Незалежні суди не є забаганкою суддів

Увага засобів масової інформації до судової влади зрозуміла. Особливо тепер, коли питання діяльності судових інститутів у зв’язку з виникненням доленосних для Української держави проблем є дуже важливі. До таких багатьох проблемних питань цими днями додалося ще одне — відставка Голови Верховного Суду України у зв’язку з досягненням ним граничного віку, передбаченого Основним Законом. І, як наслідок, вибори нового керівника найвищої інстанції в системі судів загальної юрисдикції. Тож чи впливає цей, образно кажучи, стан «безвладдя» на діяльність Верховного Суду України, як здійснюють його судді Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. На ці та інші запитання ми попросили відповісти в. о. Голови Верховного Суду України Петра Пилиповича ПилипЧука.

— Петре Пилиповичу, останні кілька місяців у нашій державі, як то мовиться, лихоманило законодавчу владу. Нині ситуація стабілізувалась. А як справи у владі судовій, чи вплинула політична нестабільність на правосуддя в державі?

— Суди працюють у тому самому режимі, що й працювали. Працюють напружено, я сказав би, на межі фізичних можливостей. Судові справи розглядають, судові рішення приймають.

Не можна, однак, сказати, що ситуація, яка склалася з роботою парламенту, не впливає на діяльність судів. Зумовлено це тим, що законодавчий орган тривалий час фактично не приймає законів. А існуюча законодавча база потребує постійного удосконалення. Діючі закони містять безліч суперечностей, неузгодженостей, окремі суспільні відносини не врегульовані або врегульовані не достатньо повно. Необхідно удосконалювати й те законодавство, яким регулюється процесуальна діяльність судів.

— 29 вересня судді Верховного Суду на Пленумі обиратимуть нового керівника. Вас називають серед кандидатів на цю посаду. Чого б прагнули, якщо доведеться пересісти у крісло Голови Верховного Суду України?

— Незалежно від того, яку посаду я займатиму після 29 вересня, мої дії і, я думаю, дії суддівського колективу Верховного Суду України будуть спрямовані на вирішення тих проблем та викликів, які постали як перед ВСУ, так і перед усією судовою системою. В основі всіх наших проблем є те, що за 15 років існування України як суверенної держави судова гілка влади так і не стала незалежною. Більше того, не завжди є розуміння того, що незалежність не є забаганкою самих суддів. Незалежність має бути суспільним замовленням, оскільки відомо, що без такого суду держава не може стати ні правовою, ні соціальною, ні демократичною.

Цих проблем багато, і для їх розв’язання зусиль з боку тільки суддів України недостатньо. Їх мають вирішувати спільно з парламентом і урядом.

Перш за все — це проблема неадекватно високого навантаження на суди. Судді ВСУ, наприклад, у зв’язку з надзвичайно великою кількістю судових справ фактично не мають можливості приділяти уваги таким важливим речам, як узагальнення судової практики чи підготовка проектів постанов Пленуму стосовно роз’яснень чинного законодавства. Судді багатьох місцевих судів на розгляд однієї справи мають 15—20 хвилин. Якщо найближчим часом проблему перевантаження судів (і ВСУ зокрема) не вирішать, якість нашого правосуддя буде під загрозою. Відповідно, під загрозою будуть і законні, в тому числі конституційні, права громадян. Цього в жодному разі допустити не можна.

— Чи є якісь конкретні пропозиції, спрямовані на вирішення проблеми перевантаження судів?

— Звісно, такі пропозиції є, проте вони можуть бути реалізовані лише шляхом внесення змін до чинного законодавства. Насамперед треба удосконалити процесуальне законодавство, запровадивши там, де це можливо, скорочені судові процедури та скасувавши безліч бюрократичних судових процедур, які ніяк не пов’язані з власне правосуддям. Окремі категорії справ (особливо справ про адміністративні правопорушення) із місцевих судів безболісно можна передати іншим органам. Треба сміливо йти на використання альтернативних (позасудових) способів урегулювання спорів, у тому числі самими сторонами — як самостійно, так і за участі посередників, розвивати третейські суди та розширювати їхню компетенцію. Ширше і ефективніше необхідно використовувати в судовій діяльності досягнення науки. В кримінальному судочинстві необхідно запровадити так зване реституційне правосуддя, а також розширити можливості судів стосовно закриття справ із нереабілітуючих підстав.

