнятий 3 жовтня цього року в першому читанні законопроект передбачає продовження мораторію до 1 січня 2008 року. Але за вказаний період неможливо прийняти всі законодавчі акти, пов’язані з оборотом землі. Упевнений, що мораторій буде продовжено на триваліший термін.

Деякі із прибічників торгівлі землею вважають, що продаж землі іноземцям сприятиме збільшенню інвестицій в нашу державу. В Китаї і міські, і сільськогосподарські землі перебувають у державній власності, але потік інвестицій до країни, в тому числі і в сільське господарство, сягає сотні мільярдів доларів.

Ефективність господарювання на землі визначається зовсім не приватною формою власності і не купівлею-продажем землі. Якщо казати про такі країни, як Ізраїль і Норвегія, то там майже немає приватної власності, а є високопродуктивне сільське господарство. Успіх господарювання залежить від державної підтримки, виділення необхідних асигнувань для придбання матеріальних ресурсів, встановлення паритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію тощо.

Навіть студенти вже розуміють, що продуктивність комбайна, сівалки не міняється залежно від структури політичної системи і форм власності на землю, а залежить від матеріального зацікавлення тих, хто на них працює. Ми ж ідемо від великого до малого, а потрібно йти від досягнутого, від меншого до більшого, як роблять в усьому цивілізованому світі та як це було за кращих часів нашої власної історії.

Треба зважити і на те, що власник землі є водночас власником земельної ренти, тобто доходу, який він отримує від орендарів земельних ділянок. Річна сума ренти в Україні тільки від сільгоспугідь становить 1,5—2 млрд. доларів, а в майбутньому може досягти 12—13 мільярдів. Поки держава володіє землею, їй належить право використовувати цей вид доходу в інтересах усього народу. Передаючи землю в приватні руки, держава втрачає надійне джерело вагомих коштів — земельну ренту.

Концентрація землі в руках невеликої групи людей веде до появи нового класу іноземних землекористувачів. Світовий капітал уже приготував величезні кошти для придбання нашої землі. В каламутній воді наші «риночники» «продавлюють» продаж землі. В країнах так званого третього світу приватизатори зігнали селян із землі, трьом відсоткам землевласників належить 80 відсотків землі! Таке може бути і в Україні, але допустити цього ми не повинні.

Тих, хто збирається торгувати землею, змусять замислитися і такі факти. У роботі Гітлера «Моя боротьба» вказано, що чорноземи України повинні бути вивезені і доставлені на лани німецьких землевласників. Про це йдеться в матеріалах Нюрнберзького процесу. Для виконання цієї вказівки у 1942 році були створено спеціальні залізничні потяги, побудовано залізницю від станції Помічна до Долинської Кіровоградської області, й найкращі чорноземи почали вивозити з Устинівського (колгоспи ім. Куйбишева, ім. Кірова) та Бобринецького районів Кіровоградської області. Лани площею 80—150 га з глибиною чорнозему 1,2—1,3 м були вивезені під місто Берлін. До речі, один ешелон партизани підірвали в районі Чопа.

Щодо паювання землі господарств: назвати прогресивним явищем це не можна. У цій справі є істотні недоліки і проблеми.

Наприклад, чому спадкоємцям, які отримали земельні паї від померлих родичів, а проживають у містах, виплачують компенсацію. Якби це були сільський вчитель, лікар, бібліотекар, які проживають на селі, — зрозуміло. Водночас у сільгосппідприємствах відсутня вільна земля, щоб виділити її молоді, яка повертається в село.

Але оскільки паювання відбулося, то з боку держави має бути суворий контроль за вже розподіленими паями, землями сільськогосподарського призначення. Хоча треба відверто сказати, що Указом Президента Л. Кучми від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи з прискорення реформування аграрного сектору економіки» сільськогосподарські угіддя було розподілено лише серед селян, яким було видано близько 7 млн. сертифікатів на право на земельну частку (пай), що становить 4,2 гектара. У сільській місцевості проживає 32 відсотки громадян, решта — в місті, вони, за бажанням, отримали земельні ділянки для садівництва і дачного будівництва лише площею до 0,10 га. Цим самим порушується принцип соціальної справедливості — положень статті 24 Конституції України, згідно з якою всі громадяни є рівними перед законом, і не може бути привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками, зокрема, майнового стану.

