ЦІНА ПРЕМ’ЄРСЬКОГО ПОРТФЕЛЯ

— Не так давно ми виступали з вами, Володимире Павловичу, в «Голосі України» (21.07.06) з докладним розглядом сумної реальності. Тієї, що в Україні доти не буде миру і ладу, доки держава не матиме власної стратегічної доктрини. Чіткої і виразної. Не знаю як вас, але мене одразу ж «пнули». Мовляв, така є, і її не стомлюється озвучувати Президент. Вона із дохідливих «для мас» позицій — в ЄС, в НАТО.

— Яка ж це доктрина? Це наміри і мрії — погано, а то зовсім не осмислені, в інтересах вузького кола осіб і частини населення, серед якої багато хто піддався могутньому інформаційному тиску і відверто розгубився в спогляданні зиґзаґів того, що відбувається. Але це не позиція держави загалом. Із доктриною перспективного утвердження державою своїх інтересів у просторовій сфері ці заяви не мають нічого спільного. Тому що доктрина — це погоджений, взаємопов’язаний план дій з урахуванням усіх реальних обставин і можливостей його складових. З метою — домогтися стабільного, стійкого економічного і соціального розвитку суспільства.

Так, Президент здобув перемогу. З партією, у якої лише 14 відсотків місць у парламенті. Блискуче. Мало того, йому вдалося зберегти за собою силові структури, які начебто б мали відійти під контроль уряду, але, однак, вони, як і раніше, реалізують ідеї Президента, працюють на його стратегію. Лідери цих відомств навіть привласнили собі право висловлюватися від власного імені, чого не дозволяє жодна країна у світі. Крім нашої. Хіба не дивно?

Але в коридорах влади як не було солідарності, так і не передбачається. Небезпеку розколу не знято. Її ослаблено. Але хіба в головах щось змінилося? Чи суспільство саме по собі, а політика сама по собі? Частина політиків сьогодні нібито виконали особисті програми, отримавши заповітні портфелі. Але ціною явної втрати своєї ідеології. Хіба все те, з чим йшли на вибори, за що їх підтримала більшість населення, вирішилося, розсмокталося саме по собі? Нічого подібного. Вони що, надумані, ці проблеми? Але якщо вони оцінюються як надумані в Україні, отже, вони такі самі й у всьому іншому цивілізованому світі? Абсурд, якщо прагнемо до якоїсь цивілізованості, зразків світової демократії, ринкової економіки, що апріорі передбачає опору на деякі демократичні цінності, якщо хочемо факт європейського свого розташування доповнити ще і членством в ЄС.

Давно час зрозуміти, що ні в яке ЄС нас не візьмуть — доти, доки не буде знято проблему консолідації українського суспільства, в якому одна з ліній розколу проходить по мові. А таких ліній кілька: Схід—Захід, відносини з Росією, проблеми міжконфесійних відносин, можливість доступу до природних ресурсів, вихід до морських і сухопутних торгово-інформаційних коридорів, від яких ми самі себе «відокремили» ідеологією «української винятковості». А мова ще й аналог лакмусового папірця, за яким визначається зрілість громадянського суспільства, ще більше — політиків як виразників настроїв, що прописалися в ньому.

Так, ми прагнемо до деяких зразків, приймаючи за них європейські структури. Але річ не в Європі і нашому до неї, як кажуть, «позиціюванні». А за великим рахунком — про пошук власного місця у вже сформованій загальносвітовій розкладці. Якщо так, то маємо сприймати цей світ таким, який він є. Не можуть бути надуманими проблеми населення тих регіонів, які сформувалися саме у такий спосіб, як це відбулося в Україні. Інакше можна сказати, що проблема надумана, скажімо, у Бельгії, де десять тисяч чоловік вважають німецьку мову рідною, але, однак, у неї статус державної. Там навіть не дві, а три державні мови. Мало того, та сама Бельгія прийняла модель міжетнічного діалогу, чого і приблизно немає в Україні. Зорієнтована вона на нідерландські, французькі, німецькі мови, хоча всі, хто говорить ними, — бельгійці. Прийнято у цьому зв’язку і федеративну модель державного устрою. І так не лише в Бельгії, а і Німеччині, тих самих США.

