У флагмана свої турботи

Що відтоді змінилося на «Пальмірі», флагмані солодкої галузі України, — про це розповідь нашого кореспондента.

«Нам своє робить!»

— Найголовніше завоювання, до якого ми йшли не один рік, — розповів генеральний директор ВАТ «Пальмірський цукровий завод» Олексій Васильєв, — це одержання міжнародного сертифікату управління якістю за стандартом ІSO-9001-2000. Пишаємося, що перші серед українських цукроварів набули рівня та статусу європейського товаровиробника. Однак, — продовжував молодий енергійний керівник, — спочивати на лаврах не збираємося. Це дорого для виробництва і дуже шкідливо для економіки — вмить наздоженуть конкуренти...

Ось чому мозковий центр Агропромислової асоціації «Група компаній «Укррос», до якої належить підприємство, поставив перед «Пальмірою» завдання продовжувати технічне переозброєння. Насамперед тих технологічних дільниць, котрі завжди були каменем спотикання для заводчан і селян.

Почали з пункту прийому сировини — ахіллесової п’яти на будь-якій цукроварні. Саме тут колись найчастіше спалахували справжні баталії. Здавачі коренів часто-густо залишалися невдоволеними роботою заводських вагарів і лаборантів, а ті, у свою чергу, — якістю привезених з поля буряків.

— Тепер у нас уже немає того яблука розбрату, — запевнив Олексій Олександрович. — Людський чинник зовсім виключено з ланцюжка зважування коренеплодів — визначення забрудненості — цукристість. Натомість працює «автопілот» — комп’ютеризована система, котра миттєво і точно висвітлює на електронне табло кількість і якість привезеної сировини.

Одне слово, зі своїми партнерами-сільгосптоваровиробниками заводчани розібралися, з більшістю порозумілися. А ось із чиновництвом справа складніша. Чого вартий, наприклад, висновок Антимонопольного комітету щодо заводу. Цукроварню зарахували до монополістів лиш на тій підставі, що розташована вона на... Лівобережжі. Мовляв, усі 13 черкаських цукрозаводів стоять на Правобережжі, а «Пальміра» відбилася від них на лівий дніпровий берег. Отже, вона — монополіст. Та обставина, що за 10—20 кілометрів від неї розташовані Шрамківський бурякопункт та Оржицький цукрозавод, нікого не обходить.

— Та все-таки, — підбив підсумок прагматичний генеральний директор, — хоч би куди нас зараховували, хоч би скільки бюрократичних перевірок влаштовували, «нам своє робить». Особливо зараз, коли на носі пуск заводу і початок найвідповідальнішого періоду — цукроваріння...

У сусідів навчатися, а про своє дбати

Передпусковий ритм на заводі відчувався всюди: як на крилах літав цехами заклопотаний головний інженер Анатолій Скорик, по радіотелефону керував своїми хлопцями-КіПівцями головний метролог Олександр Титаренко, польські фахівці Павел-Корнеліус Квятковський та Річард Дворницький допомагали пусконалагоджувальним бригадам випробовувати нове обладнання.

— Цетрифуга німецької фірми «Buckav-Wolf», — коментує з цього приводу висококваліфікований інженер-технолог пан Квятковський, — дуже дорогий комплекс, але він лідер у світовому рейтингу бурякопереробної техніки. Ця диво-машина за пару років поверне «Пальмірі» витрачені на неї гроші і даватиме добрі прибутки.

Бригада слюсарів на чолі з ветераном виробництва Василем Івановичем Бобковим, котра працювала поруч з поляками, також оцінила сяючу «нержавійкою» щойно придбану новинку:

— Стара центрифуга, — зазначив бригадир, — «брала» лише 800 кілограмів густої цукрової маси, а ця —1800. За добу вона перероблятиме понад 700 тонн маси. Це, по суті, міні-завод.

— Міжнародні стандарти цукроваріння, — поділився на ходу головний інженер А. Скорик, — прийшли також і в інші цехи підприємства. Зокрема, цілком автоматизовано лінії транспортування цукру — від виготовлення до упакування. Тепер людська рука не торкається до цього процесу, — задоволено зазначив Анатолій Іванович.

