Рукостискання було не по-жіночому міцним. «Скільки ж в ній енергії і духу? — подумалося згодом. — Мабуть, не менше, ніж у легендарного батька».

Бажання написати про дочку двічі Героя Радянського Союзу, Вчителя від Бога з’явилося, як подвійна веселка того дня. Пройшов освіжаючий дощ, а потім раптово заграло небо...

Побачивши напередодні тендітну невисоку жінку з паличкою, не втримався і запитав усезнайку-знайомого: «Хто це?»

— Федорова.

— Та сама?

Так доля звела мене з очевидцем, учасником історичних уже подій століття, що минуло. Ось хто, подумалося, розповість мені про те, що мало кому відоме.

І вона розповіла. Як кажуть, про Батьківщину і про себе.

Про батьків, коханих і тремтливо шанованих. Про другу половинку, чоловіка, за яким «як нитка за голкою», «як за стіною». Про дітей.

І, звичайно, про школу, школу, школу... Їх у Ніни Олексіївни було кілька, але знакових дві. Одну з них — Житомирську школу-інтернат для сиріт — відкрили з її ініціативи і наполягання. На той час вона була єдиною в Україні десятирічкою, де навчалися осиротілі війною хлопчики і дівчатка. Директор Федорова з однодумцями зробила школу зразковою, до неї зачастили гості за досвідом, якого так не вистачало в голодній країні, що зводилася на ноги.

Свій же досвід роботи Ніна Олексіївна успішно застосувала у столиці, очоливши школу

№ 100 на Подолі. Першою в Києві вона організувала навчання з продовженим днем навчання. Пообідній сон малят, триразове харчування для всіх (49 коп.), заняття після уроків...

Сьогодні це практикують у багатьох школах, а директор 100-ї ще тоді шукала і знайшла спосіб відірвати дітей від впливової вулиці, чим заслужила шанування батьків.

У школі (тепер це знаменитий ліцей) дотепер згадують Учителя, орденоносця Ніну Олексіївну Федорову. Стверджують: сьогоднішня слава одинадцатирічки — це її заслуга. Фундамент, закладений мудрим педагогом, зміцнюють і розширюють її послідовники. От тільки, нарікали знайомі педагоги і батьки ліцеїстів, належної уваги до колишнього керівника немає. А потрібно лише: спілкування та моральна (добре, якби і матеріальна) підтримка наставника. Одне сказати: отримавши, по суті, запущену десятирічку, Федорова передала спадкоємцям один із найкращих навчальних закладів не лише Києва, а і країни. Хіба таке можна забути, нехтувати?

Знаю, ці мої «рассуждизмы» не сподобаються передусім героїні, але промовчати важко. Адже ми пам’ятаємо першу вчительку, віддаємо їй почесті, чому ж стримуємося у ставленні до людини, якій багато в чому зобов’язані тисячі випускників, учителів, батьків?!

А якою вона була, дочка іменитого Федорова? Ніколи не використовувала прізвище батька. Наполегливість, цілеспрямованість, власний авторитет, постійне бажання бути першою, зробити школу кращою — ось пробивні якості директора Федорової.

— Як би я дивилася колегам в очі, знайомим, коли б ті знали, що успіхи школи — це вплив тата? — зауважує Ніна Олексіївна. — Та й батька треба знати.

Любимчиків не було у директора. Дуже прискіпливо, розповідають, добирала кадри, не терпіла чвар, халтури в роботі. Якщо паршива вівця все-таки заводилася, проводжала її з отари тихо, без скандалу. «Помилилася я в вас, — казала шанобливо. — Допоможіть виправити помилку».

Але характер її відчували, як я рукостискання. Ледарі, порушники дисципліни з нею не вживалися. Хоча шанс вона завжди давала.

Що в неї від Олексія Федоровича? Пристрасть до навчання, нового; бажання діяти, поліпшуючи життя навколишніх; неприйняття брехливого, наносного; загострене почуття справедливості.

Колишня співробітниця ліцею мені повідала, що Федорова не потерпіла б спонсорську батьківську допомогу, китайську стіну вибудовувала перед лжемедалістами. Так це?

— Так, часи змінюються, не мені судити про теперішні порядки. Але багато чого не сприймаю. Просто не розумію, як заради престижності в деяких школах йдуть на приниження. А щоб батьки, виконуючи бажання директора чи класного керівника, купували не квіти, а побутові прилади чи вручали конверти...

Авжеж, на очах у дітей багато працівників шкіл демонструють подвійну мораль.

Кого виховують такі горе-вчителі — тема не цієї публікації. Образливо за Вчителів, за Ніну Федорову і тисячі її колег, яким «пощастило» бачити сьогоднішню школу. Може, тому їх не кличуть у рідні стіни, щоб не чути з гіркотою сказаних слів і не бачити докору в їхній ще не потьмянілих очах?..

Ніна Олексіївна живе спогадами про ТУ школу, про ТИХ учителів-безсрібників, котрі натхненно працювали на особистість, а не на кількість медалістів, комп’ютерів і доріжок в єврокласах.

І медаль Макаренка, і безліч інших урядових нагород у неї, заслуженого вчителя, не просто відзнаки, які роздають сьогодні з легкістю випікання пиріжків.

Це її багате на добрі діяння життя. Це життя справжнього Вчителя.