Всесвітній день туризму — привід для свята і роботи!

Буквально днями автор (Андрій Мальгин) подарував мені свою, книжку «Російська Рив’єра», що вийшла цьогоріч, в якій дуже системно і грамотно зібрано матеріали про формування курортів у Криму в XVІІІ, на початку XX століть.

Навіть найперше, поверхневе, знайомство з нею змусило мене не просто задуматися, а стало потужним поштовхом до того, щоб узятися за цю статтю.

Ця книжка, завершення літнього сезону, Всесвітній день туризму, що наближається, — все разом достатній привід, щоб ще раз поглянути на галузь, що розвивається найдинамічніше в усьому світі, — курорти і туризм.

За даними Центру світового туризму, галузь стрімко наближається до рубежу, коли протягом року понад один мільярд відпочивальників і туристів витратили на ці цілі понад один трильйон доларів.

За офіційними даними, 2005 року нашу країну відвідали більш як 17 мільйонів іноземних туристів. З України того-таки року виїхали за кордон більш як 16 мільйонів.

Обсяг туристичного споживання (споживання товарів і послуг туристичної й інших галузей), за тими само даними, становить 37 мільярдів гривень, у тому числі, за рахунок виїзного туризму — близько 30 мільярдів гривень.

Картина, на перший погляд, досить ідилічна. Але ми в Криму подібне жонглювання цифрами, коли будь-хто, приїхавши на півострів, автоматично зараховувався у відпочивальники, вже проходили. У результаті з’явилася методика обліку, що більш-менш достовірно коригує отримані цифри. Звичайно, той, хто автоматично зараховує до туристів вищезгадані мільйони, чудово усвідомлює, що серед них чималу частину становлять поїздки до родичів і студенти, люди, що виїжджають у справах бізнесу, політики і, звичайно, чималий загін заробітчан. Те саме можна сказати і про тих, хто виїжджає до нашої країни. Ну а отримані обсяги беруться від 200—400 доларів, які, передадбачається, кожен з них нібито має залишити в країні.

Тож особисто я до цих цифр ставлюся не просто обережно, а вважаю, що поки не буде розроблено серйозної методики на великому, фактичному матеріалі, доти ми будемо лише припускати, скільки ж реальних туристів з метою відпочинку, лікування, ознайомлення з історією і культурою нашої країни реально виїхали і, відповідно, який реальний економічний ефект одержала від галузі країна.

Повернуся до книжки. Тому що вона не просто змушує задуматися, а й дає досить матеріалу, щоб по-іншому поглянути на день сьогоднішній. З’ясовується, ще далекого 1807 року відомий хімік А. Де Серр, запрошений Таврійським губернатором

А. Бородіним, зробив перший хімічний аналіз сакських грязей, лікування якими у той час стало досить популярним. У 30-х роках, як наслідок, будується перша на території України державна установа, призначена для надання курортних послуг, — Сакська грязелікарня. Потім ланцюжком почався розвиток транспортної, туристичної інфраструктур, як у цьому регіоні, так і загалом у Криму.

Отже, з усією впевненістю можна стверджувати, що в 2007 році виповнюється 200 років вітчизняній курортології, що поклала початок практичному освоєнню курортних багатств Криму й України.

Начебто б кругла дата, привід для святкування і радості. Однак тим, хто не з чуток знайомий з проблемами галузі, гадаю, не до радості. Узяти хоча б ту-таки Сакську грязелікарню. Уже багато років б’ються місцеве керівництво, кримське над проблемою її нормальної експлуатації, але, на жаль, події розгортаються так, що якщо не повернути їй державний статус, то через 200 років після створення ми можемо її остаточно втратити.

Але ж це поодинокий випадок.

Однак досить типовий, що реально відображає нездоровий стан галузі, котра піклується про наше здоров’я.

