Король сміху Аркадій Аверченко

Про Аркадія Тимофійовича Аверченка ви не знайдете ні слова навіть в Українській радянській енциклопедії (1977). Іде Авель — другий син Адама й Єви, Авенаріус Ріхард — швейцарський філософ, аверроізм — напрям у середньовічній філософії, за ним слово «авеста» —збірка священних книг давньоіранської релігії; після «в» — одразу «і». І геть утаємничено ім’я, по батькові і прізвище нашого земляка, що так заразливо сміявся в роки складні, криваві. Сам Володимир Ілліч Ленін у дні надзвичайної своєї зайнятості революцією прочитав його опуси.

Дякувати Богові, «Енциклопедія сучасної України» (т. 1, 2001) уперше дала про Аверченка довідку.

«Талановита книга» — це про книжку Аркадія Аверченка. Стаття ввійшла в тридцять третій том Творів В. І. Леніна. Поруч з роботами, листами Володимира Ілліча, за період від 16 серпня 1921 року по друге березня 1923-го. У той складний час Ленін зміцнював державний апарат, формулював основні принципи зовнішньої політики радянської влади, піклувався про зростання національно-визвольного руху і революційної боротьби в країнах Сходу, в Індії і Китаї, що представляють разом з Радянською Росією більшість населення Землі. Статті «Сторінки з щоденника», «Про кооперацію», «Про нашу революцію», «Як нам реорганізувати Рабкрин», «Краще менше, та краще»... І раптом якась книжечка сміхача, клоуна, що розважав, що жив колись в імперії, сприйняв буржуазну революцію на «ура» і не стерпів велику жовтневу, котрий мотонув за кордони і звідти пхає дюжину ножів у спину ленінської революції!..

Статтю цю ніколи не публікували повністю, якщо хотіли сказати: чого, мовляв, міркувати — Ленін поставив крапку і край, розбиратися нема коли! Революція триває! З вашого дозволу, читачу, я уміщу в ці літературні замітки статтю повністю, потім звернуся до «Самопізнання» Миколи Бердяєва (що визнане найнатхненнішою його книжкою), з нього візьму маленький уривок про Леніна. А потім ми підемо з вами страшною, воістину трагедійною долею Аркадія Аверченка, що зумів у гіркі роки війн удосталь посміятися над собою, ближніми, народом, який народив його, європейцями, серед котрих він помер у березні 1925 р. (Прага).

2.

«Талановита книга»

Це — книжка озлобленого до запаморочення білогвардійця Аркадія Аверченка «Дюжина ножів у спину революції». Париж, 1921. Цікаво спостерігати, як ненависть, що дійшла до кипіння, спричинила і чудово сильні і чудово слабкі місця цієї високоталановитої книжки. Коли автор свої оповідання присвячує темі, йому невідомій, виходить нехудожньо. Наприклад, оповідання, що зображує Леніна і Троцького в домашньому житті. Злості багато, але тільки несхоже, люб’язний громадянине Аверченко! Запевняю вас, що недоліків у Леніна і Троцького багато в усякому, зокрема, виходить, і в домашньому житті. Тільки, щоб про них талановито написати, треба їх знати. А ви їх не знаєте.

Натомість велика частина книжки присвячена темам, що Аркадій Аверченко чудово знає, пережив, передумав, відчув. І з разючим талантом зображено враження і настрої представника старої, поміщицької і фабрикантської, багатої, що об’їлася й об’їдається, Росії. Так, саме так повинна видаватися революція представникам командуючих класів. Ненависть, що дихає вогнем, робить оповідання Аверченка іноді — і здебільшого — яскравими до разючості. Є прямо-таки чудові речі, наприклад, «Трава, примятая сапогами», про психологію дітей, що пережили і переживають громадянську війну.

До справжнього пафосу, однак, автор піднімається лише тоді, коли говорить про їжу. Як їли багаті люди в старій Росії, як закушували в Петрограді — ні, не у Петрограді, а в Петербурзі — за 14 з полтиною і за 50 р. і т. ін. Автор описує це просто-таки зі сластолюбством: ось це він знає, ось це він пережив і відчув, ось тут уже він помилки не припуститься. Знання справи і щирість — нечувані.

