1 жовтня — 60 років від дня закінчення Міжнародного трибуналу в Нюрнберзі

Що таке війна, Йосиф Гофман відчув на собі 15-річним хлопцем, коли під німецькими бомбами довелося евакуйовуватися з Миколаєва. З матір’ю і чотирирічним братом добиралися конячиною до Донецька, а звідти — поїздом до Астрахані. Там юнак працював землекопом на будівництві дороги Астрахань—Кизляр, де «дослужився» до бригадира, а наприкінці 1942 року попросився добровольцем на фронт. Йосифа направили до Сімферопольського кулеметно-мінометного училища, яке знаходилося на той час, звісно, не в Сімферополі, а в Саратовській області. Але й там закінчити його юнакові не судилося: за наказом Сталіна невдовзі усіх курсантів мобілізували на фронт. У стрілецькій роті 271-го Гвардійського полку спершу був піхотинцем, потім став розвідником, командиром взводу.

Сержант Гофман з боями дійшов до Берліна, де навіть залишив свій автограф на рейхстазі. Бравий розвідник мав чимало бойових нагород, серед яких і орден Слави, медаль «За відвагу». А далі сталася подія, яка змінила всі плани 20-річного юнака, все його життя... Колишній розвідник опинився в епіцентрі події, за якою стежив увесь світ.

— Якось восени 45-го мене викликав начальник політвідділу дивізії: «Потрібна людина в Нюрнберг і це... будеш ти!» Я, звісно, розгубився, але начальство мне підбадьорювало: «Та ми б туди й рядовими поїхали!» Уже пізніше я дізнався, що так звані компетентні органи напередодні до сьомого коліна «перелопатили» мою родовідну, викликали навіть маму, виясняли, чи не було, бува, в нашому роду німців, адже прізвище Гофман — німецьке...

Перед відправленням до Нюрнберга нам пошили новеньку форму, а вже на місці доволі жорстко проінструктували: жодних контактів з представниками інших делегацій і місцевим населенням — один «прокол», і службі кінець! Мені, до речі, розповідали, що один наш командир взводу зовнішньої охорони Палацу юстиції, де проходив процес, «завів роман» з француженкою, так його «прибрали за 24 години», й більше ні слуху ні духу.

Якось і я перекинувся кількома словами з англійською перекладачкою, а вже наступного дня мав «серйозну розмову». Отже, за мною теж стежили.

— Безпрецедентні заходи безпеки були виправданими?

— Думаю, так. У Нюрнберзі залишалося чимало фашистів, які не встигли втекти, тому можливі були всілякі провокації. Ходили навіть чутки про те, що плани «відбити» своїх вожаків виношують навіть полоненні бійці німецької дивізії «Едельвейс», які перебували у передмісті Нюрнберга. Тому невипадково, що й самих підсудних проводили до залу суду через спеціальний підземний хід. Нами ж опікувалися американці: для супроводу Руденка з їхньої комендатури завжди висилали «Вілліса» з двома автоматниками. А про те, щоб самому вийти в місто, не могло бути й мови!

— Але ж ви не одразу потрапили до Руденка?

— Так, спершу я охороняв члена Воєнного трибуналу генерала Нікітченка, а потім — прокурора Романа Андрійовича Руденка. Заступати на службу доводилося через день, адже в нього було два охоронці — я і ще один сержант, який пізніше виявився... капітаном з компетентних органів. Це пов’язано було з тим, що кількість офіцерів була обмежена спеціальною угодою, тому радянське командування й перевдягало їх у сержантів. У залі засідань охорону забезпечували американці та представники служби безпеки. Зазвичай я залишався в приймальні, але доводилося бувати й у залі засідань, спостерігати за процесом.

— Чи була у вас зброя?

— За правилами проносити зброю у зал засідань не дозволялося нікому. Але в мене пістолет таки був, хоч його й доводилося ховати так, що досі нікому я про це не розповідаю.

— І що найбільше вам запам’яталося?

— Найколоритнішою фігурою був, звичайно, Герінг — персона номер один серед обвинувачуваних. Цьому звиклому до розкоші типу, вочевидь, було не дуже комфортно на дерев’яній лаві, тому він брав з камери... ковдру, яку завжди завбачливо підстеляв собі. Але зовні завжди був спокійним і навіть пробував «грати на публіку», демонстративно знявши, наприклад, навушники, коли слово вперше взяв Руденко.

— До речі, з приводу його самогубства ходить немало чуток...

— Подейкували навіть, що ампулу з отрутою йому... під час прощального поцілунку передала дружина. Насправді ж у цього хитрюги таких ампул було кілька. Одну з них він спеціально залишив у кишені піджака, щоб її знайшли під час обшуку охоронці і це притупило їхню увагу. Власне, так воно й трапилося, адже інша ампула залишилася в коробочці з кремом для обличчя. «Дякуючи» їй Герінг і не дожив до виконання вироку, дізнавшись про те, що Контрольна рада відхилила його клопотання замінити фельдмаршалу страту через повішення розстрілом.