Нам треба в земельному кадастрі, якого немає, але він повинен бути, законодавчо зафіксувати наявність чотирьох грунтово-кліматичних зон: степової, лісостепової, поліської, гірсько-передгірної. На одного жителя в степовій зоні — від 8 до 12 гектарів, у лісостеповій — від 5 до 7, у західних областях — 0,15 гектара. А загалом по Україні — 0,66 га землі.

— Чи потрібно було реформувати АПК?

Нам твердять про буцімто вже здійснені в агропромисловому комплексі ефективні реформи, як, утім, і в інших галузях економіки. Реформи потрібні, але коли вони мають на меті позитивні зміни, поліпшується стан справ в економіці, зростає життєвий рівень населення. У нас не відбулося ні першого, ні другого.

Реформування в аграрній сфері сталося за схемою роздержавлення власності, паювання та приватизації землі і майна. Водночас не ставили мету збереження цілісності раніше сформованих виробничих колективів і вкрай недостатньо враховували галузеві особливості приватизації основних засобів виробництва. Колективне господарство і державні підприємства було піддано «анафемі». Суспільству втовкмачували, що фермерське господарство завжди набагато ефективніше від державного чи колективного. Хоча проти цього свідчить історичний досвід нашої країни та багатьох інших.

Запущені антинародними реформами механізми — економічні, соціальні та ідеологічні — занапастили ефективне радянське сільське господарство, яке було конкурентоспроможним аграрному сектору СІЛА та Європи. Руйнація великотоварного виробництва призвела до різкого занепаду галузі.

Статистика свідчить: виробництво валової продукції сільського господарства порівняно з 1990 роком впало з 104,5 млрд. до 66,2 млрд. гривень, або в 1,6 разу, а продукції тваринництва зменшилося з 52,0 млрд. до 23,6 млрд. гривень — у 2,2 разу.

Старт радикальним риночним реформам було дано 31 вересня 1994 року, коли уряд України підписав «Меморандум з питань економічної політики і стратегії з Міжнародним валютним фондом». На замовлення українського уряду Міжнародною фінансовою корпорацією було розроблено модель розвалу колгоспів і радгоспів. Генеральною лінією реформування було знищити соціалістичні принципи ведення сільського господарства на основі загальнодержавної власності на землю і громадських принципів користування нею.

Під час проведення аграрної реформи влада не ставила за мету забезпечити населення в достатній кількості високоякісним продовольством, промисловість — сировиною, а лише виконувати всі вимоги МВФ. Під безкоштовну приватизацію пішли бюджетоутворювальні підприємства — м’ясо, молокопереробні, цукрові заводи, льонозаводи, фабрики первинної обробки вовни, хлібоприймальні підприємства.

Відмовивши селу в державній підтримці, ліквідувавши систему дотацій, пільговий порядок кредитування всього того, що довело свою життєздатність, реформатори зруйнували найважливішу галузь держави — агропромисловий комплекс.

Протягом останніх років усі надії та успіхи АПК пов’язують зі вступом до Світової організації торгівлі. Але люди не розуміють того, що ця структура є організацією експортерів. Вона прагне максимально розширити продовольчий ринок і створити необхідні умови для проникнення на нього своїх товарів.

Депутати-комуністи, відстоюючи національні інтереси, рішуче виступали в парламенті проти прийняття таких законів, що діють не на користь власному товаровиробнику. Особливо болюче це питання для аграрного сектору, який неспроможний конкурувати з іноземними компаніями ні на внутрішньому, ні на зовнішньому ринках. Загальні втрати АПК від прийняття незбалансованих рішень щодо вступу до СОТ можуть, за деякими підрахунками, удвічі перевищити витрати на сільське господарство в консолідованому бюджеті.

Сьогодні Україна фактично перетворилася з експортера продуктів харчування на імпортера. У значних обсягах ввозять із-за кордону м’ясні вироби, молокопродукти, лікеро-горілчані вироби, овочі, фрукти.

В Україні чомусь триває ідеалізація дрібнотоварного фермерського господарства, утім, увесь світ уже переконався, що майбутнє — за великотоварним сільськогосподарським виробництвом.

І не випадково, що в Німеччині найефективнішим і найперспективнішим для всієї країни є східний варіант сільськогосподарського виробництва — із збереженням і зміцненням колективних господарств і сільськогосподарських кооперативів. Там тільки п’ять відсотків землі надано в розпорядження фермерів.

