«Не дай Боже комусь померти або захворіти», — потерпають у Малому Рожині

«Раніше» — це після стихії, що три місяці тому обрушилася на гірські райони Прикарпаття. У малорожинців вона забрала єдину дорогу, придатну для руху транспорту. Разом з нею річка Малорожинка прихопила і всі мости та кладки. Як живуть малорожинці сьогодні?

Від райцентру Косова до Малого Рожина відстань невелика — якихось 12 км. Але як тільки в’їжджаємо в село, машина не їде, а повзе, обережно перевалюючись з каменя на камінь, що стирчить з невтрамбованого свіжого грунту. Місцями проїзд такий вузький, що здається, ми от-от звалимося в урвище, яке глибочіє біля насипаного шляху. На щастя, екстрим триває недовго. Дорога закінчується трохи вище сільради, а далі їзди нема, хіба що пішки краями урвища.

Роззираємося. Ліворуч по уже висохлому дну широкого і глибокого провалля, що нагадує кратер вулкана, скромно тече річка Малорожинка — винуватиця всіх бід. З виду і не річка, а так, широкий потік. Одне слово, Малорожинка. Як таке сумирне створіння могло за якусь годину піднятися на кілька метрів, відвалити дорогу, сплюндрувати селянські городи і навіть видряпатися до обійсть ген на пагорби, збагнути важко. Очевидно, треба знати непередбачуваний норов гірських річок. Тепер Малорожинку хоч до рани прикладай — біжить, як ні в чому не бувало, і лиш трохи викривила свій кам’янистий хребет.

У річці гуркоче екскаватор — ковшем москородить дно. Під краями вищербленого берега, як риби у неводі, — дротяні сітки з каменем, так звані габіони. А праворуч на пагорбі, ніби на п’єдесталі, видніє чепурна Малорожинська дев’ятирічка. Хоч вода до неї і не дібралася, але розпорядок роботи порушила. Батьки, розповідає директор школи 26-річний Василь Бельмега, першого вересня не пустили дітей на навчання, мотивуючи своє рішення тим, що шлях до школи — небезпечний для життя. Навчальний рік у Малорожинській школі розпочався тільки 11 вересня. І то лише тому, що делегацію селян, яка з цього приводу їхала аж до секретаріату Президента, запевнили, що дорога в селі найближчим часом буде повністю відновлена. Та поки що нею можуть скористатися тільки ті, хто живе у нижній частині села.

— Наше село тягнеться по обидва боки Малорожинки на 8—9 км, — розповідає директор школи. — Люди, які живуть нижче сільради, уже затихли, бо яку-таку, а дорогу вже мають. А ті, чиї хати вище і куди дороги ще нема, дуже незадоволені. У верхній частині села живе більш як половина з наших 90 учнів. Дорогою до школи вони по кілька разів перетинають річку. Раніше через Малорожинку були мости. Тепер нема жодного. Люди перебираються тимчасовими кладками. Ними йдуть і діти, а це досить небезпечно.

Чи справді все так страшно? Зі школи виходить гурт дітей. До першого класу тут ходить 11 дітлахів, семеро з яких живуть у верхній частині села. Серед школяриків бачу молоду вчительку. Марія Воротняк пояснює, що йде догори до учня, який через слабке здоров’я навчається вдома, і заодно дивиться за дітлахами, бо дорога складна. Вирішую пройти з малими частину їхнього щоденного кількакілометрового маршруту. Йдемо вервечкою по краю обриву, тиснемося попри людські городи, а то й топчемося по них, бо іншої ради нема. Раз за разом під ногами трапляються обриви грунту. Якась добра душа залатала їх дощечками, але вони вгинаються під ногами. Треба бути дуже уважним. Оступишся — і полетиш униз. Діти це розуміють. Вони зосереджено дивляться під ноги, ніби шукають копійку. Ось і перша кладка — зсунуті докупи дві дошки, а внизу — стрімка течія. Добре було б униз не дивитися. Але як не дивитися, коли боїшся поминути ногою дошку, а поручнів нема?

— Не ступайте всі разом на кладку, — застерігає дітей пані Марія. — Ще ненароком штовхнете один одного або дошка не витримає.

Діти, як гусенята, чемно перебираються на другий берег. «Скільки таких кладок переходиш, поки дійдеш додому?» — цікавлюся в найближчого малого. Він поволі загинає пальці: «Шість, — каже, — або вісім». «А довго йдеш до школи?» — запитую. «Годину-півтори». «І встигаєш на уроки?» — «Запізнююся, — чесно зізнається хлопчина. — Але вчителі нас за це не сварять». «А за що їх сварити? — озивається вчителька. — Добре, хоч взагалі до школи ходять, бо самі бачите, яка дорога». Несподівано по-дитячому додає: «Хіба такими стежками чи дорогами в туфлях на каблуках пройдеш? — і скрушно дивиться на своє взуття. — А нам теж хочеться колись туфлі взути...».