— А як поводилися під час страти інші? Як взагалі це відбувалося?

— Я не був присутнім там, але добре знав усе, що відбувалося вночі 16 жовтня. Адже хоч фотографувати й було заборонено, та вже наступного ранку ми мали фотознімки зі страти. А відбувалося це так. 15 жовтня о 23.45 приречених до страти (їх залишилося десять) розбудили, оголосивши, що клопотання про помилування відхилено. Йодлю та Кейтелю також повідомили, що їхнє прохання про заміну повішення розстрілом також відхилено. Після цього усім запропонували «прощальну» вечерю: сосиски з картоплею або млинці з фруктами — на вибір.

У гімнастичному залі Нюрнберзької тюрми було обладнано три механічні шибениці. О першій ночі там зібралися представники союзних держав (по одному генералу від СРСР, США, Великобританії і Франції), а також три представники від німецького народу. Їм показали й труп Германа Герінга. Злочинця підводили до ешафоту, куди вели 13 сходинок, він ставав на поміст, і в цей час священик читав молитву. Після цього на жертву одягали ковпак, надівали петлю, кат натискував на важіль — і засуджений падав у люк, ніби провалювався «під землю». Це було якоюсь мірою навіть символічно: ці нелюди з пекла мовби туди й поверталися. Але дивувало й інше: кати, які знищили мільйони людей, самі за крок до смерті навіть забували власні імена, поводилися, як жалюгідні боягузи. Дехто навіть «намочив штани».

— Про сержанта Вудда, який був катом на процесі, подейкували, що він, мовляв, став пізніше мільйонером, продаючи у вигляді сувенірів шматочки вірьовок, на яких вішали фашистських злочинців.

— Це дурниці! Сержанта Джорджа Вудда я знав особисто. Ми навіть обмінялися якось сувенірами: він подарував мені на згадку годинника, а я йому — солдатську зірочку (пізніше деякі журналісти писали, що «єврей Гофман виміняв у Вудда годинника»). У своєму штаті Вудд свого часу повісив 347 злочинців, але зовні мав вигляд людини... дуже добродушної, хоч і в Нюрнберзі одного із приречених (Штрейхера) йому довелося буквально додушити, оскільки того «не взяв зашморг». Щодо чуток, то вкрасти вірьовку було просто неможливо: їх разом з тілом клали до труни, яку потім спалювали. Навіть Герінг йшов до крематорію з «персональною» вірьовкою... До речі, сам Вудд загинув у 1950 році, як кажуть, «при виконанні» — під час... випробування електричного стільця.

— Що ще найбільше вразило вас на процесі?

— Усіх, наприклад, страшенно вразила поява на процесі фельдмаршала Паулюса. Після того, як було зачитано його попередні свідчення, дехто з підсудних піддав їх сумніву, сподіваючись таким чином затягнути процес. Тому, коли головуючий Лоуренс запитав, скільки треба часу, щоб доставити фельдмаршала, Руденко спокійно повідомив: «10 хвилин». Виявилося, що Руденко, передбачаючи це, ще напередодні розпорядився, щоб Паулюса таємно доставили в Нюрнберг. Іншою вражаючою несподіванкою був момент, коли... заговорив Гесс, який до цього клеїв із себе дурника, що втратив пам’ять...

— Як загалом вели себе підсудні, вислуховуючи звинувачення на свою адресу?

— Треба сказати, що, коли в залі демонстрували фільми про злочини фашистів, навіть вони не витримували — відверталися. Хоча й намагалися потім усе валити на свого фюрера. Мовляв, «ми солдати», «виконували накази»... Як вони це робили, я, до речі, бачив на власні очі. Наприклад, після визволення Любліна довелося побувати в одному з найстрашніших концтаборів — Майданеку, який розташовувався неподалік цього польського міста. Відступаючи, німці не встигали тут спалювати людей в крематоріях, тому складали їх «штабелями» й підпалювали... Ми застали десятки таких багать, які ще диміли... Мої чоботи побіліли від людського попелу, а поруч у рові лежали ще тисячі людей з простреленими потилицями. Як зараз бачу дитину з притиснутим до грудей іграшковим ведмедиком... І тоді подумалося: чи ж є у світі кара, на яку заслуговують Гітлер і його сподвижники?

— Певне, були у вас і особисті, так би мовити, рахунки з фашистами...

