Будується столиця. В різних районах Києва височать баштові крани, які цілодобово працюють. Та звичайним киянам квартири в них не світять і радості від будівництва вони не відчувають. А старі будинки руйнуються, занепадають. Навіть якщо зовні вони ще мають більш-менш пристойний вигляд, то всередині приміщень бачимо поточені грибком стіни, цвіль, плісняву...

— У нас постійно відчинене вікно, — розповідають Людмила Сергіївна та Борис Миколайович Гільови, мешканці гуртожитку адміністративно-побутового корпусу від заводу імені Патона, що розташований на одній з центральних вулиць столиці. — Якщо зачинимо — дихати буде нічим. Адже стіни поточені грибком, постійно цвітуть. І вивести це просто неможливо.

Влітку наступного року подружжя відзначатиме круглу дату — тридцять років з часу заселення до гуртожитку. Щоб мати право на проживання, Людмила Сергіївна відпрацювала десять років двірником, потім — паспортистом, комендантом цього ж гуртожитку. Не цуралася ніякої роботи, працювала там, де була потрібна. Через вісімнадцять років отримала ордер на двокімнатну квартиру — 29 квадратних метрів.

У нову квартиру переїхав син зі своєю сім’єю, інвалід з дитинства, а батьки залишилися у кімнаті гуртожитку. На той час Гільов переніс важку операцію і дружина «вибила» одну з двох у гуртожитку кімнат з поліпшеними умовами — санвузлом і душовою кабінкою.

Нині Борис Миколайович, як учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, перебуває на пільговому квартирному обліку. При об’єднанні районів у місті Києві загубилися (!) його документи, була втрачена квартирна черга. У 2004 році документи знайшли і поновили у списках квартобліку. Ще минулого року його номер рахувався п’ятнадцятим, цьогоріч посунувся... назад. Тепер прізвище Гільова у квартирній черзі шістнадцяте.

Про перипетії життя подружжя в гуртожитку ми розмовляємо у їхній кімнаті. Нічого зайвого: два ліжка, маленький столик, невеличка етажерка, два стільці. Незручно розвернута серед кімнати шафа, завішана ширмою стіна біля вхідних дверей. Складається враження, що за нею вхід в іншу кімнату, насправді ж так замаскували з’їдену грибком стіну. Тому й розвернули від неї шафу, щоб не переселився грибок на одяг.

Протягом розмови щось гуркотіло, ухкало, ніби збиралося на дощ. Та Людмила Сергіївна пояснила, що то не грім гуркоче, а каналізаційні труби.

— За весь час, що ми тут живемо, ремонт не проводився ні разу, — каже вона. — Зрозуміло, що у жалюгідному стані й уся сантехніка в гуртожитку. Наша кімната на першому поверсі, внизу — підвал. Там раніше були приміщення для прання, сушильні. Сьогодні вони не працюють, люди перуть у кімнатах. А коли зливають воду, з оцього отвору випливає мильна вода і покриває всю кімнату. Чоловік від такого задихається, а паркет ось як піднявся. Зверталися зі скаргами, просили допомоги у керівництва заводу — та все марно.

За словами Людмили Сергіївни, тільки вони з чоловіком скаржаться на безлад, що панує в гуртожитку. Більшість мешканців терплять і мовчать, бо вони не прописані або прописані тимчасово і платять за ліжко-місце всього 90 гривень за місяць. Гільовим постановили щомісяця сплачувати по 360 гривень, тобто пенсіонери оплачують чотири ліжко-місця.

Людмила Сергіївна і Борис Миколайович, двадцять дев’ять років проживши у гуртожитку, болісно переносять його руйнування і байдуже ставлення тих, хто може навести лад у ньому. Справді, гнітюче враження справляє гуртожиток і на мешканців, і на гостей. Напівтемні коридори, чорні від плісняви стіни. Сліпе блимання ліхтаря до темного кутка не досягає...

Останньою краплею у відносинах подружжя пенсіонерів з адміністрацією гуртожитку заводу стала публікація «360 гривень за повний безлад» в районній газеті «Печерськ» у листопаді 2003 року. Газета умістила абсолютно правдивий лист одного з мешканців цього гуртожитку, в якому без перебільшення описано жахливі умови проживання людей. Шкода, але крім образи за правдиву публікацію мешканці не відчули ніяких змін.

Неодноразово втручалася й санітарно-епідеміологічна станція, погрожуючи закрити гуртожиток. Перевірки закінчувалися, а гуртожиток продовжував жити. Гільови вважають, що якби про стан справ у гуртожитку знав генеральний директор заводу, то ситуація не була б такою критичною. Такі ми люди. Царя давно немає, а віра в його доброту живе й понині...