Діти з учителькою крокують далі, а ми з директором повертаємо назад. Минаємо садибу, біля якої стоїть машина. «Вона тут від повені, — пояснює пан Василь. — Через кладку машиною не переїдеш і на руках її не перенесеш. От у нас після стихії були два покійники. Як через річку похоронна процесія переходила, то люди мало не попадали, а труну у воді ловили. Не дай тепер, Боже, кому померти, — каже директор, — бо і церква, і цвинтар знаходяться нижче школи. Та й хворіти не можна, бо «швидка» найдалі доїжджає до сільради». — «А як з продуктами?» — «До магазину, що нижче сільради, ще якось довозять, — каже пан Василь. — А до того, що вгорі, доберешся хіба на бричці потоком. Тож уявляєте, які після того перевезення продукти якісні...».

Дорогою зустрічаємо гуцулів. Як тільки дізнаються, хто ми, скаржаться, як мучаться без дороги та мостів. Місцеві майстри, які раніше заробляли копійку на прожиття своїми виробами, продаючи їх у Косові, тепер заблоковані, бо як товар доставити до ринку? Найзавзятіші пробують фірою везти масажери чи дерев’яні діжки по руслу до школи, а звідти наймають таксі. «Але в такий спосіб вироби дуже нищаться. Та й таксисти шалені гроші правлять, на базарі стільки й за тиждень не вторгуєш. А є й водії, котрі за ніякі гроші не хочуть новою дорогою їхати, бо шкодують машини».

Раніше людей на базар возив своїм бусом місцевий підприємець. Та під час повені вода викинула машину з гаража, як іграшку. «Бус був застрахований. Але коли чоловік звернувся до страхової компанії по компенсацію, йому не дали жодної копійки», — дивуються гуцули. Та найбільше горяни переживають за свою маржину. «Гуцули живуть з маржини. Треба привезти їй сіна, кормів, а як нема моста, то як це зробити?» «Допоможіть нам, — просить 75-річний Микола Лукянчук. — Молоді собі ще якось раду дають. А такі, як ми, вже не годні далеко пішки ходити, щоб купити якихось продуктів чи щось для газдівства».

У діда Миколи город від каменю розчищували бульдозером. Він та ще родина Івасюків чи не найбільше постраждали від стихії. Заходимо на подвір’я Івасюків. На порозі дерев’яної хати сидить дід Андрій. Біля нього тулиться рудий пес. Невістка Ліза розвішує випрану білизну. Шнури довгі — сімейство складається з восьми осіб: дід Андрій, баба Марія, син Василь, Ліза, троє їхніх дітей і маленький онук. Уся родина живе на пенсію діда і баби, які отримують кожен по 440 гривень. Підраховую: гарантовано на душу припадає трохи більше ста гривень на місяць. Працювати у селі нема де, пояснює Ліза. Чоловік перебивається випадковими заробітками. Хлопці ще вчаться — один у школі, а другий — у Кутах на тракториста. Дочка бавить дитину. Дід з бабою хворіють. А Ліза від ранку до вечора не присідає: вдосвіта біжить годувати маржину, потім — сім’ю, далі прибирає, миє, варить, пере і так до ночі. Вода наробила родині багато лиха. Потічок, що біг попри хату до Малорожинки, наніс на їхнє обійстя стільки каміння, що й до хати не можна було приступити, а вода стояла під порогом і в сінях, і в коморі. Особливо шкода Лізі свого городу, яким так гонорувалася перед сусідами. Під камінням опинилися і кукурудза, і бульба, полуниці, морква, цибуля... Ліза від того злягла — заболіло серце. А хворіти їй не можна, бо то знову ж гроші, витрати. Ледь оклигала — пішла до сусідів, знайшли 40 літрів солярки і тракторист цілий день тручав те каміння з городу. Велике — скинув, а дрібне й досі ще не все визбирали. Жінка розгрібає купу шутру і витягує з-під нього пошматовані листочки полуниці. «Але ж і гарна була! — зітхає. — А тепер усе мусимо купувати».

Питаю, чи отримала сім’я від держави якусь компенсацію. «Поки що ні копійки, — каже жінка. — Приходив до нас депутат, описував усе. Ніби оцінили наші збитки в шість тисяч гривень». — «Маєте надію їх отримати?» — «Маю, але малу. Бо як дотепер їх не отримала, то вже й не знаю... — відповідає Ліза. — Найбільша надія на свої руки...»

