Мабуть, навіть зараз, в епоху важкої суспільної кризи, жодне питання так не заплутане, як проблема прав людини. Її використовують і в геополітичних іграх, і у внутрішньополітичному протистоянні, для критики існуючого стану справ і для виправдання нинішньої ситуації. Але при цьому для кожної розумної людини очевидно, що проблематика прав людини пов’язана з найважливішими питаннями суспільного буття, тому важливо зрозуміти, чи стоять нагальні суспільні потреби за суперечливими гаслами і закликами, висунутими в ході політичних конфліктів. Для цього необхідно спробувати установити систему пріоритетів і визначити стратегічні цілі правозахисної діяльності.

Права людини визнані найважливішою цінністю сучасної цивілізації, і передбачається, що їх реалізація і захист є основою сталих соціальних відносин.

Тим часом у світі виникла реальна загроза фактичної відмови від уявлень, згідно з якими всі люди від народження наділені рівними правами. Якщо на символічному рівні визнання безумовної цінності прав людини зберігається, то в практичній діяльності ними дедалі частіше починають нехтувати, виправдуючи, наприклад, міркуваннями національної безпеки необхідність превентивних арештів чи відмову в праві на страйк потребами економічного розвитку. Зневажливе ставлення до системи цінностей, які от уже протягом двохсот років лежать в основі європейської цивілізації, загрожує не тільки ідейною кризою (котра вже зараз набуває важких форм), а й соціально-економічною катастрофою. Будь-яка соціальна система, що не спирається на загальну систему цінностей, просто розвалюється.

Чому ж стратегія, спрямована на якнайповнішу реалізацію прав особистості, натрапила на важкоздоланні перешкоди? Гадаю, існують дві основні причини. По-перше, на наших очах починаються спроби відмовитися від комплексної реалізації прав людини, зосередившись переважно на реалізації деяких свобод, пов’язаних з одержанням і поширенням інформації. По-друге, глобалізація і нові технічні можливості, що опинилися в розпорядженні суспільства й особистості, призводять до посилення існуючих конфліктів.

Важливість комплексної реалізації прав людини мають добре розуміти всі, хто виріс у радянському суспільстві. Міф про те, що в СРСР правам людини не надавали жодного значення, цілком неспроможний. Радянська держава проголосила своєю метою створення якомога сприятливіших умов для самореалізації особистості, для утвердження людської гідності і для поступового звільнення від усіх форм соціальної залежності. Відповідні положення містилися в радянській Конституції і були складовою частиною офіційної ідеології. Але на практиці в радянському суспільстві передусім прагнули реалізувати соціальні права особистості, не надаючи особливого значення захисту політичних свобод і усуненню перешкод для обміну інформацією. Гадаємо, катастрофа, що спіткала радянський лад, багато в чому пов’язана з відсутністю у значного числа людей відчуття особистої свободи і пов’язаних з нею можливостей. Але, на превеликий жаль, поки що ми можемо тільки говорити про пріоритети в галузі прав людини. Фундаментальні права особистості в українському суспільстві, як і раніше, залишаються нереалізованими.

Було б помилкою зводити нинішню ситуацію в галузі прав людини лише до вад української соціально-політичної системи. Тут ми стикаємося із загальносвітовим процесом. У ході «холодної війни» розвинуті капіталістичні країни, бажаючи зменшити популярність соціалістичних ідей, прагнули довести, що в умовах капіталістичного суспільства може бути створена ефективна система захисту соціальних прав. Як відомо, ця стратегія, що сприяла виникненню «соціальної держави», принесла США та їхнім союзникам перемогу в геополітичному протистоянні. У розвинутих капіталістичних країнах на момент закінчення «холодної війни» на соціальну сферу виділяли більшу частку державного бюджету, ніж в СРСР. Тим часом як на початку 50-х років Радянський Союз направляв на ці потреби у 8-10 разів більшу частку державних витрат, ніж це практикувалося у провідних країнах західного світу.

Але після закінчення «холодної війни» у західному суспільстві, природно, виникли сили, котрі прагнуть покінчити з обтяжливими для правлячого класу традиціями «соціальної держави». Крім того, політичне керівництво провідних капіталістичних країн ще у 70-і роки відкрито виступило проти встановлення високих соціальних стандартів у країнах «третього світу», серед яких опинилася і сучасна Україна. Таку позицію легко пояснити: ресурси, експортовані країнами «третього світу» у розвинуті країни, при зростанні соціальних стандартів пішли б на внутрішнє споживання. Тому за останні два десятиліття витрачається чимало пропагандистських зусиль на те, щоб знизити значення соціальних прав, котрі насправді належать до фундаментальних прав особистості. Очевидно, що концепція прав людини, котра не відносить соціальні права до числа пріоритетних, не має жодної практичної цінності і не може служити ідейною основою громадського життя.