В останньому оповіданні: «Осколки розбитого вдребезги» зображені в Криму, у Севастополі (тобто, де народився і де всі добре знали Короля сміху. — В. Ю.) колишній сенатор — «был богат, щедр, со связями» — «теперь на артиллерийском складе поденно разгружает и сортирует снаряды», і колишній директор «огромного металлургического завода, считавшегося первым на Выборгской стороне. Тепер он — прикажчик комиссионного магазина, и в последнее время приобрел даже некоторую опытность в оценке поношенных дамских капотов и плюшевых детских медведей, приносимых на комиссию».

Обидва дідки згадують старе, захід сонця у Петербурзі, вулиці, театри, звичайно, їду в «Ведмеді», у «Відні» і в «Малому Ярославці» і т. ін. І спогади перериваються вигуками: «Що ми їм зробили? Кому ми заважали? Чим їм заважало все це?»... «За що вони Росію так?»...

Деякі оповідання, по-моєму, заслуговують передруку. Талант треба заохочувати».

Надруковано це вперше в газеті «Правда» 22 листопада 1921 р.

3.

Як нас колись учили, Ленін ніколи не боявся оголювати істину, хоч яка гірка вона була б. Ми знали, він тверезо прагнув оцінювати сили, що протистоять молодій республіці. На ІІІ конгресі комуністичного інтернаціоналу в тім само двадцять першому році, коли написав статтю «Талановита книга», він казав про кількість росіян-емігрантів, що розсіялися по всіх закордонних країнах, у півтора чи два мільйони. Майже в кожній країні вони видають щоденні газети, і всі партії, поміщицькі і дрібнобуржуазні, не виключаючи і соціалістів-революціонерів, і меншовиків, одержують достатньо грошей, щоб мати свою печатку. «... Мы можем наблюдать за границей совместную работу всех без исключения наших прежних политических партий, —казав Ленін, — и мы видим, как «свободная» русская печать за границей, начиная с социалистов-революционеров и меньшевиков и кончая реакционнейшими монархистами, защищает крупное землевладение»...

Багато з них перевидавалося в Країні Рад. У 20-ті роки, про які ми ведемо мову, у Державному видавництві РРФСР виходила серія «Революція і громадянська війна за описами білогвардійців» (до речі, видання було передплатним). Деякі книжки мали великі передмови. Записки, скажімо, І. Лунченкова «За чужі гріхи» (про козаків в еміграції) тлумачить на початку видання С. Будьонний...

Багато мемуарів передруковувалося в первозданному вигляді.

«Подпоручик К-ой стоит с винтовкой наперевес — перед ним... мальчишка, кричит: «Пожалейте! Помилуйте!» — «А... твою мать! Куда тебе — в живот, в грудь? Говори...» — скажено по-звірячому кричить К-ой. Це з «На білому коні» Брешка-Брешковського...

Численні перевидання Аркадія Аверченка відбувалися часом без будь-яких пояснювальних чи супровідних матеріалів.

Після рецензії В. І. Леніна?!

Чи так було завжди?!

4.

Безліч свідчень, безліч виносок...

До перебудови написане А. Аверченком «позволяет до предела обнажить то, что В. И. Ленин назвал защитой крупного землевладения в «свободной» русской печати за рубежом» (С. Андреєв «Революція і література»)...

Але ж і правда, що було так, і тепер, і тоді, здавалося, дуже давно... Ось оповідання «Усадьба и городская квартира». «Когда я начинаю думать о старой, канувшей в вечность России, то меня больше всего умиляет одна вещь: до чего это была богатая, изобильная, роскошная страна. Закрою я глаза —чудится мне старая Россия большой помещичьей усадьбой»...

Краще — теперішнє?! Кров, убивства, еміграція, голод, розстріли? І що пафосніше говорив Ленін про все і часом ні про що конкретно, котре пов’язувало б народ з гарним минулим і скрутою сьогоднішньою, то більше озвучуєш у душі слова Миколи Бердяєва: «Деятели Французской революции вдохновлялись идеями Ж. Ж. Руссо и философии ХVШ века, были на высоте передовой мысли того времени... Деятели русской революции вдохновлялись идеями уже устаревшего русского нигилизма и материализма... Они не поднимались выше Плеханова. Ленин философски и культурно был реакционер, человек страшно отсталый, он не был даже на высоте диалектики Маркса, прошедшего через германский идеализм. Это оказалось роковым для характера русской революции — революция совершила настоящий погром высокой русской культуры. Интеллигенция совершила акт самоубийства»... (М. Бердяєв — «Самопізнання» — Досвід філософської автобіографії), М., «Книга», 1991.

