Про віру, надію і «Дружбу»

Ще в 1872 році католики Севастополя подали прохання про дозвіл звести їм костьол. У 1899-му вони звернулися до цариці: «Релігійні почуття викликали в серцях наших сміливість... клопотатися перед Государем Імператором про дозвіл нашій общині, чисельність якої разом з військовими чинами армії і флоту досягає 4500 душ, побудувати в Севастополі римсько-католицький храм в ім’я св. Климента...». Пізніше гроші на зведення храму збирали по всій імперії. Чимало пожертвувало подружжя російських самодержців, хоча сповідувало іншу гілку християнства.

Що маємо

У 1991 році було прийнято Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Його 17-а стаття регламентує порядок повернення релігійним організаціям культових споруджень. Але там є слова «... перебувають у державній власності». А ці слова дали можливість закон не виконувати. Чи виконувати. І те, і те — вибірково.

У Севастополі повернули віруючим більш як десять православних храмів. Мусульманам — мечеть. Для неканонічних гілок християнства відвели земельні ділянки під молитовні будинки.

А католики залишилися без костьолу. Не тільки в Севастополі. Лише через 11 років після прийняття згаданого закону Президент Кучма видав указ «Про негайні заходи щодо закінчення подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігій і відновлення порушених прав церков і релігійних організацій».

Прочитати саму назву спробуй, а зрозуміти — тим паче! Тому, мабуть, і виникали труднощі з виконання вимог і закону, і указу. Принаймні у Севастополі. Закон стосовно католицького храму не виконали, з’ясувалося, через те, що нинішній власник будинку «Кінооб’єднання «Кіносвіт» (керівник — Надія Нікітіна) — підприємство комунальне, а не державне. А в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» власники такої форми не були зазначені. Щоправда, навіть до появи «профільного» указу Президента України місцевій владі, а саме —міській раді, цілком під силу було б прийняти позитивне (для віруючих) рішення. Сила була — бажання депутати не виявили.

Віруючі-католики, проводячи свої молебні перед колишнім костьолом, сподівалися на милість Божу і чекали змін у раді. В його персональному складі і політичній орієнтації. Адже депутати третього скликання здебільшого були комуністами, а керував радою їхній однопартієць. Було б наївно очікувати від «червоної» ради прийняття позитивного для віруючих рішення.

Севастопольські католики адекватно орієнтувалися в політичних реаліях і терпляче чекали, демонструючи законослухняність і щоразу просили у міської влади дозвіл на проведення богослужінь на майданчику перед будинком колишнього свого храму. Вони турбували владу не часто, у дні найбільших католицьких свят: на Великдень, Різдво і в день престольного свята храму в ім’я святого Климента.

Не дочекалися радості парафіяни й за каденції наступного, четвертого, скликання. Хоча розміщення сил у депутатському середовищі змінилося: севастопольці той депутатський корпус майже офіційно називали міським бізнес-клубом.

Керував оновленою радою член НДП — партії, ідеологія якою повинна була бути віротерпимішою, ніж комуністична. Та й міська влада дедалі частіше почала говорити про Севастополь, як про центр міжнародного туризму, натякаючи на залучення інвестицій з далекого зарубіжжя. А для грошей за визначенням «нема ні елліна, ні іудея».

Періодично в міській пресі з’являлися постановочні публікації на тему передачі/непередачі «Дружби». Директор КП «Кінооб’єднання «Кіносвіт» не раз у газетах і в електронних ЗМІ пояснювала, що «ніколи жоден кінотеатр міста не любитимуть так севастопольці, як «Дружбу». Віддавати його не можна, на думку Надії Михайлівни, ще і тому, що в 1958 році на відновлення будинку пішло майже 800 тисяч рублів, що було рівнозначно за вартістю двом 62-квартирним будинкам.

«Адже бомба фактично зруйнувала храм, і на його місці було відбудовано унікальний кінотеатр». І тепер «до нас вечорами ходить нормальна інтелігентна публіка». (Цитати з газети «Слава Севастополя», 2003 рік).

У панотця Леоніда, настоятеля общини севастопольських католиків, в якій більш як 250 родин, тобто понад 700 парафіян, є архівне фото, датоване влітку 1944 року (місто було звільнено 9 травня 1944 року), на якому чітко видно, в якому стані був будинок костьолу після звільнення Севастополя.

Крім того, в «Акті технічного стану будинку колишнього костьолу на площі Ушакова в Севастополі», який було складено 20 жовтня 1958 року, є така характеристика: «Під час Великої Вітчизняної війни будинок було частково зруйновано прямим влученням снарядів і було піддано пожежі. З конструкції елементів збереглися: 1. Фундаменти на 100%. 2. Стіни і внутрішні стовпи на 80% (будинок має три пробоїни від снарядів діаметром від 1,5 до 2,0 метрів)».

Звідкіля «бомба, що зруйнувала храм»? Мабуть, під бомбою треба розуміти пункт третій «Планового завдання на реконструкцію коробки колишнього костьолу на площі Ушакова в Севастополі під кінотеатр», що приписував: «Архітектурне оформлення фасадів вирішити з урахуванням максимального збереження наявних конструкцій, з ліквідацією культового характеру спорудження». Так і зробили, зменшивши висоту будинку на 1,2—1,4 метра.

Посилання на унікальність кінотеатру переконливі, але костьол для Севастополя — унікальніший хоча б тому, що він, на відміну від кінотеатру, яких поблизу «Дружби» є ще два, єдиний. Як католицький храм чи нехай навіть як архітектурний об’єкт готичного стилю. Крім того, якщо (втім, тут без «якщо» — обіцяв сприяння посол Ватикану в Україні) у костьолі буде встановлено орган, городяни і гості одержать ще й можливість насолоджуватися органною музикою. Невже хтось разом з пані Нікітіною побоюється, що, на відміну від інтелігентної кінопубліки нинішньої «Дружби», у костьол молитися чи слухати органний концерт прийдуть менш культурні верстви севастопольців і гостей міста?

З надією до депутатів

Після 26 березня 2006 року в Севастополі до міської ради прийшли нові депутати. У розмові з кореспондентом панотець Леонід висловив надію, що тепер у католиків Севастополя більше шансів одержати назад своє майно.

Адже нинішні депутати працюватимуть на рік довше попередніх. Оптимізму додає і недавнє рішення нової ради — передати віруючим собор Петра і Павла, в якому був міський Будинок культури. Тут уже йде богослужіння.

Панотець Леонід сподівається, що найближчим часом депутати на сесії розглянуть питання передачі будинку: він уже декілька разів зустрічався з головою Севастопольської міської ради Валерієм Володимировичем Саратовим. На думку священнослужителя, спільну мову знайдено, розуміння і важливості розв’язання проблеми, і труднощів у її подоланні взаємне.

Україна рухається до Європи. А Європа дуже католицька: іспанці, французи, італійці, не кажучи вже про братерських поляків... А раптом приїдуть в Україну, до Севастополя (центр міжнародного туризму?!) туристи, а то і такі бажані інвестори? І перед підписанням угоди захочуть помолиться про її успішне завершення?

Не вийде, тому що у вівтарній частині храму хтось додумався влаштувати бізнес, про який імператор Веспасіан сказав: «Гроші не пахнуть». Імператор жив давно, до того ж був язичником. А ми вважаємо себе християнами і живемо в двадцять першому столітті.

Севастополь.