Якщо говорити про ВСУ, то треба звернутися до досвіду тих країн, які істотно обмежують доступ до касаційної інстанції шляхом підвищення вимог до касаційних скарг і звуження кола осіб, які вправі їх подати, встановлюють штрафи за подання завідомо безпідставних скарг.

Очевидно, що необхідно вживати і заходів організаційного характеру, а, можливо, і такий непопулярний захід, як збільшення кількості суддів.

— Окремі фахівці стверджують, що проблема перевантаження ВСУ може бути вирішена шляхом створення вищих цивільного і кримінального судів...

— Будьмо реалістами. Проблему перевантаження треба вирішувати сьогодні, можна сказати, ще вчора. Європейський суд із прав людини уже сьогодні штрафує Україну на солідні суми за порушення права громадян на розгляд судових справ у розумні терміни. А вищі суди, як показує досвід зі створенням Вищого адміністративного суду, можуть запрацювати лише через декілька років. Адже для цього необхідно прийняти відповідні закони, знайти в бюджеті кошти, забезпечити ці суди приміщеннями, меблями, оргтехнікою, суддівськими кадрами. І крім того, якщо ми створимо такі касаційні суди, не вносячи змін до процесуального законодавства, проблема перевантаження просто «переїде» з ВСУ до цих судів.

Я вже не кажу про те, що ідея створення таких судів, на моє переконання, може бути реалізована лише після внесення відповідних змін до Конституції України. На це також, за найоптимістичнішими оцінками, піде півтора—два роки.

— Які ще проблеми стоять перед ВСУ на найближчий період?

— Законом передбачено, що ВСУ як найвищий судовий орган поряд зі здійсненням правосуддя забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. Очевидно, що для здійснення цієї функції ВСУ повинен мати дієві механізми та інструменти, з допомогою яких можна було б оперативно і ефективно впливати на правозастосовчу діяльність судів. Ми на сьогодні таких механізмів і інструментів не маємо.

Зокрема, згідно з чинним законодавством рішення ВСУ в конкретних справах з питань застосування права не мають обов’язкового характеру для судів загальної юрисдикції. Не мають такого характеру і роз’яснення Пленуму ВСУ з питань застосування законодавства, що призводить до їх ігнорування іншими судами. Пленум Верховного Суду України не має судових повноважень навіть для випадків, коли суди різних юрисдикцій по-різному розуміють одні й ті самі положення закону.

Законом не тільки не передбачено право ВСУ на законодавчу ініціативу, але й не визначено механізмів ініціювання перед Верховною Радою питань про внесення змін і доповнень до чинного законодавства. Водночас саме ВСУ насамперед може відстежувати недоліки чинного законодавства.

Досвід засвідчує, що на сьогоднішній день є нагальною потреба надати Верховному Суду України право визначати судові процедури у тих випадках, коли вони не врегульовані чинним законодавством.

Голова Верховного Суду України має низку повноважень, які притаманні тільки йому. Проте апарату для здійснення цих повноважень Голова Верховного Суду України не має. Зокрема, законом не визначено, в який спосіб і в яких межах він з метою ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність судді може перевірити діяльність того чи того судді або скаргу на нього.

З метою зміцнення ВСУ та надання йому можливості належно виконувати свої повноваження необхідно терміново вносити зміни до законодавства. Якщо цього не буде зроблено, правозастосовча діяльність судів може вийти з-під контролю, що знову ж таки несе загрозу правам людини та інтересам держави.

— Із окремих виступів у засобах масової інформації довелося дізнатися про ваше критичне ставлення до схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 року Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Критика зазначеної концепції пояснюється невдалим досвідом реалізації судово-правової реформи початку 90-х років минулого століття, дещо безвільним намаганням здійснити її в сучасних умовах чи іншими не названими причинами?