З цього приводу згадалася суперечка з російським курортологом, який у запалі сказав, що за такого відношення до проблем галузі з боку українського уряду в недалекому майбутньому українці будуть змушені їздити на лікування до Росії. Я, звичайно, з ним не погодився і навів цілу низку прикладів, коли керівники витягали свої оздоровниці з напівдихаючого стану в сучасні, комфортні, з новітньою матеріально технічною базою об’єкти. Хоча в душі чудово усвідомлював, що в наведених мною прикладах заслуга цих керівників, а ніяк не держави.

У зв’язку з цим згадується офіційне повідомлення про зустріч міністра культури і туризму І. Ліхового з Генеральним секретарем Всесвітньої туристичної організації ООН Франческо Франжіаллі, на якій обговорювали перспективи розвитку туристичної галузі України. Наприкінці повідомлення йдеться про те, що Франческо Франжіаллі схвалив український досвід об’єднання культури й туризму в одному відомстві.

Можливо, чийсь начальницький слух й потішила така похвала. Але у професіоналів, що працюють у галузі, вона може викликати або здивування, або криву помішку, тому що за роки незалежності куди тільки не кидало і як тільки не називали туристичну адміністрацію. Гадаю, у цьому також чимала заслуга того неподобства, що роками коїться в галузі.

Поки не буде незалежного відомства, а ще краще — міністерства, в якому буде зосереджено вироблення єдиних правил поведінки бізнесу, генеральної довгострокової лінії розвитку, стратегії, доти ми будемо на папері бачити мільйони туристів і мільярди гривень обсягу виконаних послуг, а насправді — вмирання, використання не за призначенням лікувальних грязей, мінеральних вод, перетворення дитячих санаторіїв, та й не тільки, в місця для будівництва приватних вілл і безліч інших негативів, що захлиснули галузь.

А тепер приклад з іншого життя за книжкою А. Мальгина. У 1909 році уряд, нарешті, прислухався до голосу фахівців і до Державної Думи було внесено законопроект про визнання суспільного значення за курортами. Законопроект припускав установлення спеціальних зон санітарної охорони в лікувальних місцевостях. У документі вперше була дана класифікація лікувальних місцевостей, визначено порядок віднесення різних місць до розряду лікувальних. Установлено округи гірської і санітарної охорони курортів, тобто спеціальної території навколо лікувальної місцевості, де обмежувалася і суворо регламентувалася будь-яка господарська діяльність. Хочу відзначити, що і закон було прийнято, і в рамках його реалізації в 1915 році Ялтинський градоначальник Думбадзе скликав нараду земських діячів, на якій обговорювали пропозицію зі створення єдиного курортного округу в рамках усього Південнобережжя.

Читаю я про події 100-літньої давнини, а перед очима день сьогоднішній. І стає прикро від того, що сто років тому і уряд підтримав думку фахівців, і Дума прийняла закон, та й цар-супостат його підписав. Та й на місцях, на відміну від дня сьогоднішнього, коли кожна прибережна селищна чи сільрада правдами і неправдами відбивається від статусу курорту, тому що це заважатиме і з землею обходитися вільно, і з хазяйською діяльністю на цій землі не дуже церемонитися. Сто років тому чомусь робили з точністю до навпаки.

Сказати, що в нас відсутня законодавча база, було б неправдою. Хоч і важко, але 2000 року все-таки було прийнято базовий Закон «Про курорти». Але, на жаль, без розроблених і затверджених цілою низкою підзаконних актів він залишається, по суті, концепцією, паперовим орієнтиром, коли закон існує окремо, а галузь окремо.

Відсутність єдиного координуючого органу призводить до того, що й у Кабінеті Міністрів України відсутнє цільове уявлення про те, як і в якому напрямі розвиватися галузі. Звідси різночитання Фондом держмайна в питаннях приватизації, що призводить, з одного боку, до втрати низки вузькоспеціалізованих і необхідних санаторіїв, а з другого — ми маємо заборону на приватизацію цілої низки відомчих санаторіїв і пансіонатів, які, маючи безліч пільг, нічого не даючи бюджетові, цілком успішно функціонують як комерційні підприємства, приносячи комусь пристойні доходи.

