Моя болісна несповідь

Причин багато. Одні вважають, що Президент — це останній острівець надії на збереження хоч якоїсь стабільності серед бурхливого моря безмежної корупції, безвиході й сумних перспектив. Інші — що Президент у нас надто м’який для нинішніх жорстких умов, а тому потребує не критики, а співчуття. Ще інші — що Президента вводять в оману «любі друзі» з його оточення, а тому треба йому допомогти, хоча б моральною підтримкою.

Є ще багато інших версій, кожна з яких по-своєму виправдовує Президента, намагаючись дати логічне пояснення надто песимістичним підсумкам його багато в чому нелогічної діяльності.

У зв’язку з цим дехто виступає з порадами до Президента, пропонує йому, що він має робити. Хоча інші впевнені, що наш Президент взагалі не потребує жодних порад, про що свідчать його досить тривалі у часі монологи, виступи, зауваження, часом у формі таких собі, по-своєму цікавих есе.

Тому я не критикуватиму Президента і не даватиму йому жодних порад. Тим більше, що у мене давно склалося враження: Президент добре знає, що, для чого і як має робити. Пообіцявши Майдану, що свій перший офіційний візит він здійснить до Варшави (що було цілком зрозуміло з огляду на дієву підтримку з боку А. Квасьнєвського і прямо протилежну позицію В. Путіна), Президент спокійно вирушив до Москви. Мабуть потреба заспокоїти знервованого «старшого брата» вважалася тоді важливішою, ніж демонстрація незалежної позиції керівника незалежної держави.

А отже, цілком логічно, що після підписання сумнозвісної газової капітуляції 4 січня 2006 року ми, на велике здивування, почули від нашого Президента не обурення, а повну підтримку цього кроку кремлівських мудреців. Лідер БЮТ тоді цілком резонно зауважила: «Цю угоду можна було підписати лише з великого перепою».

Президент до цієї афери з часом виявився ніби зовсім не причетний. У кожному разі, повів себе, як стриманий футбольний уболівальник під час програшу своєї команди. Тоді як вся енергія шокованих ЗМІ, стримувана негласним табу на критику Президента, вилилася на «любих друзів».

За тією само логікою, один із цих «любих», тобто головний підписант з тодішнього «перепою», нині сидить на почесному місці в парламентсько-президентській фракції «Наша Україна» і є радником Президента України. Очевидно, це має засвідчувати, що наша Україна вже стала їх Україною, де вони можуть дозволити собі не лише купівлю приватного мерседеса за державний (тобто за наш із вами) кошт.

В цьому переконує сумний досвід тримісячної коаліціади, тривимірна просторова мета якої від початку була прозорою, як сльоза дитини: а) не допустити до прем’єрства пані помаранчеву; б) психологічно підготувати помаранчевих виборців до прем’єрства білоблакитного; в) звести нанівець критично-вимогливі «майданні» настрої у суспільстві.

І що цікаво: три місяці щоденного дратування, надурювання і випробування терплячості обуреного електорату зробили свою справу: вже ніхто особливо не обурюється. Принишкли, як у 1937-му після оголошення про початок «заходів» проти «ворогів народу». Отже, не можна стверджувати, що Президентові бракує сили і що він такий собі розніжений благодійник, добрий пасічник та ліберальний аматор живопису. Все-таки відчувається кучмівський вишкіл.

Зараз уже тихо. Ті, хто щодня найбільше кричав, вимагав від БЮТ ще, й ще, у надцятий раз коригувати коаліційну угоду («погоджену на 99%»), розбіглися.

Функціонери виконали свою функцію. Одпрацювали поставлене тривимірне завдання, досягли заздалегідь визначеної тривимірної мети і дали необхідні тривимірні відповіді. Об’ємні і округлені. Головна з них — проста, як картоплина: бандити не сидітимуть у тюрмах. Натомість фальсифікатори, яким президентська команда віддала перемогу, вже законно сидять у законодавчому органі.

Щоправда, залишились запитання.

Одне з них дуже важливе: на кого працює наш Президент?

Це запитання постає тоді, коли шукаємо для себе пояснень стосовно певної дистанції між словами Президента, які ми почули від нього перед обранням, і конкретними його політичними вчинками, які він здійснив потім.

Ну от взяв і раптом (раптом?) у вересні 2005-го підписав пакт (тобто Меморандум) з білоблакитним опонентом. Щоправда, потім «відкликав» свій підпис (що це таке «відкликав» і куди його вставити?!).

Проте, незважаючи на «відкликання», зговірка цілком логічно спрацювала у квітнево-серпневому коаліційному марафоні-2006. Причому спрацювала за тією схемою, яку головний регіонал запропонував головному помаранчевому вождеві ще під час виборчої кампанії-2004: «Ти — президент, я — прем’єр, і наше діло буде прибутковим».

Нині нам розповідають, що ідея Універсалу про поєднання і «круглого столу» належить Президенту. Не варто заперечувати. Але якщо зараз — коли донецька команда начебто зняла гасла федералізму — спробувати подивитися на події у зворотному напрямку, виходить, що, зчиняючи антиукраїнський лемент під російськими прапорами у Севастополі, Феодосії, Донецьку тощо, регіонали вже тоді допомагали Президенту реалізувати його меморандумне за духом подання про призначення головного федераліста на посаду голови уряду України?

Виходить, що Президент піддався на шантаж? Чи, може, жодного шантажу не було, а всі ці події визначалися заздалегідь узгодженою «дорожньою картою» (незважаючи на «відкликання»)?

Навіть якщо це так розплановано насправді, навіщо тоді було Президентові ставити під сумнів свою гідність безпардонними репліками на адресу лідера БЮТ під час її щиросердного і правдивого по суті виступу за «круглим столом»?