Проблема дотримання, забезпечення та захисту прав людини не втрачає своєї актуальності, а навпаки, тільки загострюється. І хоч з часу ухвалення Конституції України, яка проголошує увесь спектр прав людини у відповідності до Загальної декларації прав людини, минуло десять років, проте досі в усіх сферах життя існують проблеми з дотриманням прав людини. Наприклад, за даними Департаменту внутрішньої безпеки МВС України, протягом 2005 року до підрозділів внутрішньої безпеки надійшло понад 17 тисяч звернень громадян про неправомірні дії працівників міліції. У результаті перевірок факти підтвердилися у 2208 випадках, що становить 13 відсотків від їх загальної кількості. А за 4,1 тисячі матеріалів, направлених до органів прокуратури та СБУ, порушено 353 кримінальні справи, складено 144 протоколи про вчинення корупційних діянь, до дисциплінарної відповідальності притягнуто 2072 працівники, з яких 190 звільнено з органів внутрішніх справ. Усього в минулому році за матеріалами внутрішньої безпеки стосовно працівників міліції порушено 685 кримінальних справ, що в 3,1 раза більше, ніж за аналогічний період 2004 року (221). Засуджено 146 колишніх правоохоронців.

Упродовж 2005 року за фактами порушень конституційних прав громадян під час виконання працівниками міліції своїх службових обов’язків порушено 93 кримінальні справи. З них за перевищення влади або службових повноважень — 72, зловживання владою або службовим становищем — 14, катування — 5, незаконне позбавлення волі та службову недбалість — по 1.

Основними порушеннями є спричинення тілесних ушкоджень громадянам, незаконне затримання, незаконне тримання в адміністративних приміщеннях, проведення несанкціонованих обшуків та оглядів. Найбільше кримінальних справ за такими фактами порушено в Донецькій області — 10, АРК — 9, у Києві та Одеській області — по 8, Чернігівській області — 6. Зазначені порушення прав і свобод громадян притаманні перш за все працівникам підрозділів карного розшуку, служби дільничних інспекторів міліції, Державтоінспекції, слідства, боротьби з незаконним обігом наркотиків, боротьби з економічною злочинністю.

Про що говорять ці цифри? Чи мало це, чи багато? Чи відображують реальний стан речей? Питання частково риторичні, тому що навіть нефахівцям зрозуміло, що реальний стан справ із порушенням прав людини в міліції вони не відображають. І якщо відкинути певні суб’єктивні речі, які сприяють приховуванню цих фактів, то ми маємо визнати, що не працює механізм запобігання таким злочинам.

Важливим кроком у процесі розвитку та укріплення українського національного механізму забезпечення прав людини повинна стати ратифікація державою Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. І 25 травня 2006 року Президент України Віктор Ющенко подав до Верховної Ради України законопроект про ратифікацію підписаного Україною 23 вересня 2005 року Факультативного протоколу до Конвенції ООН. Цей протокол ставить дві мети: створення системи та механізмів контролю за місцями відбування покарань та створення глобальної системи регулярних відвідувань цих місць. Для цього в системі ООН формується підкомітет із недопущення катувань, який виступає координуючим органом. Таким чином, цей протокол вимагає розбудови на всесвітньому рівні європейської системи контролю за недопущенням катувань.

А ратифікація протоколу має створити правові умови, необхідні для координації і співробітництва нашої держави з іншими державами у сфері захисту позбавлених волі осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Протокол дає змогу посилити такий захист на основі несудових заходів превентивного характеру.

Зауважимо, що у проекті закону про ратифікацію протоколу зазначається, що долучення до нього України «не тягне за собою жодних фінансових зобов’язань». Тобто, з цього випливає, що підтримка національних органів для відвідування з метою недопущення катувань може здійснюватися без жодних витрат коштів. Проте це положення законопроекту входить у суперечність з протоколом, в якому зазначено, що «держави-учасниці зобов’язуються надавати необхідні ресурси для функціонування національних превентивних механізмів». Отже, непередбачення коштів може означати, що фінансування виконання положень протоколу має здійснюватися в межах коштів для відповідальної інституції або пояснюється бажанням полегшити просування документу через фінансові інституції. Проте важливо, щоб за цим не стояв формальний підхід до процесу ратифікації.

Виконання ж самого протоколу має забезпечувати Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Та чи варто погоджуватися з запропонованим вибором? Може, потрібно створити окрему, цілковито незалежну інституцію, як того вимагає протокол? Для відповіді на це запитання варто перечитати рядки Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Зокрема, відповідно до статті 13 закону, Уповноважений має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію про умови їх тримання, перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність. У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. Але закріплених законодавством повноважень недостатньо без дієвого механізму їх впровадження. З нашої точки зору, це означатиме, що в структурі Уповноваженого має створюватися відповідний робочий орган (відділ, робоча група, сектор), який братиме на себе такі зобов’язання, а в секретаріаті Уповноваженого призначатися спеціальний представник, який працюватиме лише над цими питаннями, що передбачено статтею 11 Закону про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Крім того, відсутність представників Уповноваженого з прав людини в областях, не говорячи вже про міста, ускладнює виконання поставленого завдання. А такого представництва не було створено протягом восьми років діяльності українського омбудсмана.