За п’ятнадцять років так і не навели лад у питаннях власності у міждержавних (особливо з Росією) стосунках, що призводить на місцях до аж ніяк не місцевих конфліктів.

Загалом, економічна діяльність й оподатковування — це тема для окремої великої розмови. Але книжка, котру я цитував вище, й тут підкинула фактаж, який неможливо оминути. Так, один ялтинський підприємець обурюється з приводу оподаткування. В Ялтинському земстві нині оподатковано все: навіть будинки землевласників, що ніколи не віддавалися в наймання, зайняті ними особисто, несуть важкий податок на всьому просторі від Алушти до Байдар, і відсоток оподаткування доведено до 29, тоді як ще 1988 року не перевищував 15.

На цьому тлі наша сьогоднішня безпорадність у цьому питанні просто вражає. Хай би скільки билася кримська влада, які тільки пропозиції направляла в Київ для вирішення питання оподатковування квартироздавачів. Як не платив ніхто, так і не платить. Це за того, що, за підрахунками фахівців, у приватному секторі відпочивають від 4 до 5 мільйонів людей, залишаючи готелям від 3 до 5 мільярдів гривень.

Щоправда, 200 тисяч із цих 5 мільйонів усе-таки платять курортний збір у розмірі 5 гривень. І це все, чого держава домоглася за ці роки.

Не втримався, щоб не зазирнути в книжку, а як було в ті далекі часи. Виявляється, і це питання було вирішено. У 1882 році було прийнято спеціальний закон про стягнення курортного збору в розмірі 5 карбованців з дорослої людини!

Як кажуть, відчуйте різницю. А обов’язковість стягування забезпечувалася досить просто й ефективно. Квартироздавачі зобов’язані були протягом 24 годин пред’явити паспорти нових мешканців у поліцію, в іншому разі їх очікували штрафи і заборона на комерційну діяльність. Тобто столітньої давнини досвід свідчить — не вигадуйте колеса, ми вже це проходили. Зарахуйте квартироздавання до комерційної діяльності, що підлягає патентуванню, а за здавання без патенту штрафуйте. Таку пропозицію кримська влада подавали й урядові Тимошенко, й урядові Єханурова. Щасливі квартироздавачі можуть спокійно спати й далі, бо складається враження, що, на відміну від часів далеких, сьогодні розв’язанням цієї проблеми займатися нікому і за справами політичними — нема коли.

Не хочу, щоб у читача склалося враження, що все вже так погано в нашому домі. Наш український курорт і в Криму, й у Карпатах, і в Одесі, і в Бердянську росте, розвивається, вдосконалюється. З’являються чудові, висококомфортабельні оздоровниці й затишні міні-пансіонати. З кожним роком дедалі кращають наші курортні міста і селища. Упорядковуються й озеленяються території оздоровниць, у багатьох йде серйозна кропітка робота з відновлення матеріально-технічної бази, підвищення комфортності, якості наданих послуг, навчання персоналу. Приватний капітал бере найактивнішу участь у розвитку інфраструктури — з’являються сучасні кафе, бари, ресторани, нові види послуг, розваги. Життя не стоїть на місці. І там, де думають про майбутнє, вкладаються серйозні кошти і йде активна робота з поліпшення й підвищення якості наданих послуг. Від держави, у принципі, і потрібно небагато. Створити нормальну законодавчу базу, котра не перешкоджала б, а, навпаки, допомагала і заохочувала. Гадаю, за бажання це не лише можливо, а й буде зроблено.

І, маючи таку нагоду, хочу зі сторінок шанованої газети привітати всіх тих, хто своєю часто непростою працею надає мільйонам українців і нашим гостям з інших країн можливість відпочити, підлікуватися, ознайомитися з історією і культурою нашої країни, з наступаючим Всесвітнім днем туризму.

Борис ДЕЙЧ,народний депутат України.