Українське суспільство: зазомбоване чи в гіпнотичному сні?

Слово кучмономіка з’явилося у нас 1994 року в статтях Євгена Ґолибарда у «Вечірньому Києві». Автор протиставив цей термін відомому термінові рейганоміка (комплекс оздоровчих заходів, що підняли економіку США під час президентства Рейгана).

А зі словом кучмономіка пов’язувалися заходи, що призвели до руйнування народного господарства України в ім’я швидкого збагачення вузького кола осіб за рахунок всієї нації.

Масова психологія працює у кращих совєцьких традиціях: якщо Кучма не президент, то й кучмізму вже немає, про що говорити?

Проте саме зараз варто про це говорити. Бо створена кучмівською командою система влади в Україні, мов ракова пухлина, перейшла у наступну стадію розвитку й паразитування.

Зло не існує само по собі, воно діє через конкретних осіб. Живуть серед нас теоретики, системотехніки і проектувальники зла та злочинних схем, працюють організатори, координатори й виконавці злочинних проектів і схем.

Аналізуючи чинники, рушійні сили й дійових осіб кучмізму і кучмономіки, їх наміри і здобутки, доходимо висновку, що кучмізм — злочинна система послідовного перетворення української незалежної держави у територію з невизначеним статусом, з наступною ліквідацією суверенності й державної самостійності української нації на користь Росії.

Головними напрямками розвитку кучмізму як системи було, є і буде, якщо український народ цього не змінить:

1. Усунення українського національного стрижня з державної внутрішньої і зовнішньої політики. Це стало однією з головних засад ідеології кучмізму відколи у своїй інаугураційній промові Л. Кучма пообіцяв надати російській мові статус офіційної. Витіснення мови титульної нації — це потужний засіб ліквідації нації.

«Гарант» нинішній також доклався до створення сприятливих умов для подальшого зміцнення позицій проросійських сил в Україні й до перетворення мовного питання у потужний важіль впливу Росії на українське суспільство.

2. Антиукраїнська, а точніше — проросійська, промосковська, проімперська кадрова політика. Присутність руки Москви на високих щаблях влади, у державних інституціях, установах і службах, навіть у тих, що мали б опікуватися національною безпекою України, також є невід’ємним елементом кучмізму.

3. Всебічна дискредитація українців як титульної нації, обмеження можливостей їх самореалізації. Натомість створення спеціального режиму сприяння для неконтрольованого поширення в Україні російської імперської ідеології, релігії, російських книжок, виданих у Росії, російської преси, радіо, телебачення, пропаганди і відповідних проросійських структур.

4. Свідоме ігнорування вищими посадовцями держави фактів провокаційного нахабства з боку російського війська і флоту на території України (захоплення маяків і навігаційного обладнання, афера Тузли, десант біля Феодосії, підбурювання громадян України до антиукраїнських виступів, втручання у внутрішні справи України, розгортання на нашій території російських освітніх і пропагандистських структур тощо).

5. Криміналізація і корумпування правоохоронних органів, держапарату, втягування у кримінальні оборудки значної частини населення, руйнування моральних засад у суспільстві, виправдовування злочинів і злочинців.

6. Удосконалення совєцької системи бюрократичної залежності громадян од примх влади і можновладців. Відокремлення громадян-виборців від реального впливу на діяльність державних органів. Використання протестної (переважно проросійської) частини електорату для провокаційних антиукраїнських мітингів, демонстрацій, акцій в інтересах партій і організацій кучмівської орієнтації.

7. Використання суддів як інструментів захисту інтересів корумпованої влади. Використання системи корумпованого судочинства як засобу виправдовування і легітимізації злочинців у статусі державних службовців.

У цих умовах порада звертатися до суду чи прокуратури по захист порушених прав сприймається як знущання, а плюралізм думок у ЗМІ існує переважно лише для виправдання безладдя і прикриття безсовісних маніпуляцій скорумпованих політиканів.

Тому й кучмономіку можемо визначити, як систему злочинного визискування українського національного господарства скорумпованими можновладцями на користь Росії та її п’ятої колони в Україні для власного збагачення.

Головні напрями і засоби розвитку кучмономіки:

1. Створення і постійне удосконалення потужного тіньового сектору економіки за рахунок: а) привілеїв для обраних і відданих; б) юридичної невизначеності й постійної зміни законів, правил і вимог у господарчій сфері; в) корупційних і корпоративно-корупційних зв’язків та «дахів».

2. Імітація начебто позитивних змін у системі господарювання, які залишаються на рівні промов, декларацій, програм і лукавої державної статистики.

3. Створення режиму сприяння для російського бізнесу в Україні. Нині російські компанії, за різними оцінками, контролюють понад 60 % українського ринку, особливо комфортно почуваючи себе в інформаційній, енергетичній, агропереробній, фінансово-інвестиційній галузях.

