Мешканці села Дубина, що у Сколівському районі, розпочали акції протесту проти стихійного сміттєзвалища поруч з їхніми домівками. Громада звернулася з листом до газети
«Голос України».Власне, лист надійшов тоді, коли задавнену проблему почали вирішувати. Принаймні про це свідчить постанова Верхньосиньовидненської селищної ради, з якою мене ознайомив її голова Юрій Карпінець. У документі зазначено, що несанкціоноване стихійне сміттєзвалище діє протягом 12—14 років. Ніяких дозволів, висновків і т. ін. не було й немає, а тим часом сюди скидають відходи різних видів, зокрема й від м’ясопереробки. Селищна рада звернулася до Сколівських районної та міської рад, РДА, силових структур, санітарної служби та природоохоронних органів з вимогою
«застосувати свої заходи впливу в питанні утилізації промислових та побутових відходів».Цей дзвіночок
«на сполох» — не перший. Протягом 2005—2006 років паралельно відбувалися два процеси: з одного боку рухалися машини з відходами, з другого — рухалися вгору-вниз рішення про закриття сміттєзвалища, що їх ухвалювали районні та обласні інстанції: екологи, головний санітарний лікар області, прокуратура. Цьогорічного спекотного літа мешканці села Дубина, що втратили віру в силу рішень, вдалися до крайньої форми протесту: заблокували на три тижні рух машин, чим, звісно, одразу «поліпшили» екологічну ситуацію. (Неважко здогадатися, куди за таких обставин зазвичай прямують машини з відходами.)До слова, схожі акції відбуваються біля Грибовицького (
«законного») сміттєзвалища, котрим послуговується Львів. Місцеві мешканці вряди-годи перекривають рух машин (і кисень великому місту): нехай, мовляв, посмердить під носом у когось іншого, а не в нас. Те ж саме я почула і під час зустрічі з «протестною групою», котра представляла громаду й депутатський корпус. Ми, мовляв, свої муки відбули, а тепер хай інший населений пункт прийме до себе смітник, хай керівник ім’ярек зробить його у своєму селі. Тобто на нове санкціоноване сміттєзвалище вони також не погоджуються.Мене запросили на територію стихійного звалища і змалювали жахливі картини: тут літали круки, розтягуючи кишки, грунт просочувався кров’ю і фекаліями, тут бігали лисиці й собаки, а мешканці села були, мов
«їжаки в тумані». Ми вже застали дещо іншу картину: видно було сліди бульдозера, що позагортав землею відходи. Однак місцева екологічна проблема, за словами депутатів селищної ради, не лише у цьому сміттєзвалищі. У Верхньому Синьовидному мені показали контейнери з отрутохімікатами просто неба, показали ще одне свіже несанкціоноване сміттєзвалище, що виникло на території очисних споруд(!), показали автозаправки, що вишикувалися одна біля одної на чотирикілометровому відтинку дороги через селище. Показали загадковий струмочок, що витікає з подвір’я м’ясокомбінату на дорогу, а далі — до річки Опір. Тим часом довкола селища — 14 свердловин мінеральних вод, тут діє завод, де розливають воду «Сколівська» і т. ін. Депутат селищної ради фельдшер Марія Кара зі знанням справи говорила про зростання захворювань. Усе це — до болю знайоме. І не лише в районі чи області...Голова РДА Ігор Свистун, на чиї плечі звалилася сміттєва проблема, взявся за її розв’язання, засукавши рукава. Донедавна він понад вісім років поспіль був сільським головою і знає
«зсередини», як непросто оберігати довкілля. Він має свою точку зору на причини загострення конфлікту:— Три роки тому та ж селищна рада дала дозвіл вивозити на стихійний смітник відходи переробки м’яса, пішов неприємний запах, а це вже потягло за собою проблему твердих відходів. Тут уже почали наводити порядок, землі рекультивують. Проект відведення земельної ділянки під нове звалище за межами населеного пункту пройшов усі необхідні експертизи. А тепер, коли процес став контрольованим, почалися протести. Та дайте ж владі якийсь час і шанс! Я працюю на посаді лише три місяці. Вісім років був сільським головою у Коростеві. Ми в селі поставили 16 баків на сміття. Запропонували якось, щоб кожен двір здав по три гривні, — ніхто не погодився. І я сам шукав можливості вивозити сміття. Оце свідомість! Проблема не в смітті, а в людях.
Не можу не погодитися. Влітку, спекотного дня, похлюпалася в цій місцині у гірському струмочку. А потім із жахом помітила чорну цівку, котра стікала до води з обійстя господаря. На тому обійсті — не хатинка на курячих ніжках, а великий двоповерховий будинок. Однак на вигрібну яму не знайшлося бетону, відтак гноївка стікає у струмок. Про баюри біля бойківських хат ще понад сто років тому писав з обуренням Іван Франко. Часи минули — баюри залишилися. Я прискіпливо допитувалася в місцевих газд, де ж вони складують власне сміття. Дуже просто: викопують ями. Звісно, несанкціоновані. Око не бачить — душа не болить. Селищна рада оштрафувала
«аж» на 17 гривень одного господаря, який викинув на берег річки Опір старий матрац. Той виправдовувався: «А я думав, що хтось його візьме собі». Так би мовити, дар бомжам — від щирого серця.Сміттєзвалища (санкціоновані чи стихійні) слушно називають маленькими Чорнобилями. І поки що, на жаль, радикальних рішень, як дати їм раду, немає. У Львові посланці з Заходу час від часу пропонують проекти сміттєспалювальних заводів. Справа вигідна, прибуткова! Вони запрошують (за свій рахунок) делегації
«зацікавлених осіб», роблять промоції. І що далі? А далі виникає питання про сортування сміття, як це робиться на Заході. Наприклад, у Норвегії я бачила різнокольорові контейнери для побутових відходів. Законослухняні мешканці Осло в окремих торбинках несуть туди харчові відходи, папір, скло тощо. На наших смітниках усе це — вкупі.Та найсумніше, як на мене, те, що чи не кожне селянське обійстя, без перебільшень, то — маленький Чорнобиль.
І про це свідчать зроблені фахівцями дослідження якості питної води з криниць. Розташовані неподалік від автомобільних трас (свинець!) або ж гноївень (нітрати!), вони у переважній більшості постачають своїх господарів непридатною для користування водою. (Про цю проблему не раз писала наша газета.) У містах — не ліпша картина. Зокрема, у подвір’ї, де я мешкаю, свідомі, освічені, здавалось би, мешканці виносять дивани й валізи, поливають їх соляркою і спалюють. Або ж виносять тишком-нишком, і тоді
«аутодафе» роблять двірники, виправдовуючись перед обуреними сердечниками й астматиками: «А що нам робити? Хтось із вас викинув диван, у контейнер його не засунеш, а від нас вимагають чистоти». І жодна влада не змінить такої картини, допоки не викинемо «сміття» з голови. Розпочнемо сьогодні?Львівська область.