З цієї ситуації намагаються знайти вихід, ототожнивши права людини з економічними свободами або заявивши, що для реалізації прав особистості досить побудувати правову державу. І те, і друге — неправда, котра ніколи не мала б найменшого впливу на суспільну свідомість, якби щодня не нав’язувалася через медіа. Нам усіма можливими способами намагаються довести, що будівництво неоліберальної економічної моделі, котра надає якнайбільші можливості великому бізнесу, рівносильна створенню соціально-політичної системи, у рамках якої найефективніше захищають права особистості. Але крім прагнення економічного добробуту, особистість має й інші потреби, набагато важливіші для її нормального розвитку. Крім того, у рамках неоліберальної соціально-економічної системи не залишається місця для соціальної солідарності і колективізму, без яких суспільство неминуче розпадеться. Неолібералізм на практиці не визнає за людиною права на повноправну участь у суспільному житті, робить недоступними для величезного числа людей культурні цінності, позбавляє їх можливості реалізувати творчі здібності, надаючи їм замість насиченого, повноцінного життя марну гонитву за високим споживчим статусом. Лібералізм віддає праву приватної власності переважне місце порівняно з суспільними інтересами. Однак фундаментальні права особистості можливо реалізувати тільки в суспільстві, що спирається на засади колективізму і соціальної справедливості.

Тому найважливіші соціальні права були значно повніше реалізовані в радянську епоху, ніж у сучасній Україні. Права на працю, освіту, лікування, щасливе дитинство і забезпечену старість, відпочинок для більшості українського суспільства залишилися в минулому. Що ж українські громадяни одержали натомість? Соціальне гноблення і нереалізовану свободу слова — пересічний громадянин нашої країни практично не має шансів виступити зі своєю позицією із соціальних чи політичних проблем у ЗМІ. Багато хто з громадян України з економічних причин не можуть здійснити своє право на вільне одержання інформації. У них просто немає грошей на купівлю книг і газет, а публічні бібліотеки зараз у жалюгідному стані.

Правова держава, на відміну від реалізації принципів економічного лібералізму, необхідна для ефективного захисту прав людини. Але тільки правової держави для практичного здійснення прав і свобод особи замало. Не можна забувати про те, що закони можуть сприяти не звільненню, а подальшому покріпаченню і гнобленню людини. Більше того, панівні класи капіталістичного суспільства неодноразово довели своє прагнення перекладати основний тягар суспільних проблем на плечі трудящих. Новітня українська історія дає чимало надзвичайно красномовних прикладів такої поведінки олігархічних і бюрократичних угруповань. Тому у розпорядженні суспільства повинні бути дієві механізми, що дозволяли б змінювати соціально-політичну систему відповідно до інтересів більшості. Отже, правова держава повинна бути наповнена інституціями, що дозволяють суспільству контролювати дії влади і безпосередньо впливати на прийняття рішень. Першим кроком на цьому шляху може стати публічна експертиза всіх законів, які мають бути прийняті, з точки зору їх відповідності правам людини, передусім соціальним.

Нинішня ситуація, як в Україні, так і у світі загалом, ще раз переконує нас у наявності нерозривного зв’язку між свободою і справедливістю. З огляду на це мені здаються особливо важливими дві думки великих мислителів. «Держави без справедливості не що інше, як великі зграї розбійників». Це написав більш як півтори тисячі років тому один із Батьків Церкви Блаженний Августин. А на початку XІX століття німецький письменник і критик Людвіг Берне сказав: «Справедливість так само необхідний для життя продукт, як хліб». Для мене очевидно, що ані всередині зграї розбійників, ані серед голодних не може бути й мови про здійснення прав людини. Тому створення дієвих демократичних інституцій можливе лише за умови комплексної реалізації прав людини, громадянина. Домогтися практичного втілення концепції прав людини удасться, тільки зберігаючи нерозривну єдність соціальних, політичних і культурних прав особистості.

В українських умовах важко буде говорити про ефективну реалізацію прав людини доти, поки більш як 10 мільйонів етнічних росіян, які є громадянами України, не можуть реалізувати своє право послуговуватися російською мовою під час спілкування з владою. Не можна забувати і про мільйони російськомовних етнічних українців, свідомість і світогляд яких сформовані під істотним впливом російської культури. Намагаючись без жодних для того підстав провести культурне розмежування, влада не тільки ставить під загрозу подальший розвиток української культури, а і грубо порушує права значної частини громадян нашої країни. Тут ми знову стикаємося з проблемою забезпечення рівності прав усіх громадян, незалежно від їхньої етнічної приналежності, соціального статусу чи, скажімо, сексуальної орієнтації. У нашій країні існують народи (наприклад, кримчаки і караїми), чисельність яких вимірюється кількома тисячами, перед якими стоїть проблема виживання. Безперечно, цим народам необхідно допомогти зберегти мову і традиції, зберегти власні світогляд і культуру. Але хіба громадяни, котрі належать до більш численних етнічних груп, мають менші права? Чому ж ми миримося з вилученням з української культури її російськомовної складової й обмеженням використання російської мови в медійному просторі? Чому ми не визнаємо права на розвиток власної мови і культури за закарпатськими русинами? Комплексна реалізація прав людини безпосередньо пов’язана з процесом гармонізації сфери міжетнічних відносин. А поки що у нашій країні, всупереч реальним культурним умовам і історичному досвіду, триває будівництво моноетнічної держави, що може завершитися розколом українського суспільства. Слід пам’ятати, що будь-яке насильство у сфері культурних і мовних прав неминуче призведе до згубних наслідків.

