Саме цієї пори поетичний вернісаж «Троянди й виноград» називає своїх лауреатів

Майже півроку — з 17 березня по 1 вересня — літературно-меморіальна садиба Максима Рильського на узліссі Голосіївського парку приймала в свої обійми поетичне слово з усієї України. Щодня листоноші несли сюди римовані послання з позначкою на конвертах «Поетичний вернісаж «Троянди й виноград» (назву відомого вірша Рильського взяв собі поетичний конкурс).

Майже 300 листів із 24-х областей України та Криму (кілька тисяч віршів!) отримало журі у складі поетичного сузір’я — Борис Олійник (голова), Іван Драч, Микола Луків, Михайло та Станіслав Шевченки, Олекса Ющенко. Прискіпливе ставлення до кожного твору — і все ж одразу 12 лауреатів! Ще з десяток-другий авторів заслуговують бути відзначеними за окремі твори.

Ось ця «чудова дюжина»: Олена Ткачук (Дунаївці, Хмельниччина), Ігор Жук (Київ), Олександр Рішко (Ужгород), Ганна Малахова (Харків), Олена Чумак (Ічня, Чернігівщина), Леонід Сєров (с. Явтухи, Деражнянський р-н, Хмельниччина), Зоя Шкуратовська, (с. Лисівка, Попільнянський р-н, Житомирщина), Олена Радюль (Тернівка, Дніпропетровщина), Віктор Марач (Рівне), Людмила Ясна (Київ), Сергій Гулик (смт Дослідницьке, Васильківський р-н, Київщина), Наталія Коваль (Конотоп, Сумщина).

Кажуть, що поезія — прояв душі людини. А душа вернісажу — молода. Майже половині учасників не більше 20 років. Переважає студентська та учнівська молодь. Наймолодшим — Руслані Одарюк (с. Матвіївка Вільнянського р-ну Запорізької обл.) та Юлії Миколюк (м. Броди на Львівщині) тільки по 10 років. Хоча найстаршим дописувачам вже за вісімдесят.

По-друге, поетична душа «Троянд і винограду» — переважно жіночого роду. Більш як 60 відсотків учасників — представниці «слабкої половини».

Найпопулярніші професії — вчителі та викладачі. Хоча є юрист, бібліотекарі, дизайнери, лікар, будівельник, журналісти, науковці, водій.

Цікаво й те, що поети — нинішні й майбутні — живуть не тільки у великих містах, а й у сільській місцевості — кількість дописувачів розділилася майже порівну.

В поезії обов’язково віддзеркалюється середовище, що нас оточує, і події, що в ньому киплять. Тож не дивно, що Лариса Кузіна із Ізюма на Харківщині пише «Думу про Майдан». Патріотична чи громадянська поезія займає чільне місце в тематиці вернісажу. Так, Володимир Проскурня в «Моїй Україні» наголошує:

«... Не довіривсь принизливій моді

І людей не ділив на сорти,

Бо для мене на Заході й Сході

Мої рідні сестри і брати...»

«... Бо не близьке ріднить. Не далеке,

А любов наших хлопців й дівчат,

І приносять у сім’ї лелеки

Українських малих козачат».

15-річна Аліна Караульна з Миколаєва запитує нас, дорослих:

«... Де ж ті люди поділись — великі, соборні, єдині,

Що колись припідняли тебе до Божих воріт,

Перестали вони віддавати себе Україні,

Обернулися згодом на плачучих чайок-сиріт...»

Сама ж собі й відповідає :

«... Бережімо ті землі, що нам дарували життя,

І розквітне Вкраїна, серця наші з нею розквітнуть,

І простить нас Господь за правдиве й тяжке каяття».

Її ровесниця — 15-річна Катерина Баранова (з Кіровська на Луганщині) в «Думах про майбутнє», як і належить юні, шукає себе в житті:

«Що прагну я: отримати синицю,

Маленьку, але щоб в моїх руках,

Чи журавля, примхливу й вільну птицю,

Літає ж він далеко в небесах».

Ніби відповідає їй 19-річна Дар’я Власенко з Лубен на Полтавщині:

«Треба просто уміти помріяти гарно,

Тоді сонце почне яскравіше світить,

Лиш не треба впадати у відчай і марно

Зачіпати минуле, втрачаючи мить».

У поетичного вернісажу — душа вдячна, вірна, закохана, в ній віддзеркалюється шана і любов до батьків, рідної оселі («Дві матері» професора з Переяслава-Хмельницького Олександра Потапенка, «Стежка» Катерини Близнюк з Канева).

А ще — справжня злива почуттів і закоханості у рідну мову.

Микола Москалець з Дніпропетровська освідчується їй:

«Моя співуча рідна мово,

Люблю тебе понад усе,

Ти материнське ніжне слово,

Сльоза Шевченкових пісень,

Ти мова ніжності й кохання,

Палких і вірних почуттів,

З твоїм ласкавим привітанням

Я на побачення летів».

Його підтримує Іван Тимощук з Коломиї на Івано-Франківщині:

«Ти — щедрий дар мого народу,

Ти — наше диво калинове,

Слов’янського перлина роду,

Співуча українська мово».

Для 14-річної Світлани Кравченко, вихованки літстудії «Вікторія» з селища Пальміра (Золотоніський район, Черкащина) й Вікторії Шевчук з Полтави — рідна мова й українська пісня є неподільні.

Так, у авторів вернісажу справді лірична душа:

«Буває, прийде сум в лиху годину,

І серце нишком тихо защемить,

А я піду і пригорну калину,

Вона печаль розвіє й звеселить»,

— визнає 19-річна мешканка села Бацмани Роменського району на Сумщині Оксана Азарова.

17-річна Настя Федченко із с. Великоолександрівка на Дніпропетровщині малює таку картину:

« А у вазі — хризантеми,

Немов заблукали прив’ялі літа,

Люблю романси і поеми,

Які складає осінь золота...»

Справжні пейзажі пише Наталія Царук із села Голігради Заліщицького р-ну Тернопільської обл.

«Жовтіють соняхи над літом,

Підперши височінь крилом,

І пахне гречка за селом

В ранкових росах перецвітом...»

«... Збігали весни в синє літо,

Тумани землю кільцювали,

В твоїх руках горіли квіти,

Як сонця золоті заграви..»

Можливо, одним із цих останніх рядків і назвуть колись збірку поезій авторів першого Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград».

Максим РИЛЬСЬКИЙ (онук),член журі, директор Фонду Максима Рильського «Троянди й виноград».