... И все-таки я стояв, здається, приблизно там, де народився і жив Жартівник із Жартівників. Місця — томливі, що начебто зітхають, щось нишком буркочуть —вони здаються серйозними, налаштованими, однак, на лірику. Але він, Король сміху, навіть для Леніна був серйозний письменник. Треба перевидавати! В альманасі «Севастополь» торік опубліковано кілька оповідань. Хочеться добряче посміятися. До нутра — це їдкий смішний гумор.

... Народився він тут 15 (27) березня 1881 року. Батько мій, розповідав потім, севастопольський купець, що вщент розорився. Учився лише вдома. У дев’ять років батько намагався віддати мене до реального училища, але з’ясувалося, що я надто слабував на очі і взагалі хворобливий, отож вступити до училища не міг. З десяти років пристрастився до читання — багато і не перебираючи. У тринадцять років намагався написати власний роман, який так і не закінчив. Утім, від нього прийшла у захват лише моя бабуся...

Він був вигадником. У деяких листах запевняв, що його дід (по матері) був отаманом зграї розбійників, «держал под Полтавой постоялый двор и без всякого зазрения совести грабил проезжих на большой дороге». Це усе занесено в Щорічник рукописного відділу Пушкінського дому в 1973-му і в 1976-му.

Мама — лагідна жінка з царським прізвищем Романова Сусанна Павлівна — піклувалася про синочка разом зі своїми дочками, що були старші за майбутнього письменника. Усі разом вони допомогли йому закінчити два класи Севастопольської гімназії. У 15 років майбутній прозаїк, драматург, театральний критик став молодшим переписувачем у транспортній конторі. Пішов звідти через рік і на станції Алмазна почав працювати конторником. Це Брянський вугільний рудник. Був «нудний відділ», горизонтально і вертикально розставлені сухі каліграфічні цифри. Він сидів, зігнувшись, як писали очевидці, це була короткозора стримана людина. Цілими днями — цифри, цифри. Заповнював ними картки. І так — цілих три роки.

Потім Харків. Брянське акціонерне товариство. Отут уже почав показувати дещо з власного репертуару. Я це пишу за довідками, свідченнями, розкиданими про Аверченка. Усі свідчення — скромні і суворі, жодне з них не викликає сумнівів. «Вел я себя, —це його свідчення, — с начальством настолько юмористически, что после семилетнего их и моего страдания был уволен. В Харькове после этого пытался издавать сатирический журнал «Штык», но существование вел полуголодное».

Перше оповідання «Как мне пришлось застраховать жизнь» —харківська газета «Южный край». Він зрадів йому. Однак його, це оповідання, не поклав в основу долі. «Праведник» — це оповідання вважав входом, як тепер кажуть, у кар’єру. «Журнал для всех» (1904) надрукував його. Пощастило? Напевно. У 1906 році Аверченко став редактором журналу «Штык». Він заповнював його власними матеріалами. «Я наполнял весь номер, рисуя, пиша, редактируя и корректируя. Но на девятом номере (редагувати «Штык» почав з №4. — В. Ю.) меня оштрафовали на 500 рублей (я их не заплатил), и журнал закрылся. В 1907 году начал другой журнал — «Меч», но подъем уже кончился, и моему журналу приходилось плохо»...

Тихо, серйозно, без криків зносив невдачі. «Меч» призупинили на третьому номері. Махнув рукою, і в кінці грудня 1907 з’явився в Петербурзі, почав працювати в сатиричному журналі «Стрекоза» й газеті «Свободные мысли». «Стрекоза» (здається, щастить!) реформується в «Сатирикон». Постійним редактором став з №9-20. Збігали роки, популярність журналу зростала. П’ять років (з 1908 по 1913-й). «Сатирикон» так і називався «Сатириконом», але повіяло війною, непоступки цензури згущалися, і стало видання «Новым Сатириконом». Так журнал називався аж до 1918-го. Надворі шуміла революція і лилася кров. Аверченко і до революції вже став популярним за трьома книжками «Веселые устрицы», «Рассказы (юмористические)» (кн. І) і «Зайчики на стене» (кн. ІІ). Читаюча Росія реготала і в окопах, і в бараках з каганцями, і, природно, у театральних залах яблуку ніде було впасти. Якщо читали Аверченка.