Як свідчить практика, на ділянках площею 30—40 га неможливо вести науково-обгрунтовані сівозміни, раціональні технології вирощування сільськогосподарських культур, ефективно використовувати техніку.

У США, наприклад, з 1996 по 2000 роки федеральна і місцева влада викупила понад 40 відсотків земельних угідь у фермерів, щоб посилити контроль за родючістю грунтів, не допускати продажу земель іноземцям, використовувати ренту на суспільні потреби.

А отже, мета реформ була політична — фізичне знищення великотоварного сільськогосподарського виробництва, передача землі дрібним власникам і головне: створення вільного ринку земель сільськогосподарського призначення як невід’ємного атрибута так званої ринкової економіки.

Досвід показує, що під час реформування великотоварного виробництва у середньо- і дрібнотоварне знижується продуктивність праці в 4—15 разів, зростають капітальні вкладення на облаштування в 3—10 разів та вартість продуктів — у 2—5 разів. Усе це робить сільськогосподарську продукцію дорогою і неспроможною конкурувати на світовому ринку. Дезінтеграція натуральних господарств призведе до повної техніко-економічної деградації сільського господарства.

Тому пріоритетною формою власності у сільському господарстві має стати нова за змістом колективна власність акціонерного типу, в якій відбудеться оптимальне поєднання приватних та колективних інтересів.

Акціонерні або кооперативні підприємства, що об’єднують земельних власників, є не приватними, а колективними господарствами, в яких домінуючим економічним інтересом є колективні інтереси (підвищення родючості грунтів, збирання високих врожаїв тощо), але під час розподілу створеного продукту враховують трудовий внесок земельних власників, їх кваліфікацію тощо.

Ми вважаємо, що тільки шляхом кооперування, тобто створення виробничих сільськогосподарських кооперативів, засновниками яких мають бути власники земельних і майнових паїв, є можливість купівлі потрібної техніки, відроження зрошувального землеробства, внесення добрив і пестицидів, необхідних для виснажених і забур’янених полів.

— Працюючи на керівних посадах, ви завжди велику увагу приділяли соціальному розвитку АПК. Як тепер оцінюєте розв’язання цих питань?

— Справді, з моєї ініціативи був прийнятий Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві». На жаль, його було знехтувано владою, практично не виділяються капітальні вкладення на будівництво соціальних і виробничих об’єктів на селі. Наприклад, скажу, що у 1990 році в соціальну перебудову села було вкладено понад 6 млрд. доларів США.

Водночас забезпеченість сільських населених пунктів об’єктами соціальної інфраструктури не може не тривожити. Водопроводи мають лише 23 відсотки населених пунктів, газопроводи — 30.

Через відсутність шкіл близько 40 відсотків сільських учнів не мають змоги продовжувати навчання в 11 класах за місцем проживання.

До жалюгідного стану доведено сільську охорону здоров’я, культуру, духовність.

За останні п’ять років у сільській місцевості кількість середніх освітніх закладів зменшилась на 425 одиниць, дошкільних закладів — на 147, закладів культури клубного типу — на 916, дільничних лікарень — на 275, фельдшерсько-акушерських пунктів — на 641.

Окреслилася негативна тенденція відпливу фахівців із сільського господарства (за останні п’ять років їх кількість зменшилася на 100 тис., або на третину). Плинність кадрів серед зазначеної категорії працівників галузі сягнула 31 відсотка. І якщо не зупинити цього процесу, то невдовзі не буде кому виробляти продукцію.

Гострою залишається проблема молодих спеціалістів. Із майже 90 відсотків випускників, які отримують направлення на роботу в сільське господарство, кожен четвертий не приступає до роботи за направленням, а майже половина з них звільняються протягом першого року роботи, переходячи в інші сфери виробництва.

— Враховуючи ваш великий досвід господарника і вченого, дайте оцінку ситуації, що склалася в АПК.

— Україна має унікальні природні умови для виробництва основних видів сільськогосподарської продукції. Це добре відома істина.

За оцінками зарубіжних експертів, наша держава входить до числа країн з найвищим рейтингом потенційних можливостей агропромислового виробництва. В 1990 році серед 22 провідних країн світу наша держава була на першому місці з виробництва цукрових буряків, 5-му — молока, 6-му — м’яса після Китаю, США, Росії, Німеччини та Франції.

Ми далеко відкинуті назад, а з врожайності цукрових буряків — на останньому місці.

Сьогодні з гіркотою доводиться констатувати, що створену в 70—80 роки минулого століття матеріально-технічну базу сільського господарства зруйновано.