— І проблема не така проста, як її трактують сьогодні. Українському співтовариству затято нав’язують погляди, ідеологію населення вкрай відсталих у недавньому минулому окраїнних районів, скалічених нескінченними переходами від однієї імперської системи до іншої. Робиться все це штучно, щоб тримати в напруженні стратегічно важливі в геополітичних розкладках частини євразійського простору як такого. В інтересах атлантичного розпорядника капіталу і з метою суворого контролю території Росії, усієї Європи, заодно і Передньої Азії. Але боком це, насамперед, виходить Україні, знову балансуючої на межі смути. Досить чітко ця обставина проявилася на недавньому так званому Всеукраїнському з’їзді. Не випадково проти ідеології такого роду починає протестувати українська наукова еліта. Досить згадати відкритого листа академіка П. Толочка Президенту України.

— Політика цинічна. А ми дивуємося, чому це Україна дотепер так і не обзавелася громадським спокоєм. Тому що думаємо — одне, обіцяємо — друге, робимо — третє. І в цій «тріаді» уся суть вітчизняного суспільного життя. Але ось що чуємо сьогодні від Віктора Януковича: «Україна теж просувається до практики більш широкого регіонального співробітництва, і це треба тільки вітати. Можливо, у майбутньому, у далекій перспективі ми розглядатимемо можливості федералізації». Три позиції невизначеності в одному посиланні.

Збереження цілісності держави, умиротворення його населення — це, виходить, неактуально. Зрозуміло, що така «неактуальність» — слід закулісної боротьби.

— Гаразд, нехай буде черговий «свій шлях». Але тоді в чому хоча б його суть, цього шляху, на напрямах суспільного розвитку?

— Глибоке осмислення цих основ і має стати частиною тієї самої доктрини, на відсутність якої ми з вами звертаємо увагу. Це все вади процесу розвитку і вкрай слабкого розуміння його закономірностей. Не випадково за всілякими необережними словами і непродуманими висловами завжди лунають застереження — не так зрозуміли, ми не те хотіли сказати. Це і є наслідок дефіциту «доктринальної» позиції, що визначає умови майбутнього розвитку української держави, її взаємин із сусідами, усередині самої себе. А поки що практично цілковите банкрутство в ідеології державного будівництва. Такою позицією партія, яка метушиться, ставить собі заслін на майбутніх виборах. До Москви поїдуть на чергові консультації. Вона проводить власну, самостійну економічну лінію, зробивши ставку на ринок — його закономірності і правила гри. І ці правила вже не передбачають, як каже В. Путін, преференцій для передбачуваної у своїй непередбачуваності української держави.

Потрібно думати про те, як вписатися в загальносвітовий економічний простір і вийти нарешті з низки хронічних економічних криз. А що пропонується? «Прорив у ЄС», в який Україну в її нинішніх територіальному і політичному форматах не приймають, і не збираються приймати. Йдеться знову про відкриті економічні зони, які ми з таким тріском уже провалили.

— Вони за визначенням уже не можуть бути ефективними, тому що Україна втратила можливості найважливішого для неї російського ринку. Знову пробіли доктрини?

— Підходів і оцінок. Адже в російських поїздках В. Януковича обговорювалися тільки проблеми газу і ціни його постачань. Але не перспективних — у всьому комплексі просторово-ринкових відносин. А якщо говорити тільки про газ, то не можна не бачити, що нас уже три труби оминають, а в нових глобальних проектах ми не беремо участі.

— Чотири труби. Чи вже навіть п’ять? Останні домовленості — через Болгарію до Греції, оминаючи Туреччину. І розширення «блакитного потоку» — через Туреччину до Італії.