— У даному разі я можу посилатися не тільки на свою думку, а й на думку суддів ВСУ та членів Ради суддів України. Не сприймається не вся Концепція, а окремі її положення, перш за все ті, які спрямовані на проведення істотних змін у структурі судової влади та в засадах її функціонування. Зрозуміло, що такі зміни вимагають суттєвих фінансових витрат. З нашої точки зору, такі зміни можливі лише за умови, що є переконання в тому, що після них судова система буде працювати краще, ефективніше. Такого переконання на сьогодні немає.

Судді підтримують ідею унормування наступного (хотілося сказати завершального) етапу судової реформи. Проте ця реформа повинна мати чітку мету — посилення гарантій захисту прав людини в державі, а не люстрацію суддівських кадрів чи перебудову судової системи заради самої перебудови. Реформа має відбуватися не автономно, а як складова більш широкої правової реформи. Вона має відбуватися поетапно і з урахуванням фінансових можливостей держави. При цьому на першому етапі необхідно вирішити ті проблеми, які призводять до кризових явищ у правосудді: реформувати процесуальне законодавство з метою істотного зменшення навантаження на суди, удосконалити законодавство, яке регулює добір і навчання суддівських кадрів, призначення та обрання суддів, призначення їх на адміністративні посади, заохочення та притягнення до відповідальності, істотно поліпшити матеріально-технічне забезпечення діяльності судів.

Кілька днів тому з суддями ВСУ зустрічався Президент України Віктор Ющенко. Обговорювалися і проблеми та перспективи судової реформи. Президент висловився за створення «дорожньої карти», тобто за створення фінансово, організаційно і кадрово забезпеченого поетапного плану дій влади на декілька років з метою розбудови судової системи і судочинства за найкращими світовими зразками. Цю ідею ми підтримуємо.

— Проблеми фінансування судової влади. Наскільки вони актуальні сьогодні?

— Вони були актуальними вчора, залишилися такими й сьогодні. Не може нормально функціонувати судова система в умовах, коли декларується необхідність забезпечити її коштами на 100 відсотків від потреби, а фактично забезпечується на 40—50. Водночас коли ми говоримо про фінансові потреби судової системи, ми говоримо насамперед не про зарплату суддів чи працівників апаратів судів, а про ті потреби, які зумовлені особливостями процесу здійснення правосуддя. Найталановитіший хірург не стане робити і не зможе зробити операцію, не маючи операційної зали, операційного обладнання, медикаментів, підготовлених помічників. Так і суд не може якісно розглянути справу, не маючи зали судового засідання, нарадчої кімнати, нормативних актів, кваліфікованих секретарів і помічників. А судді й понині здійснюють правосуддя у непристосованих, а то й аварійних приміщеннях. Для людини, яка прийшла до суду, немає ні стільця, щоб сісти, ні стола, за яким можна було б написати заяву або скаргу. Це ненормально.

А якщо говорити про заробітну плату суддів місцевих і апеляційних судів та працівників апаратів судів, то вона, попри всі обіцянки її підвищити, залишається неадекватно низькою.

— Нещодавно ВСУ відвідав Прем’єр-міністр України Віктор Янукович. Очевидно, йшлося і про матеріальне забезпечення судової влади?

— Ми говорили і про фінансові проблеми 2006 року та особливості фінансування судової влади на 2007-й. Говорили також про чергове намагання уряду зупинити (всупереч Конституції та рішенням Конституційного Суду) дію тих положень Закону «Про статус суддів», які визначають окремі матеріальні гарантії незалежності судової влади. У суддів залишилося враження, що Прем’єр-міністр з розумінням поставився до цих проблем і що уряд в подальшому враховуватиме особливий статус суду і суддів у державі.

— Якщо можна, детальніше. Адже не всіма сприймається твердження про цей особливий статус.

— Через душу і серце кожного судді щодня проходить людська біда і людське горе. З радістю ніхто до суду не приходить. Погодьтеся, це не може залишитися без певних наслідків для здоров’я судді чи не вплинути на його повсякденне життя. Крім того, суддя, навіть якщо до того у нього є здібності, не вправі займатися бізнесом, і нічого, крім заробітної плати, не має. Цей «особливий статус» і є своєрідною платою держави за шкідливість професії судді.