— Так. Дивлячись на лаву підсудних, я не раз згадував і батька, який загинув на фронті. І свого дядька Йосифа, який після втечі з полону два з половиною роки партизанив у катакомбах. Наша випадкова зустріч після визволення Одеси стала останньою: він пішов на фронт і теж загинув. Згадував я й своїх дідуся Піню та бабусю Маню, які все життя трудилися на виноградниках під Миколаєвом, а німці закопали їх живими в землю! Я вірив, що рано чи пізно розплата настане, але ніколи й уявити не міг, що стану свідком цього!

— А що говорили тоді про Гітлера, який ніби залишився живим, що вигідно було, мовляв, передусім Сталіну...

— Треба сказати, що у травні 1945 року «Правда» писала про те, що послідовники фашистів спеціально розповсюджують чутки про смерть Гітлера, щоб приспати нашу пильність. Сталіну й справді був вигідний міф про «живого» Гітлера, щоб і надалі зберігати примару ворога, тримати народ у напрузі й готувати до чергової війни свою голодну, обезкровлену країну. Всю комісію, яка проводила експертизу тіл Гітлера і Єви Браун у Москві, Абакумов потім попередив, що розголошення результатів «коштуватиме» їм «від 10 до 15». Привезли в Москву й начальника охорони Гітлера, камердинера й навіть повара, в яких «вибивали» зізнання, що Гітлер живий. Асистентка професора-зубника, яка колись вставляла коронки фюреру й за ними потім упізнала його труп, теж опинилася на Луб’янці, а потім 10 років мучилася в тюрмі тільки за те, що не хотіла брехати за вказівкою Сталіна. Але найбільше я вірю самому Руденку. Якось він вирішив прогулятися, і я, помітивши, що Роман Андрійович у хорошому настрої, насмілився запитати про Гітлера: «Подейкують, що він живий і переховується десь на Тібеті...» Дослівну відповідь я зараз не пам’ятаю, але Роман Андрійович, не знаючи ще тоді про «установки зверху», однозначно висловився, що Гітлер мертвий, а все інше — «політичні спекуляції».

— А які у вас взагалі були стосунки зі своїм підопічним?

— Роман Андрійович був висококваліфікованим юристом, людиною дуже культурною, начитаною, надзвичайно тактовною, з тонким почуттям гумору. Він був цікавим співрозмовником, тому користувався у колег щирою симпатією. Це, звичайно, полегшувало спільну роботу. До речі, я ніколи першим не починав розмову, доки не заговорить сам Роман Андрійович, про тактовність якого свідчить і такий факт: виходячи з кабінету, він зазвичай запитував: «А ви не хочете прогулятися?». Руденко завжди ставився до мене з повагою, навіть по-батьківськи: цікавився моїми справами, а інколи й жартував: «Вказівки начальства належить виконувати, якщо це й неможливо!» Навіть після прийому, приїжджаючи у свою резиденцію, зазвичай просив потурбуватися про мою скромну персону: «Ми відпочивали, а він же працював!»... Тому охоронця завжди непогано годували, навіть пригощали хорошим вином...

Та коли я кажу, що бував з Руденком на прийомі чи полюванні, то це не означає, що Гофман пив з ним на брудершафт чи полював. Головним моїм завданням була охорона. Тому можу запевнити, що в будь-який момент я був готовий захистити Романа Андрійовича власним тілом. Буквально! І зробив би це в якійсь «нештатній ситуації». Загалом на офіційних прийомах я намагався завжди триматися «в тіні». Доводилося робити вигляд, що скучаю, роздивляюсь журнали тощо. Насправді я ніколи не спускав очей з Романа Андрійовича. Він це добре розумів, тому після процесу навіть написав листа командувачеві 8-ї Гвардійської армії генералу Чуйкову, в якому дякував мені за службу і просив надати Гофману місячну відпустку (що й було зроблено).

— Крім годинника, подарованого Вуддом, чи залишилося ще щось у вас на пам’ять про той час?

— Головне, що в мене залишився пропуск на цей процес — найцінніша моя реліквія. А от з більшістю фотознімків довелося розпрощатися вже в 1947 році, коли під час навчання в Іванівському військово-політичному училищі хтось «стукнув», що я, мовляв, вихваляю американців (знімків з ними у мене було чимало). Тому (як то кажуть, подалі від гріха) багато документів і фотознімків довелося спалити. Та все можна знищити, але тільки не людську пам’ять! Вона залишилася... І це головне!

— До речі, у Нюрнберзі було ухвалено рішення опублікувати повну стенограму процесу кількома мовами, але російського варіанта, здається, досі так і немає?

— Це справді так. У нас публікувалися лише окремі частини, адже радянському урядові теж не все було вигідно розповідати своєму народові. Як, скажімо, про передвоєнні події, пов’язані з розстрілом польських офіцерів, відповідальність за які теж намагалися «списати» на німців. Варто сказати, що й сьогодні частина інформації про суд залишається засекреченою.