Одне слово, найбільший в області цукрозавод, здійснивши докорінну модернізацію виробництва, готовий до нового сезону з видобутку білого золота. За словами керівництва, цього року заплановано переробити близько 350 тисяч тонн цукрових буряків. З них половину поставить на пункт прийому сировини СТОВ «Пальміра». Це дочірнє підприємство створене у час, коли дефіцит коренеплодів ставив під загрозу існування заводу. З тих пір минуло кілька років, котрі підтвердили: курс, взятий на організацію власної бурякосіючої зони, правильний. Аграрна «Пальміра» не лише наздогнала визнаних передовиків з вирощування солодких коренів, а й обійшла їх за ефективністю виробництва та урожайністю технічних культур.

— У вас в Україні фантастичні можливості для вирощування 400-центнерних урожаїв буряків, — ділився своїми роздумами Павел-Корнеліус Квятковський. — Є унікальні умови підвищувати їх цукристість і одержувати мільйони тонн білих кристалів на вітчизняних заводах.

Підкреслюю, — наголосив колишній директор польської цукроварні, — на своїх заводах. Бо Польща пустила до себе закордонних промисловців і майже позбулася власних підприємств.

Гадаю, щира засторога досвідченого польського цукровара буде не зайвою для деяких наших гарячих євроінтеграторів.

Пальміра на всіх одна

Виявляється, перейти на європейські стандарти у виробництві значно легше, ніж запровадити їх у повсякденному житті. Особливо для тих громадян, житло котрих і всю соціальну інфраструктуру міцно свого часу «прив’язали» до виробництва. Так, наприклад, як у селищі Пальмірського цукрозаводу. Перехід від «воєнного комунізму» до сучасних реалій для багатьох його мешканців був дуже важким і болісним. Люди не могли забути вчорашнього дня, коли «жили добре». На заводі платили не зарплату, а копійки, крадіжки цукру були звичайним явищем, зате газ, тепло і вода подавалися по зав’язку.

З утворенням на підприємстві акціонерного товариства довелося почати рахувати кошти. Щоб не збанкрутів найсучасніший цукрозавод області і люди не залишилися без роботи. Згідно з постановами уряду акціонери передали на баланс органу місцевого самоврядування соцкультоб’єкти. А житловий фонд, котрий опалювався заводською котельнею, вирішили перевести на автономний режим.

— Це був чи не найважчий період у відносинах адміністрації заводу з жителями селища, — пригадував голова профкому Володимир Денисенко. — Довелося не раз збирати збори, переконувати пальмірців, у тому числі й заводчан, що іншого виходу немає. Врешті, дійшли спільної згоди і торік розпочали газифікацію садиб та багатоквартирних будинків. Левову частку витрат взяло на себе підприємство. Зокрема, за його рахунок виготовили проектну документацію, виконали будівельно-монтажні роботи та «розводку» по вулицях селища. За кошти цукрозаводу обладнали автономне опалення в оселях інвалідів війни та праці, дітей-сиріт, у квартирі матері-одиначки. Понад сто мешканців, котрі мали скрутне матеріальне становище, одержали цільову допомогу. Загалом акціонерне товариство виплатило на «газове переозброєння» селища понад 300 тисяч гривень. Причому не тільки заводчанам, а й тим жителям, котрі вкрай потребували підтримки.

Разом з профспілковим лідером ми побували у родині інваліда Великої Вітчизняної війни Юрія Тимофійовича Максимова, котрому ще торік переобладнали у котеджі теплопостачання. Колишній заступник начальника заводської ТЕЦ разом з дружиною Надією Олексіївною, також ветераном цукроварні, задоволені увагою і допомогою нинішніх керівників «Пальміри». Хоч, звісно, нікуди подіти і ностальгію за «старими добрими часами». «То було наше активне життя, молоді роки, і ми за ними найбільше сумуємо», — по-філософськи поділилася Надія Олексіївна. І додала, що крім інвалідів війни, завод попіклувався й про учасників бойових дій: про Григорія Миколайовича Гринька, Тетяну Федорівну Кузь, Григорія Опанасовича Градиленка та інших старожилів селища.

Від Максимових поверталися ми з Володимиром Миколайовичем зеленою, квітучою вулицею Пальміри. Праворуч, розповідав він, поряд з парком, розташовані школа і лікарня. Далі — дитсадок і стадіон.

Хоч ці об’єкти давно не належать акціонерному товариству, однак завод, як може, турбується про них: щороку допомагає з ремонтами, частково фінансує проведення свят та спортивних змагань. «Інакше й не можна, — зауважив голова профкому. — Пальміра у нас на всіх одна...»