Давній шанувальник і дописувач «Голосу України» Петро Іванович О. — дуже уважний читач. З публікацій заочно знає весь творчий колектив редакції. І сам не раз дописував до газети на близькі йому теми.

— Я — інвалід Великої Вітчизняної війни 1-ої групи, — розповідає він. — У січні цього року мені виповнилося 90 років. Воював, визволяв землю від фашистів, маю поранення різних ступенів, багато державних нагород, медалі, ордени. Моя характеристика — на моїх грудях. Після війни працював у різних державних установах.

Фраза «моя характеристика — на моїх грудях» (маються на увазі нагороди) прозвучала комічно, бо чоловік саме був у хатньому одязі.

А проблема його ось у чому.

Квартира, у якій він проживає з 1979 року, потребує негайного ремонту. Інвалід війни звернувся по допомогу до Київської міської державної адміністрації. Невдовзі отримав відповідь, що його включено до переліку інвалідів, ветеранів війни та одиноких громадян, у квартирах яких необхідно провести ремонтні роботи за рахунок коштів програми «Турбота».

Петро Іванович О., незважаючи на вік, — людина не слабкої вдачі і звик доводити справу до логічного кінця, тож став писати листи з вимогою негайно відремонтувати квартиру. Відповіді надходили регулярно на адресу скаржника і у вищу інстанцію. Читаємо одну з них: «на ремонт квартири була складена кошторисна документація вартістю робіт 5100 гривень. На даний час з мешканцем квартири проходить узгодження матеріалів, а саме кольору шпалер, виду та кольору умивальника, та деяких інших робіт».

Надаємо слово безпосереднім виконувачам ремонтних робіт у квартирі ветерана. Тільки-но почули прізвище, відреагували недвозначно: «Що, і до вас уже добрався?». Ось що розповів заступник начальника управління житлово-комунального господарства району, у якому розташований будинок нашого дописувача:

— Ми хотіли допомогти інваліду, склали кошторис, купили необхідні матеріали, відправили ремонтників. Петро Іванович до всього мав претензії: не така фарба, не така мийка, ванна, лінолеум. Поступово з’ясувалося, що ми зобов’язані встановити у його квартирі імпортну сантехніку, а всі роботи мають виконувати лише молоді жінки. Згодом зовсім перестав пускати майстрів у квартиру, а якщо і вдавалося пройти до нього, то, приміром, доки хтось відволікав його розмовами, інші — робили ремонт. Та й взагалі, у цій квартирі прописана його донька, а за місцем його прописки ремонт зроблено силами іншого району. То чого він каламутить воду?

Коли я переповіла зміст цієї розмови Петру Івановичу, він обурено викрикнув: «Брехня! Ніхто ніякого ремонту на тій квартирі не робив. Це все вигадки!»

Цитуючи статті й закони, ветеран наголошував: зобов’язані. Квартири громадян комунальні служби зобов’язані ремонтувати через п’ять років. Це, так би мовити, контрольний ремонт після здачі будинку в експлуатацію. А через двадцять років належить робити капітальний ремонт.

Так, держава перед своїми громадянами має зобов’язання. А ми, квартиронаймачі, хіба не зобов’язані утримувати свої помешкання у чистоті й порядку? Квартира Петра Івановича розташована на центральній вулиці столиці, в ошатному будинку. Коли потрапляєш за поріг — виникає бажання швидше звідти вийти. Бруд, павутиння, через немиті вікна видніється захаращений різним мотлохом балкон...

Хто має мити підлогу в наших квартирах чи бодай косметично білити стіни, прибирати балкони, як не ми самі? Вода і ганчірка коштують недорого... А скаржник наш не одинокий, дві його доньки мешкають у столиці, третя з сім’єю — за кордоном.

Не називаємо прізвище ветерана з поваги до його бойових нагород. Про цей випадок взагалі можна було не писати. Та в пошті останнім часом трапляються листи з дещо дивною позицією дописувачів стосовно журналістів — «зобов’язані». Після прочитання їх журналіст зобов’язаний хапати віник і негайно їхати прибирати чиєсь помешкання. А в той же час хтось справді потребує допомоги і підтримки журналістського пера...