У 1990 році 12172 колгоспи і радгоспи України одержували 12 млрд. карбованців прибутку — це 18 млрд. доларів США. Рентабельність сільськогосподарського виробництва становила 38,3 відсотка.

За 15 років так званого реформування через різке падіння виробництва продукції, її глибокої переробки, порушення паритету цін Україна недоотримала продукції на суму близько 600 млрд. гривень. Це майже шість державних бюджетів за видатками. А ми шукаємо інвесторів, беремо кредити.

Україна на початку 1990 року щорічно виробляла 50—52 млн. тонн зерна, 5—6 млн. тонн цукру, понад 4,6 млн. тонн м’яса та 24 млн. тонн молока. Держава не тільки цілком задовольняла свої потреби в продуктах харчування, а й експортувала до 3—3,5 млн. тонн цукру, до 20 відсотків м’ясо-молочних продуктів та іншої продукції.

Було досягнуто високого рівня споживання продуктів харчування на душу населення на рік, зокрема: м’яса — 68,2 кг, молока — 373 кг, яєць — 272 шт., хліба — 141 кг, картоплі — 131 кг, плодів і ягід — 47 кг, цукру — 50 кг, олії — 12 кг, риби — 17 кг.

Нині все це втрачено. З виробництва м’яса і молока нашу державу відкинуто назад на 40 років, а цукрових буряків — на 45 років.

Поголів’я великої рогатої худоби зменшилося в 3,5 разу, свиней утричі, овець і кіз — у 4,5 разу. Як наслідок, виробництво м’яса скоротилося майже втричі, молока — в 1,7, вовни — у 9 разів.

Ми були піонерами будівництва та ефективного використання високопродуктивних комплексів з виробництва молока, м’яса, продукції птахівництва. Усе це, на жаль, зруйновано або не використовується за призначенням.

Прагнення бізнесових структур одержувати максимальний прибуток веде до надмірної експлуатації природної родючості землі. Внаслідок цього порівняно з 1990 роком врожайність зернових впала з 34,9 до 26 ц з гектара у 2005 році, цукрових буряків — з 275 до 248, соняшнику — з 16,6 до 12,8 центнера.

Нехтуючи сівозмінами, аграрний бізнес довів посіви соняшнику до 3,7 млн. га цього року, що на 2,1 млн. га більше проти 1990 року. Це шлях до занепаду землі.

Поживних речовин втрачається в грунті щорічно вдвічі-тричі більше, ніж вноситься з добривами. Згубної дії водної і вітрової ерозії зазнає третина орних земель. Більш як 11 млн. га ріллі виключено із сільгоспобігу та перетворилося на розсадник бур’янів і шкідників.

Ліквідація державного замовлення на найважливіші види сільськогосподарської продукції сприяла зловживанню посередників та отримання ними великих прибутків. Грейдери за рахунок різниці між демпінговими цінами експортованого зерна на внутрішньому ринку і реальними цінами на зовнішньому ринку завдають щорічних втрат бюджету і сільгоспвиробникам до 2 млрд. гривень. Неконтрольований експорт зернових у 2002 році призвів до продовольчої кризи у 2003 році, коли держава була змушена імпортувати 3,5 млн. тонн зерна.

Падіння виробництва високоякісної сільськогосподарської продукції негативно вплинуло на харчування населення. Через низькі матеріальні статки люди часто харчуються не тим, що корисно для здоров’я, а тим, що дешевше. За даними статистики і наукових досліджень, за останні п’ять років у нас до небезпечної межі скоротилося споживання біологічно цінних продуктів. Відбувається зростання дисбалансу в бік одноманітного харчування, що знижує імунітет організму людини, підвищує рівень захворюваності і смертності.

Обвального характеру набули темпи вимирання сільського населення: порівняно з 1990 роком народжуваність зменшилась на третину, зате смертність зросла на 20 відсотків. Практично три сільські райони вимирають щорічно. Активізувався масштабний відплив за кордон молоді, що становить соціальну, економічну і духовну основу села. Із 7,8 мільйона працездатних мешканців села в агроформуваннях зайнято 2,3 млн. — решта безробітні.

Середньомісячна заробітна плата у сільському господарстві у січні-березні цього року становила 427 гривень за прожиткового мінімуму на одну працездатну особу 483 грн. У Волинській, Хмельницькій, Житомирській, Тернопільській, Рівненській областях вона становить 284—309 гривень. Загалом по галузях економіки країни — 918 гривень.