— Ось де перспектива. Чому і нам не брати б участі в «цих трубах», а не кричати в унісон з Польщею і прибалтами, що «обхідні варіанти незаконні»? Уже п’ятнадцять років ведемо мову про трубу «Одеса—Броди», що «жодного метра своїх труб нікому не віддамо». Просимо Польщу, щоб вона під час держвізиту до Штатів свого лідера закинула вудку щодо преференцій для цього самого трубопроводу «Одеса—Броди». А труба ця як жила за рахунок реверсу російської нафти, так і живе. І тієї віддачі, на яку розраховували, немає. Але зате не хочемо брати участі зі своїм капіталом у тих магістральних трубопроводах, які закладає і вводить в економічну практику Росія. Та й капіталу особливого для цього немає. До того ж, як вогню боїмося економічного зміцнення Росії. Чи нам не дозволяють входити в коло такого співробітництва? Така в нас сьогодні незалежність. Ми не оцінюємо перспективу, створюємо деякі «санітарні» варіанти на базі високих амбіцій. Навіть вважаємо їх своїми. Але на економічних показниках такі амбіції позначаються вкрай погано. Набагато ефективніше самостверджуватися реформаторським фразерством. А що конкретно робити? Ось саме це і визначає доктрина. В її оціночних рамках давно настав час подумати, як залучити у свою економіку стрімко зростаючий російський капітал, як свій капітал вигідно вкласти в російську економіку. І через які конкретно моделі і кроки до розвитку. А наші політичні лідери заявляють, що нікого до «труби» не підпустять, оскільки «це національне надбання».

— За таких умов ця «труба» працює прибутково?

— Якщо «надбання» сьогодні оминають, то кому воно потрібне — порожнє? Труба не може без повноцінного наповнення приносити вигоду. Не наповняється, не приносить, не одержує. Як в неї капітал вкладати, і на яких умовах — насамперед, просторових, і визначає доктрина. З’явиться така в майбутньому, отож і зміниться у бік зменшення ціна палива, яке йде «по трубі». От про що думати треба. Тим паче, що бюджет уже не витримує шквалів постійного зростання цін. Він уже не справляється зі своїми головними функціями. Через відсутність стратегії розвитку. Тривають якісь човникові поїздки, які на перспективу не працюють, сама перспектива в тумані. Обов’язок влади — суперечності знімати, а не підсилювати. А вона працює лише на сучасний момент. Вирішать чи не вирішать, домовляться чи не домовляться — це не концепція стратегічного розвитку. У ліпшому разі, це звичайне латання дірок.

А як же, запитаєте, Європа, європейський вибір, на який стільки політичних надій? Але хіба Європа в чомусь змінила своє ставлення стосовно нас? Які шанси по лінії «ЄС—Україна»? Нульові. Єврокомісари кажуть сьогодні про це відкритим текстом.

Без нової юридичної бази ЄС вступ до нього навіть таких країн, як Туреччина і Хорватія є неможливим. Хоча без Туреччини, її просторового статусу в ЄС у принципі немає перспектив на розвиток, оскільки саме вона може забезпечити єдиній Європі виходи в азійську частину материка. І Росія. Але не Україна. Така виходить розкладка. До того ж чинна структура ЄС розрахована тільки на 27 країн. Нову Конституцію ЄС почнуть обговорювати після 2010 року. Скільки часу триватиме процедура, одному Богові відомо. Як і скільки часу жити Україні в підвішеному стані? З відповіддю на це запитання поки що погано. Чи потрібна така «концепція» Україні? Що тоді їй готують?

— Повільне, але впевнене втрачання головної просторової переваги — стратегічного транзитного перехрестя Євразійського континенту. Що уже реальність. Україна попросту втрачає партнерський сенс у розвитку економічних відносин за рамками своїх кордонів. І перетворюється на самозамкнену територію.

— І до чого це призведе? До національної катастрофи чи латиноамериканської подоби, коли маса бідного населення — за гроші створює для США «продовольчу базу»? Але гірше, що така політика таїть небезпеку світової війни. Задум на Тузлі наочно показав, як події можуть піти за обвальним варіантом. І, головне, кому погрожували кулеметами і десантом? Нащадкам запорізьких козаків. Власному минулому. Звичайно, це політика абсурду. Але заради неї хочемо «санітарний кордон» облаштувати за лінією горезвісної «Балто-Чорноморської дуги імені пана Бжезинського». По кордону в тисячі кілометрів. Польща вже заявляє про готовність поставити сучасні американські ракети «стримування». А робимо вигляд, що в цьому — одна лише добра мета. І що за цим? Розкол самої України? У ліпшому разі.