Поза сумнівом, у ситуації недостатньої ефективності роботи Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, зокрема на рівні координації та об’єднання зусиль, постає слушне питання про ефективність роботи в новоствореному напрямку. За інформацією Департаменту внутрішньої безпеки МВС України, протягом 2005 року не надходило жодного звернення або пропозиції з боку Уповноваженого стосовно здійснення спільних перевірок діяльності органів внутрішніх справ, хоча така форма роботи передбачена угодою про співпрацю між МВС України та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. А такі перевірки є фактичними відвідуваннями місць позбавлення волі.

Ще одне питання, яке я вважаю дуже важливим, — це участь правозахисної громадськості у здійсненні відвідувань та роботі національних превентивних механізмів. Досвід мобільних груп з питань дотримання прав людини в діяльності МВС України, які можна вважати частиною механізму внутрішнього контролю, діяльність яких передбачає активну участь громадських організацій правозахисного спрямування в їх роботі, дає усі підстави для висновку про важливість та необхідність такої співпраці. 8 липня 2005 року видано наказ МВС України №536 «Про створення постійно діючих мобільних груп з моніторингу дотримання конституційних прав і свобод людини та громадянина в діяльності внутрішніх справ та затвердження положення про ці групи». Мобільні групи не підміняють собою національний механізм попередження тортур, але їх з повним правом можна розглядати як частину майбутнього національного механізму із запобігання тортурам, який має бути створеним після ратифікації державою Факультативного протоколу. Цей наказ за ініціативою Громадської ради МВС України з питань забезпечення прав людини доопрацьовується з урахуванням позитивного та негативного досвіду в їх роботі в 2005 та на початку 2006 року. Досвід створення та діяльності Громадської ради МВС України з питань забезпечення прав людини також необхідно враховувати при формуванні національних інституцій. І хоч безпосередньо у протоколі немає положень про залучення громадськості до такої роботи, потрібно враховувати, що, як будь-який міжнародний документ, він містить лише мінімальні стандарти для країн-учасниць. А все, що перевищує їх, у тому числі й залучення громадськості, віддається на розгляд країн-учасниць і вітається Комітетом ООН з прав людини. Тим паче, що Факультативний протокол був ініційований та розроблений неурядовою організацією — Асоціацією проти тортур, яка має свою штаб-квартиру в Женеві. Метою її діяльності є запобігання тортурам та нелюдському поводженню, забезпечення дотримання законів, які забороняють тортури, здійснення візитів до місць обмеження свободи. Крім того, за ініціативою цієї організації було прийнято Європейську конвенцію з попередження тортур та нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження або покарання, яка була підтримана Радою Європи в 1987 році та набрала чинності в 1989. Тому для формування ефективного механізму забезпечення та захисту прав людини в Україні, зокрема права на свободу від катувань, жорстокого поводження, фракція «Наша Україна» вважає за необхідне запровадити наступні кроки:

1. Верховній Раді України підтримати внесений Президентом України законопроект про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання для приєднання України до цього міжнародного документу.

2. Уповноваженому Верховної ради з прав людини запровадити посаду окремого представника уповноваженого, відповідального за дотримання положень Факультативного протоколу.

3. Негайно сформувати представництва Уповноваженого з прав людини в областях для здійснення моніторингової роботи та відвідувань місць позбавлення волі.

4. Включити до національного механізму запобігання катуванням громадські організації, залучивши їх до організації відвідувань.

5. Адаптувати досвід Міністерства внутрішніх справ України щодо роботи мобільних груп із дотримання прав людини та Громадської ради МВС України з питань забезпечення прав людини.

6. Розвивати систему освіти в галузі прав людини, перш за все в системі підготовки кадрів для правоохоронних органів, включивши в навчальні плани підготовки спеціальні курси.

Насамкінець зазначу, що тільки тоді громадяни України зможуть почувати себе захищеними, коли втілиться в життя принцип, закріплений у відомій справі, яка була розглянута Європейським судом з прав людини (Рибич проти Австрії), коли суд прийняв рішення про те, що не особа має доводити причетність поліції до факту фізичного впливу на неї, а навпаки — поліція має довести, що вона непричетна до факту нанесення тілесних ушкоджень пану Рибичу у той час, коли він знаходився під контролем поліції.

Катерина ЛЕВЧЕНКО, народний депутат України, фракція «Наша Україна».