Велика частка власності російських компаній на території України (в тому числі у стратегічних галузях) становить пряму загрозу для національної безпеки нашої держави.

Фактично створено передумови для можливого втручання Москви «на захист національних інтересів Росії й росіян» в Україні.

4. Майже повне ігнорування вітчизняного економічного, зокрема, виробничого потенціалу (ресурсів, інтелекту, досвіду), використання застарілих технологій, пригнічення волі народу в його прагненні до самодостатності (особливо у галузях видобутку і використання вітчизняних енергоносіїв).

За наслідками діяльності кучмістів чітко видно мету прихильників цієї злочинної системи: створення умов для повернення України до складу Російської імперії. В тому числі: шляхом створення конфліктів на етнічній чи псевдоетнічній основі й розчленування єдиної унітарної української держави на регіони, з наступним відділенням регіональних утворень на користь Росії. І це не фантазія. А цілком імовірний варіант розвитку подій за схемою, випробуваною в Молдові на прикладі так званої Придністровської республіки.

Дивовижно, але факт: у незалежній Україні панівною є не українська ідея, а ідея російська.

Це факт, який не хочуть визнати деякі наші націонал-демократи. Не хочуть визнати, що в Україні досі немає чітко сформульованої і всім відомої української національної ідеї. Коли Леонід Кучма проголосив, що «українська національна ідея не спрацювала», це викликало обурення серед української інтелігенції. Але скажіть спасибі Кучмі за те, що він пожалів вас і підсолодив гірку пілюлю. Позаяк української національної ідеї (яка не спрацювала) просто не існує!

Національна ідея

Треба зробити дві речі, що їх почали, але недотямили завершити на початку 90-х років минулого століття:

1. Сформулювати національну ідею, розтиражувати її в поясненнях і коментарях у ЗМІ й на публічних зібраннях.

2. Підняти національну ідею на рівень національного прапора, зробити її загальнонаціональним гаслом, формулою національної мети, викликом часу, дороговказом для всіх патріотів України незалежно від національності.

Та політична сила, яка підніме національну ідею як гасло на своєму прапорі, й стане на чолі нації.

Правду говорить мій колега Володимир Яворівський: «Після пройденого п’ятнадцятирічного шляху, ми, українці, не лукавмо перед собою: до боротьби за свободу ми ще й не бралися».

«Україна — для українців!» Невідкладно маємо проголосити це гасло, як чітку патріотичну формулу єднання нації. У цьому гаслі немає жодного шовінізму чи приниження інших націй.

Добре відомо, що чи не найбільшими й послідовнішими патріотами української держави є якраз члени національних меншин —кримські татари, поляки, болгари, мадяри, німці та ін. — усіх не перелічиш. Для них Україна — рідна мати! Її незалежності вони прагнуть і хочуть її захищати.

Але частина росіян, що мешкають в Україні, а також певна частина зманкуртизованих (у тому числі: КаГеБезованих) українців чинять так, аби загальмувати або й припинити процес будівництва незалежної національної держави українців.

А тому в українців залишилося зовсім мало часу на організацію потужної, суспільно вагомої сили, яка візьме на себе всю відповідальність за долю України. І тут вже навряд чи можна розраховувати на те, що створення опозиції у її парламентській, європейській формі може бути — у даних конкретних умовах, за нинішнього складу Верховної Ради, уряду і президентської адміністрації — дієвим інструментом раціонального (партнерського) вирішення проблем української нації і держави. Опозиція — у її європейському розумінні — зовсім не пасує до держави, де провідну роль у керівництві грають зрадники національних інтересів і верховоди кримінального капіталу. Тут уже не до протокольної етики і класичної дипломатії.

А тому треба терміново гуртувати народ, чесно і відверто сказати правду — «Україна в небезпеці!» — і створювати загальнонаціональний рух патріотів-захисників.

Запорукою успішного здійснення заходів у інтересах українців, усіх патріотів України незалежно від національності, є команда, кожен член якої не має зерна неправди за собою: Левко Лук’яненко, Володимир Яворівський, Олександр Турчинов, Микола Томенко, Андрій Шевченко, Олег Білорус, Андрій Шкіль, Віктор Терен та багато-багато інших імен, добре відомих в Україні й світі. Це люди української національної культури і усвідомлення свого патріотичного обов’язку перед нацією.

«Україна — для українців!» — це клич на захист національної гідності, заклик на піднесення з колін самоприниження, пропозиція до перемоги над собою і над власним боягузтвом.

Маємо перейти від царедворного «ім’ярек — так!» до громадянського «Ми у себе вдома!»