— Прикро, але такий «розкол» явно прогнозується. І внутрішня політика в самій Україні послідовно ведеться з урахуванням його реальності. Переведення основних військових училищ до Львова з метою підготовки лояльних саме українському Заходу кадрів офіцерів сухопутних військ? Над Україною висить сокира. Це відчувається і за іншими ознаками. Теж свого роду доктрина.

— Але це та доктрина, яка призведе до територіального розмежування. Але найприкріше, що саме такий результат враховують і Європа, і Росія. «Югославський варіант» явно маячить в українських перспективах. Але до власної перспективи ми його не прикладаємо. Усе ті самі три сосни, серед яких заблукала наша зовнішня політика. Про це ми з вами вже якось говорили. Усе ті самі орієнтири на Польщу, якій списали борги і видали кредити — за нульового економічного результату. Але Польща хоча б шукає рішення у власних інтересах. А Україна чиїх? Не випадково І. Юхновський зазначає, що «сьогодні політика Януковича позитивна. І якщо так триватиме, то можна буде сказати про правильне рішення Президента».

— ...Період стабільності?

— Те, що відбулося під час спроб запуску в робочий стан парламенту, політологи оцінюють як певний компроміс. Але таким його назвати навряд чи можна. Так, у країні трохи вщухли пристрасті. На деякий час. Тому що жодна з насущних проблем держави так і не отримала імпульсу до розв’язання. Знову висуваємо «нову програму» індустріалізації, подвоєння ВВП за п’ять років. Лунають заяви про мало не найвищі у світі темпи річного приросту національного продукту. Як і за рахунок чого?

Але от диво: що більше у нас зростання економічних показників, то швидше нас обходять країни-сусіди, то більше падіння ефективності праці. Навіть прибалтійські карлики уже випередили нас за рівнем валового продукту на душу населення. Передбачається «звузити приплив імпорту і розширити експорт. Закласти основи для реконструкції і модернізації провідних галузей. На основі відновлення оптимального балансу між накопиченням і споживанням...». Це я М. Азарова цитую. «Вступ України до СОТ», «викорінення корупції як основної причини гальмування економічних реформ», «створення прозорої економіки, основна модель якої — інноваційно-інвестиційна».

А чи є для всього цього умови, фінансові джерела? Якщо є, то в чому вони? Де політика «прориву» і чи можлива вона в принципі? Джерел фінансування на регіональному рівні бракує навіть для забезпечення фондів оплати праці. Для формування фонду заробітної плати. Не кажемо вже про індустріалізацію і модернізацію. Відроджено політику підвищення цін. Янукович звертає увагу на Митний союз, як можливість вирватися із зачарованого кола нерозв’язаних проблем, і одразу отримує «по руках» — не відповідає інтересам країни! А що відповідає? Убогість, нестабільність, «підвішений» на багато років нестабільний стан суспільства? Хоч як крути, але нам усе рівно доведеться всерйоз задуматися про ринковий простір, про переваги місця розташування власної держави й умови включення цих переваг у господарську практику. І тут дві головні умови — СОТ, яка має відкрити простір загальносвітовий, в якому ще тільки маємо навчитися працювати, і простір Росії. Як запорука ефективності нашого власного. Треба змінювати цю філософію — створення з Росії образа «ворога і небезпечного сусіда». Усе це вдарить по Україні.

Без економічної інтеграції з Росією й ЄЕП самодостатня Україна не відбудеться. Навіть за умови європейської інтеграції, оскільки всі країни блоку ЄС дедалі тісніше залежні від Російського просторового чинника. Це об’єктивний процес. Незалежну і сильну Україну не можна побудувати без опори на ринок Росії. На цей ринок сьогодні спирається і Німеччина, і вся Європа. Не випадково з такою інтенсивністю до Росії почав надходити європейський капітал. А сама Росія, створивши стабілізаційний фонд, вкладає кошти не в Україну, як це було в недавні історичні часи, а воліє вивозити його в ПАР, побачивши там умови для свого потенційного розвитку. Мільярди доларів вкладають. Чому ПАР?