Якщо вважати, що продовольча безпека існує в державі тоді, коли нею виробляється не менш як 85 відсотків харчової продукції, то, з огляду на тенденції спаду виробництва в Україні, створилася продовольча небезпека з усіх видів продукції, крім борошняних виробів. Високоврожайний рік дав змогу зібрати близько 40 млн. тонн зерна. Але нинішній намолот навіть не перевищує середньорічного за 1971—1975 роки. Реальна потреба України в зерні для повного забезпечення харчової промисловості і тваринництва — 42—43 млн. тонн.

Держава стоїть перед загрозою втрати власної бурякоцукрової галузі. Із 192 цукрових заводів, не працюють 70, а 37 із них порізано на металобрухт. Внаслідок цього втрачено більш як 400 тисяч робочих місць.

Зростання цін на пально-мастильні матеріали, міндобрива, засоби захисту рослин призвело до збитковості виробництва. Якщо за одну тонну пшениці п’ять років тому можна було придбати 500 кг дизельного палива, то нині в 3,2 разу менше. Щоб купити трактор МТЗ-82, потрібно було реалізувати 65 тонн пшениці, а зараз 134 тонни.

В АПК відбувається інтенсивний процес деіндустріалізації виробництва: темпи зношення основних засобів більш як у 10 разів перевищують темпи їх оновлення, 60—90 відсотків техніки, що залишається в експлуатації, відпрацювали вже 1—2 амортизаційні терміни. Все це призвело до необгрунтованого навантаження на техніку. Якщо в 1990 році один трактор обробляв 66 га ріллі, то тепер — 119 га, один зернозбиральний комбайн, відповідно, від 113 га посівів зернових культур до 250 гектарів.

Водночас у державі склався критичний стан у сфері виробництва і постачання техніки для села. Заводи тракторного і сільськогосподарського машинобудування (задіяно більш як 350 підприємств, в т. ч. 130 заводів сільськогосподарського машинобудування) перебувають у тривалій економічній кризі, яка обумовлена відсутністю платоспроможного попиту, а також низкою спільних для машинобудування причин — розривом господарських зв’язків, відсутністю обігових коштів тощо. Практично призупинено розвиток сільгоспмашинобудування. Виробництво тракторів в Україні із 100 тисяч зменшилося до 1500 машин. Тільки за останні роки було втрачено близько 300 тисяч робочих місць. Майже повністю загублено вітчизняне двигунобудування, галузеву науку. Не одержують належної підтримки комбайнобудівні заводи в Херсоні, Олександрії, Тернополі та Дніпропетровську.

Варто зазначити, що в інших країнах СНД, які мають значні обсяги виробництва сільськогосподарської продукції і розвинену інфраструктуру машинобудування для агропромислового комплексу, існують і реалізуються ефективні механізми з державної підтримки виробників сільськогосподарської техніки.

Наприклад, у Республіці Білорусь, де працюють близько 60 підприємств сільгоспмашинобудування, щорічно виділяють із державного бюджету тільки на проектування і створення нових зразків техніки для села до 25 млн. гривень, до двох відсотків коштів всього інноваційного фонду спрямовують на зазначені цілі, впроваджено надійну кредитну підтримку виробників сільгосптехніки, яка передбачає пільгове кредитування на термін до семи років під три відсотки річних тощо.

У Росії більш як 100 млн. гривень (у перерахунку) спрямовують на розробку нових зразків технічних засобів для АПК, за рахунок коштів державного бюджету здійснюють федеральні цільові програми стабілізації і розвитку інженерно-технічної сфери агропромислового комплексу.

На жаль, в Україні в програмі «Державна підтримка вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» необхідно було виділити 39,3 млн. гривень, а виділено в бюджеті на 2006 рік лише 577 тисяч грн.

— Ваше бачення розвитку АПК у сучасних умовах...

— Треба принципово переглянути і відкоригувати стратегію розвитку АПК, а за потреби скасувати деякі укази Президента з реформування агропромислового виробництва, також внести зміни і доповнення до окремих чинних законів.

Повернутися до спеціалізації сільськогосподарського виробництва з урахуванням біокліматичних зон, переведення на промислову основу виробництва зерна, технічних культур, м’яса, молока.