Гармонізація міжетнічних і міжнаціональних відносин може стати найважливішим інструментом національного єдності. Поза цим процесом неможливе створення єдиної політичної нації, котра поки що так і не виникла в українській державі. Реалізація мовних і культурних прав — запорука збереження цілісності держави, зокрема й територіальної. Вона може стати результатом великої політичної роботи, набагато складнішої і відповідальнішої, ніж відвідування форумів закордонних гостей, котрі так і не навчилися розрізняти етнічне походження і громадянство.

Особливу небезпеку являє практика зосередження зусиль на захисті прав меншин при ігноруванні проблем, з якими стикаються представники великих суспільних груп. Існує чітка формула: «моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини». Такі рівняння легко розв’язуються тільки на папері, але при практичному втіленні вони натрапляють на важкоздоланні перешкоди. Вихід тут може бути тільки один: єдність підходу до реалізації соціальних, політичних і культурних прав усіх громадян. У хворого на СНІД не повинно бути більше чи менше прав, ніж у хворого на діабет чи артрит. У гомосексуаліста — ніж у батька родини чи одинокої матері. У власника олігархічної структури — ніж у робітника чи власника булочної тощо.

Сьогодні ми йдемо по шляху синхронізації з європейським законодавством. Але в цьому не буде жодного сенсу, поки чинний режим свідомо ігнорує низку найважливіших прав особистості. Для того щоб переконатися в цьому, досить подивитися бюджет нашого держави. Коштів, передбачених на освіту, охорону здоров’я і підтримку соціальної сфери недостатньо навіть для того, щоб задовольнити базові потреби громадян. Нам необхідно за участі громадськості встановити, які саме соціальні, політичні і культурні гарантії потрібно забезпечити передусім. А потім поступово, з року в рік, розширювати список і підвищувати якість надаваних державою послуг і гарантій. Тільки здійснити це на практиці буде досить складно. Система влади в Україні уражена корупційним СНІДом, і здолати опір корупційних механізмів неможливо без широкої мобілізації громадянського суспільства, котре поки що в Україні перебуває в зародковому стані. Але в іншому разі проблематика прав людини так і залишиться інструментом політичної гри і реалізації групових інтересів.

В умовах сучасного світу перешкодою для реалізації деяких прав особистості стає їх нібито несумісність зі сформованими суспільними нормами і уявленнями окремих соціальних груп. Так, право на вільне поширення інформації важко сполучити з потребою захищати моральні підвалини і традиційні моральні цінності, підривання яких веде до необоротної суспільної деградації. Звичайно, на практиці вільного поширення інформації не існує. У кожній державі визначено список тем, яких заборонено торкатися в публічному просторі. Приміром, у Німеччині й Австрії під сувору заборону потрапили всі спроби переглянути усталені історичні уявлення й оцінки з питань Другої світової війні. Можна собі уявити, яку бурю протестів викликала б у певної частини нашого політикуму спроба затвердити подібну норму в Україні.

Але саме прагнення визначити, яка тематика становить суспільну небезпеку, може стати загрозою для реалізації прав особистості і демократичної системи загалом. Це наочно нам продемонстрували дії адміністрації США, де після подій вересня 2001 року встановлено цензуру й обмежено сферу публічній політиці. На думку багатьох американських політиків, у нинішній ситуації під загрозою опинилися демократичні традиції Сполучених Штатів, у країні створилася загроза виникнення поліцейської держави.

Або інший приклад, коли інформація з якоїсь значимої тематики, зовсім необразлива з точки зору більшості, для певних суспільних груп стає джерелом обурення і роздратування. Всі пам’ятають історію з карикатурами, образливими для мусульман, які були опубліковані в кількох європейських газетах. Річ не тільки у відсутності в іммігрантів, які прибули в Європу з ісламських держав, навичок життя в демократичному суспільстві. Прихильники ісламу просто мусили обуритися такими зображеннями. Звичайно, свої емоції не обов’язково було вихлюпувати в масові демонстрації, що набирали часом агресивного характеру. Тут далася взнаки відсутність звички до подібних образ, котра давно виробилася в європейських християн. Але в кожному разі подібна практика спричинює відторгнення від суспільства конфесіональних груп, які втрачають зв’язок із соціумом в цілому. У довгостроковій перспективі це становить величезну небезпеку, може стати причиною суспільного розколу, що з часом може перерости на соціальне протистояння.

Тому ще одне надзвичайно важливе завдання в галузі захисту прав людини — вироблення принципів співіснування різних груп, інтереси яких часто суперечать один одному, — сьогодні гостро актуальне для України. Для цього необхідно налагодити діалог між усіма силами громадянського суспільства, сприяючи його розвитку і створенню механізмів його впливу на негативні тенденції чи бездіяльність влади. Це дуже непросто. Але іншого цивілізованого способу домогтися реалізації суспільних інтересів не існує.

Леонід ГРАЧ,голова Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.