— ...Та тому, що там стик океанів — найважливіший економічний і геостратегічний чинник. Такі стики визначають умови економічного розвитку. Адже зовсім не випадкова економічна успішність країн Скандинавії. Без унікальних чорноземів, без ідеологічних штампів про свою винятковість, без права контролю над масштабними сухопутними маршрутами. Це північно-західний стик. На північно-східному його аналогу лідирує Японія. На південно-східному — феномен Австралії. Росія з допетровських часів усвідомлює роль океану. Спроба пробитися на береги Індійського виявилася невдалою — у брежнєвські часи. Саме тому для зміцнення позицій була обрана ПАР, як господар «ще недоосвоєного» південно-західного стику. Досвід Афганістану вочевидь переосмислений і в союзники залучена Німеччина, позиції якої в ПАР традиційно сильні. І ставка зроблена не на силу, а гроші. На економіку.

— Ще один глобальний російсько-європейський проект. А Україна повільно, але правильно, розтративши вже союзні напрацювання, сповзає в аутсайдери, відриваючи себе від джерел розвитку. У цьому реальність. І не зважати на неї вже неможливо. Ми що, такі сильні? Адже все рівно доведеться обзаводитися інтеграційними контактами. Але вже з великими зусиллями, з великими витратами і з дуже значними втратами. У тому числі обличчя. Хоча б яка коаліція прийшла до реальної влади, їй доведеться наводити зруйновані мости. І якби в нас були нормальні відносини з Росією, то хіба Путін не вклав би частину інвестицій в українську економіку? Вклав би. Тому що Росії, як і раніше, потрібен український міст в Європу. Але оскільки міст фактично вже зруйновано, вона інтенсивно шукає і успішно знаходить обхідні маршрути. Росія вирішила, що вони ефективніші за українське транзитне перехрестя. Тому в Україну вже ніхто нічого не вкладає — ні Росія, ні Європа, ні Японія, ні Китай. Ніхто. Тому що не бачать сенсу. Це пояснює гостроту внутрішньоукраїнської політичної боротьби.

В українську політику прийшла нова команда. Але серйозних змін не відбулося. Проби держави на розрив тривають. Ринок звужується. Зберігши стару ідеологію, б’ємося головою в ту саму стіну. Дедалі чіткіший перехід до адміністративних методів управління. Як і в нашого «стратегічного» грузинського партнера. І жодних рухів до справжнього економічного зростання. В умовах, коли потрібне не зростання, а прорив.

Нам потрібні сьогодні не осуди про сумнівні діяння минулого, а прориви в сфері власної економіки. А практика? Візити в Азербайджан, Польщу. Це добре. Але не в цьому просторовому форматі — розв’язання ключових проблем. Не дають ринки цих країн серйозних вигод. Самі про них мріють. Амбіції у всіх великі, але без відповідей — як їх реалізувати? Де той мис Доброї Надії, на який можна обіпертися у своєму розвитку? Не можна ж по 10—15 років стояти біля стійки, де нічого не отримуєш.

— Чому?

— Тому що крани не з твого боку. Наші лідери багато чого обіцяють власному народу. А обіцянки — не стратегія. Стратегічна лінія країни вибудовуватиметься зовсім інакше. Ведемо мову про модернізацію, індустріалізацію, а в основах марна філософія.

Мало сьогодні висунути тезу індустріалізації. Економіка потребує повнокровного використання ринкових законів. Ми ж гальмуємо їхнє застосування на принципових напрямах. Зокрема, у напрямі відкритості простору як такого. Ринок — це відкрита система. Наші політики вирішили, що це не так. Не створюються, а гальмуються умови для формування конкурентного поля, для розгортання підприємницької ініціативи. І чекаємо при цьому якогось дива. Його немає. Тому що йому немає на що обіпертися. Ще не купили виграшного лотерейного квитка, а вже просимо у Господа благодаті. Багато говоримо про ринкову економіку і нічого не робимо. Для її практичного утвердження в сфері державного буття. Тому так і живемо — від кризи до кризи. Від обіцянки до обіцянки.