— Саме тому ви й вирішили написати книгу «Нюрнберг застерігає»?

— Десятки років я збирав цікаві факти, перечитав масу документалістики, тому матеріалу накопичилося чимало. Можна сказати, що тримати його «в собі» далі просто не було сил. Заголовок книги вважаю актуальним і нині. Український письменник Ярослав Галан, який був присутнім на процесі, писав: «Фашистська чума загрожуватиме людству доти, доки не будуть ліквідовані всі осередки фашизму, всі до останнього! Доки це не буде зроблено, бацили цієї чуми будуть розмножуватися в геометричній прогресії... Кращий і єдиний спосіб уникнути пожежі — своєчасно знешкодити її винуватців...»

Але не треба й нині тішити себе думкою, що все в минулому. І не лише тому, що молодь так мало знає про сам процес і війну загалом. Її уроки засвоїли й нині не всі наближені до влади. Міжнародний тероризм — це теж відгомін «ідей», які свого часу ціною людського життя «втілювали в маси» і ті, хто сидів на лаві підсудних у Нюрнберзі, і ті, хто уникнув справедливої розплати, і ті, хто виконував їхні злочинні накази.

А осквернення святих могил, розпалювання міжнаціональної ворожнечі — хіба це не зловісний подих минулого? Але в мене була й інша назва для книги — «Нюрнберзький нокаут! Нокаут не вийшов...» Швидше за все, це був лише серйозний нокдаун для політики, яку й тепер дехто намагається реанімувати в нашому неспокійному світі. Нас, живих свідків, залишилося не так багато, аби хтось мав право мовчати. Ми не можемо зробити світ абсолютно безпечним, але ми й не маємо права ухилятися від того, що в наших силах. Я пригадую такий армійський епізод. Під час салюту один солдат вирішив, що не стрілятиме: цього в строю ніхто не помітить, зате йому не треба буде потім чистити карабін. Та коли командир взводу скомандував «плі!», ніхто... не вистрелив. Бо всі подумали, як і той солдат. Я належу до тих, хто не лінується «чистити карабін».

— Чи залишився ще хтось живий із очевидців процесу?

— Гадаю, в країнах колишнього Радянського Союзу, на жаль, мабуть, ні. Торік до мене приїздили телевізійники з московського каналу «РТР-Планета». І коли передача вийшла в ефір, там показували одного з перекладачів на процесі, але цьому чоловікові вже дуже важко вдавалося говорити, тому він лише починав, а далі йшли мої коментарі... Тому, чи він живий досі, я не знаю. Ця передача транслювалася на весь світ, написали про мене й зарубіжні (в тому числі американські) газети, але ніхто з учасників процесу так і не відгукнувся, хоча загалом листів я одержав чимало. До речі, американська Асоціація ветеранів війни торік нагородила мене спеціальною медаллю, присвяченою 60-річчю закінчення Другої світової війни.

Тому моя книга — це не лише звернення до нащадків, а й обов’язок перед тими, хто загинув у бою, хто був отруєний у газових камерах, розстріляний і замучений у таборах смерті, хто просто не дожив до дня сьогоднішнього. Вічна їм пам’ять!

***

...Книга Йосифа Гофмана — дійсно видання унікальне. Свого часу лише колишній член генерального секретаріату Міжнародного воєнного трибуналу Аркадій Полторак «наважився» написати власні спогади про цей процес — «Нюрнберзький епілог». Але книга Гофмана не дублює його книгу — це абсолютно ексклюзивне видання, де особисті враження двадцятирічного юнака, рядового захисника Вітчизни та документальні свідчення переплітаються з судженнями нашого сучасника — людини досвідченої й мудрої.

Та й про самого Йосифа Давидовича теж можна написати книгу. І не одну! Адже Нюрнберзький процес — то лише один рік з його довгого й насиченого подіями життя. Варто лише додати, що після війни він кілька(!) разів вступав до військового вузу, та через відповідну «графу» в біографії зумів здійснити свою мрію лише з четвертої «спроби». Він був особисто знайомий з легендарним Олександром Покришкіним, під началом якого служив у повітряній армії (главком навіть нагородив його іменним годинником), а свою військову кар’єру закінчив полковником. Тривалий час працював на різних посадах і після виходу у відставку.

Нині Йосифа Давидовича знають у Полтаві як активного учасника ветеранського руху, він бажаний гість у школах і вузах, на різних всеукраїнських та міжнародних конференціях, присвячених історії війни. Адже Йосиф Гофман — тепер, можливо, єдиний в усьому світі свідок події, що назавжди залишиться в пам’яті людства — Нюрнберзького процесу.

Полтава.