Сільський голова Василь Івасюк розповідає, що загалом, за їхніми підрахунками, село зазнало збитків у 1 870 тисяч гривень. Тут усе — і дорога, і мости, і городи, і пошкоджені садиби. Та поки що Малому Рожину виділено лише 250 тисяч гривень на дорогу. Тим часом у селі від стихії постраждала 61 особа. «Комісія з районного сільгоспуправління ходила по їх городах, описувала, скільки і чого знищила стихія. В результаті загальна сума збитків становить трохи більш як 4 тисячі гривень».

— Як таке може бути? — не вірю. — Он лише Івасюки кажуть, що в них збитків — на 6 тисяч гривень...

— Це вони так рахують. А комісія рахує по-своєму. Скажімо, кілограм картоплі — по 50 копійок, хоч на базарі вона давно по 2.50 — 3 гривні. То й виходять не гроші, а копійки. Що ми не доводили, а з району своєї: «Так має бути». Та й не лише з цим таке. Вода забрала у нас дев’ять приватних мостів — під’їздів до селянських господарств і чотири — по центральній дорозі. Нам сказали: бігом давайте кошториси, повеземо їх до Києва. Ґазди і сільрада кошториси зробили, заплатили за кожен по 122 гривні. Ці 13 кошторисів два місяці пролежали у сейфі в Івано-Франківську, а потім їх повернули і дотепер я вожу їх у своїй машині. Сказали, ніби в Івано-Франківську кошторисів наших не прийняли. Нащо ж було людям голови морочити? Мало того, що вони постраждали від стихії, та ще й тут свої гроші втратили. Уже з неділі почнемо одного моста самі будувати, бо без нього — як без рук.

— А з дорогою коли закінчите? — питаю.

— У тієї дороги — три господарі. Від Тюдова до сільради замовником робіт виступає Служба автомобільних доріг області, а підрядником — ПМК-75. На той відтинок шляху розпорядженням ОДА виділено 250 тисяч гривень. Але ПМК каже, що отримала тільки 97 тисяч гривень, а майже двісті за виконану роботу їй уже заборгували. В борг більше працювати не хоче і перейшла нині на інший об’єкт. Коли селяни почали обурюватися, що нема дороги до школи, від сільради зробили ще один відтинок дороги десь до клубу за рахунок «повеневих» коштів обласного управління водного господарства. Працювала та сама ПМК-75. Каже, що виконала робіт на цій дільниці на 115 тисяч гривень. Далі комунальну дорогу веде райагробуд, який уклав договір з приватною місцевою фірмою. Залишилося зробити ще десь так 680 метрів дороги.

— Якась виходить дивна ситуація, — міркує далі сільський голова. — Недавно приїжджають до мене «еменесники», привозять комп’ютер, включають його у сільраді і показують, що на нашу дорогу вже витрачено 545 тисяч гривень! Я взявся за голову: хлопці, ви що? Мені відомо, що ПМК виконала робіт на одній дільниці на 241 тисячу, а на другій — ще на 115. Хіба разом, як скласти ці цифри, буде 545? Пробував телефонувати в область, аби комісію прислали, та були вихідні. Та хай уже до мене прийдуть з тими актами, — гарячкує голова. — У селі й так про цю дорогу багато бесіди. Ось ПМК в одному з кошторисів рахує камінь, який ми самі ж дали і завантажили. А камінь дуже дорогий...

— Але хоч дорогу добре роблять? Витримає, не дай, Боже, нову повінь? — цікавлюся.

— Дорога робиться абияк, — махнув рукою пан Василь. — Люди чують, що тисячі пішли в село, а мало що видно. А я не хочу, аби потім мене у чомусь підозрювали, казали: «Прийшов на голову ґаздою, а пішов — злодієм...».

...Сіл, подібних до Малого Рожина, що потерпіли від стихії 30 червня — 1 липня, на Прикарпатті чимало. Свої збитки область спочатку оцінила у понад 80 мільйонів гривень. Кабінет Міністрів їх «утряс» більш ніж на половину. З них Прикарпаття отримало 2 млн. 200 тис. гривень. Три більш-менш погожих місяці вже минули. На гори насувається осіння сльота і сувора зима. Гуцули кажуть: що не зробив у сорочці, то в кожусі вже не зробиш. Мудра приповідка.

Р. S. Коли матеріал був підготовлений до друку, стало відомо, що Кабмін виділив Прикарпаттю на ліквідацію наслідків стихії 4,5 млн. гривень.

Івано-Франківська область.