Слід докорінно переглянути структуру управління агропромисловим виробництвом. Створити Держагропром — єдиний державний орган з управління підприємствами, установами і організаціями, що мають відношення до виробництва продукції та її переробки, обслуговування та наукового забезпечення. Його має очолити Перший віце-прем’єр України.

Потребує невідкладного розв’язання питання про створення Державного комітету з питань сільськогосподарського машинобудування. Уже не раз порушують це питання, але не розв’язують. Одним з пріоритетів у машинобудуванні повинно стати сільськогосподарське. Рівень зношеності машинно-тракторного парку такий, що через 3—4 роки комплекс сільгоспробіт виконуватимуть кіньми і вручну.

Необхідно вдосконалити роботу Украгролізингу, який нині тільки продає машини, розширивши його функції з ремонту і обслуговування сільськогосподарської техніки.

Треба переорієнтувати хімічну промисловість на забезпечення мінеральними добривами і засобами захисту рослин власних товаровиробників, а не зарубіжних отримувачів. Судіть самі — експортна тонна міндобрив коштує в межах 1000 гривень, а прибавка врожаю від тонни добрив становить 10 тонн цукрових буряків, або 1,3 тонни цукру з цукрових буряків, вартість якого 3,5—4 тис. гривень.

Озима пшениця дає прибавку врожаю не менше 10 центнерів з гектара, від реалізації якої можна отримати більше 5 тис. гривень. Загалом державою втрачається на експорті 1 тонни добрив орієнтовно близько 6 тисяч гривень.

Особливої уваги потребує розвиток хімічної галузі. Якщо у 1990 році виробляли 4 млн. 815 тис. тонн мінеральних добрив, то зараз їх виробляють удвічі менше.

Вважаю вкрай необхідним стабілізувати розвиток аграрного сектору за допомогою науки з урахуванням і свого, і зарубіжного досвіду, розробивши детальну програму наукового і кадрового забезпечення АПК, щоб протягом 3—5 років вийти на виробництво зерна 50—55 млн. т, цукрових буряків — 45—50 млн., м’яса в живій вазі — 6,5 млн., молока — 24,5 млн., овочів — 7,5 млн., фруктів — 3 млн., картоплі — 25 млн. тонн.

Це цілком забезпечить внутрішні потреби України і дасть можливість щорічно експортувати продукції на 10—12 млрд. доларів США і не завозити продукти харчування із-за кордону. За таких умов ми можемо бути конкурентоспроможними і готовими до вступу до Світової організації торгівлі. Економіка України має приростати агропромисловим сектором.

Настала нагальна потреба у створенні Державного банку розвитку АПК, який надавав би сільськогосподарським товаровиробникам короткострокові і довгострокові кредити з процентною ставкою не більш як 5—6 відсотків на рік. Процентні ставки повинні регулювати не банки, а держава, як це роблять в інших ринкових країнах.

Уряду необхідно розробити такий механізм взаємодії аграрного сектору економіки з іншими галузями, що забезпечив би паритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію. Ціни і ціновий механізм на продукцію АПК мають бути під контролем держави.

Відпрацювати систему замовлень на вироблену сільськогосподарську продукцію з розрахунку, що половину закуповує держава з авансовим фінансуванням, а решту спрямовують на ринок.

Особливої уваги потребує розв’язання питань соціального розвитку села, будівництва на селі житла, доріг, газо- та водопроводів й інших соціальних об’єктів.

До розв’язання завдань матеріально-технічного забезпечення сільських товаровиробників мають бути залучені всі наявні ресурси держави, мобілізовані індустріальні, науково-технічні та технологічні можливості.

У комітетах Верховної Ради України розглядається проект держбюджету на 2007 рік. Розрахунки показують, що для забезпечення населення продуктами харчування за науково-обгрунтованими нормами споживання без завезення з-за кордону, експорту 5 млн. тонн зерна, а також витрат на соціальну сферу, придбання технічних засобів та інше мінімальна загальна потреба в коштах становить близько 70 млрд. гривень.

Звичайно, виділити такі кошти нереально, однак є нагальна потреба збільшити фінансування села до 17 млрд. гривень, тобто 10 відсотків від видаткової частини бюджету.

Я зупинився лише на деяких питаннях свого бачення розв’язання першочергових завдань в агропромисловому комплексі. Вони, природно, не вичерпують всієї комплексної проблеми у сільськогосподарській галузі.

Сподіваюся, що новий коаліційний уряд зрозуміє необхідність перетворень АПК у пріоритетний сектор економіки.