Зрозуміло, Володимир Ілліч Ленін, називаючи книжку білоемігранта Аверченка талановитою, знав це, може, не тільки з чиєїсь підказки. В еміграції сам вождь любив ходити в дешевеньке «кіно-сінему» і сміявся разом із простим європейським людом...

6.

Уже сказано було, що Жовтень Аверченко страшно налякав, хоча лютневу революцію зустрів захоплено. Так. Він «весело» писав після революції, що наслідила кров’ю, 1905—1907 рр. Який був герой його книжок? Російський обиватель (точніше —російський обиватель, що жив, до речі, і в Україні). Інтереси цього обивателя? Ресторан, шинок у крайньому разі, спальня (багата чи не дуже), дитяча. Без перебільшень, сміх цього похмурого підсліпуватого громадянина валив наповал усіх (коли люди сміються, він дивиться на них серйозно, жоден мускул на обличчі не тремтить — свідчення сучасників). Сміх з руладами, що переходить у гомеричний регіт... Цьому позаздрить гумор Марка Твена й О. Генрі. Стихійна веселість. Він викриває несамовито обивателя, що ховається від революцій, часто це схоже на фантастику. Головне — він атакує своїм сміхом правдивість усякої революції (курсив мій. —В. Ю.), у якій не може не бути злого і страшного періоду реакції, хоч би під що вона виряджалася, захищаючи нібито сваволю, насильство.

Адже якщо розібратися, про це писав і М. Горький, і В. Короленко, і В. Вересаєв, і інші. Про нерозуміння вождів свого народу, про трагедію всякого насильства. Нарис М. Горького «В. И. Ленин»: «... Я плохо верю в разум масс вообще, в разум же крестьянской массы — в особенности...» Роман В. Вересаєва «В тупике» був написаний на самому початку 20-х. З гіркотою писали радянські критики, що аналізували найцінніший художній документ, головні персонажі роману вважають: соціалістична революція пагубна. Раз у раз зазначали про безліч збігів у романі «В тупике» і листах В. Короленка (чудового російського письменника, що все життя присвятив боротьбі за гуманізм і демократію) до А. Луначарського. Збіги разючі. Роман і листи писалися в ті само місяці... В. Короленко в останньому з листів розповідає наркому: один розумний чоловік висловив невіру в соціалістичні принципи свого життя: «Беда в том, что руки у человека так устроены, что ему легче загребать к себе, а не от себя». З обуренням каже Короленко і про перегини з націоналізацією дрібної промисловості, внаслідок чого зруйнувалося ремесло.

А розумний мужик Ханов у романі «В тупике» каже Каті Сартановій: «В социализм, понимаете, идти, — нужно, чтобы руки были так. — Он вытянул вперед раскрытые ладони, все отдавая. — А у нас так. — Он жадно прижал стиснутые кулаки к груди»...

Наче вторить цьому Аверченко. Він — проти насильницького заспокоєння Росії. Так, стихійний протест. Так, буржуазної дрібноти протести. Так, задерикуватий червонощокий гумор. Так, ліки від туги і зневіри (хоча б посміємося!). Але в тонких нитях його гумору ви знайдете шовк, що важко висмикнути і викинути на смітник. Аверченко страждав через політичну вульгарність і маленьких і великих вождів разом зі своїми читачами. Після лютневої революції він радувався і блискуче виступав в аудиторіях. Восени 1918-го виїхав на південь, співробітничав у газетах «Приазовский рабочий» і «Юг» («Юг России»). При скупченні великих аудиторій читав свої оповідання. У рідному Севастополі він завідував літературною частиною «Будинку артиста». Тут написав п’єси «Лекарство от глупости» і «Игра со смертью». Навесні 20-го заснував театр «Гнездо перелетных птиц»...

«Озлобленный до умопомрачения белогвардеец» Аверченко, за визначенням Леніна в рецензії на «Талантливую книгу», звичайно, продовжував писати й в еміграції. З’являються оповідання «Дети», «Смешное в страшном», «Отдых на крапиве», «Записки простодушного Я. в Европе», «Расказы циника», гумористичний роман «Шутки мецената», триактна комедія «Игра со смертью», публікуються замальовки емігрантського побуту, які підсолоджені іронією до краю гіркуватою.

Звичайно, він був іншим.

Сміх поряд із шибеницею.

Сміх крізь сльози.

Чи розумів він, що на батьківщині його зрештою поставлять до стінки?

Напевно.

Ось і Гліб Васильович Алексєєв, що повернувся з еміграції і послужив радянській літературі вірно, Гліб — друг Аверченка, що зберігав дарунок Аркадія Тимофійовича з написом від 23 жовтня 1922 року («От несчастного, сбитого с толку, затерянного в берлинской пучине, не знающего ихняго — чужестранца Аркадия Аверченко — Глебу Алексееву на память об этом тяжелом событии...»), навесні 1938 року був арештований за безпідставним звинуваченням (проходив у одній справі — 1937-й) з Борисом Пильняком і Артемом Веселим. Дата смерті Алексєєва, зазначена в довідці про реабілітацію від 1956 р. — 1943-й, очевидно є фальсифікованою. У виданні «Архів О. М. Горького» роком смерті Алексєєва названо 1938-й.

Здається, така само доля чекала б і Аркадія Тимофійовича Аверченка.

Не сумніваюся, якщо повернувся б на батьківщину Іван Бунін, і його вони поставили б до стінки. Я посилаюся в цьому разі на таке. Костянтин Симонов, що здавався в літературі розумним і послідовним, у 1946 році (тобто після нашої перемоги над фашистською Німеччиною) не раз бачився у Парижі з Буніним. З цього приводу Симонов писав: «... Осенью 1946 года Бунин уже выступил с заявлением достаточно враждебного нам (кому это нам? —

В. Ю.) характера. Эту позицию он продолжал занимать и позже, она углублялась, и мне кажется, что в некоторых наших статьях и предисловиях напрасно замалчивают эту сторону. Последняя книга воспоминаний Бунина, изданная в 1950 году, по-моему, очень дурна. Наряду с несколькими блестящими вещами в ней много дешевой и злобной антисоветчины, которую он мстительно отобрал из написанного в разные годы и по разным поводам. Это был последний предсмертный удар, который он нанес нам в меру своих старческих сил. Думается, что всего этого из «песни о Бунине» тоже не надо выкидывать. Нельзя изображать дело так, что якобы он на склоне жизни вернулся к нам... В моем ощущении он был человеком глубоко и последовательно антидемократичным по всем своим повадкам...»

Чи це не лінія на цілковитий «демократизм» радянської літератури, з якої зумів вислизнути викривач жовтневої революції Аверченко! Викривач її насильства, знущання над культурою, над людиною як такою, над її совістю, релігійністю, всім світлим і неземним...

... Улітку 1924-го Аверченко ліг на операційний стіл.

Йому видалили око. Він і так бачив погано, а тепер і зовсім осиротів душею. Серце теж різко почало відмовляти. 22 січня, рівно через рік після смерті людини, що і піднесла і різко скинула Короля сміху — Леніна, Аркадія Тимофійовича було доправлено до Празької міської лікарні. Тут він і помер. Похований у Празі на Ольшанському цвинтарі.

Звичайно, ми марнотратні. Такі люди, як Аверченко, мають бути перепоховані на нашій землі, землі Севастополя. Повинен бути тут і музей. Має бути тут і літературна стежка Аверченка.

Ось тепер я стою на місці, де, кажуть, жив особливий сміхотворец і справжній громадянин світу, що лікував людей жартом. Мудрим і корисним. Багато хто з нас не може посміятися над собою. А майже щодня можна нареготатися над незграбністю своєю, бажанням здаватися краще, ніж ти є. Кумачеве наше відображення минулого, нездоровий погляд на теперішні міражі уявних перетворень... І здригаємося не від сміху (посміялися і щасливі!), — здригаємося від потрясінь, винуватцями яких є самі.

Володимир ЮГОВ,письменник.

Севастополь—Київ, кінець липня—середина серпня 2006-й.