Адресу цієї установи знають ті, кому самотньо, сумно, боляче. Ті, кого скривдили, побили, виставили за поріг. Перелік бід, з котрими звертаються у Регіональний центр соціальної адаптації, безмежний.

Не будемо лукавити: у холодному підвальному приміщенні по вулиці І. Франка у Львові, де розташувалася згадана установа, немає доброї феї, яка може помахом палички обернути зло на добро. Але те, що роблять засновник центру Ігор Гнат, його дружина Ірина разом із невеликим гуртом волонтерів, справді змушує вірити у добру казку дитинства.

— Зізнайтеся, він носив вас на руках? — не втримуюся від цікавості, зауваживши, як Ірина Гнат супроводжує чоловіка сяючим поглядом. Супроти високого кремезного чоловіка вона мов дюймовочка.

— Звичайно, носив, — сміється Ірина. — Багато разів виносив із... реанімації, — втяла, мов скальпелем.

Річ у тім, що вона хворіє на астму з усіма її «радощами». Ця хвороба, м’яко кажучи, несумісна із перебуванням у підземеллі, де розташувався офіс центру. Але медсестра за фахом і сестра милосердя за способом життя дає раду собі й іншим, котрим ще важче. Про притулок для колишніх зеків та інших соціальних блукачів, який діє під патронатом згаданого центру в Бродівському районі, вже розповідала наша газета та інші ЗМІ. Цей притулок — унікальний приклад успішної соціальної адаптації. Самі посудіть: комуна із кількох десятків осіб — молодих і не дуже, чоловіків і жінок — тримається на засадах самоорганізації, взаємоповаги і самовиживання за рахунок натурального господарства. І жодних паханів! «Тато» Ігор Гнат — авторитет над авторитетами. Його слово — закон, його рука (в разі крайньої потреби) потужна. Через цей унікальний заклад пройшло вже 1700 чоловік. Тут кожний дістає реальний шанс розпочати життя заново — незалежно від попередніх «подвигів». Найкраще підтвердження — долі тих, котрі, як кажуть, навернулися. Зокрема, у тому само Бродівському районі проживає сім’я, що утворилася в притулку. Йому — 37 років, їй — 35. Обоє відбули покарання. «Тато» Ігор знайшов «молодятам» хату-розвалюху і дав придане: козу, курку й півня, по півмішка цукру, крупів, макаронів, а також постіль і одяг. Новостворена сім’я не змарнувала все це. Вони влаштувалися на роботу, порають город, відремонтували хату.

Через «брід» у Бродах пройшла молода жінка, яка скоїла тяжкий злочин, — убила двох чоловіків, котрі згвалтували її. Жінка відбула покарання, а потім доля дала їй шанс. У притулку знайшовся чоловік, який зрозумів її, покохав, запропонував руку і серце.

Замітка на полях. До слова, про тяжкі злочини. В одній із жіночих виправно-трудових установ я почула від її працівниці таке:

— Колишні убивці — це наш актив, наші помічники...

Я була шокована таким формулюванням. Мене підвели до мініатюрної жіночки-швачки із небесними очима. «Активістка» розповіла про свій злочин. Вона рано вийшла заміж. Свекруха недолюблювала її і постійно довбала: не так борщ вариш, не так переш, не так прасуєш. Власне, під час прасування (і «пресування») сталася трагедія. Невістка підняла розпечену праску над головою свекрухи і... Та не судімо її. Вона, грішниця, завдала удару, а деякі «праведні» розповідають анекдоти про тещ чи свекрух, які летять із енного поверху вниз головою або ж їдять мухомори і т. ін. Знайомі сюжети, чи не так?

— Мене завжди вражає таке: чому нашій державі не потрібні роботящі руки, розумні голови? — каже Ірина Гнат. — Чому не потрібні жінки, які потерпають від насилля? Чому не потрібні діти? До нас звернулася Наталка, яка відбула покарання. Вона — освічена жінка, знає сім мов. Живе з двома малими дітьми й бабусею в однокімнатній квартирі, допомоги від держави не отримує. Мати-одиначка, як їх називають, хоче зареєструвати дітей, але для цього потрібно... здати їх у притулок. Але ж вона хоче жити зі своїми дітьми! Львову конче потрібен кризовий центр, де могли б певний час перебути жінки, які зазнають насилля. До мене звернулася Юлія З., мама шістьох дітей. Чоловік воює з нею, споює старшого сина, а дільничний... захищає його. Куди ми тільки не зверталися! Нам кажуть: «Жінка сама провокує скандал». Приходить сюди Ганна Михайлівна, жінка пенсійного віку. Чоловік б’є її, а в міліції кажуть: «То скандальна жінка, вона строчить заяви». А що їй залишається робити? Був випадок, коли вдалося «достукатися» в прямому розумінні слова. Ігор побачив у тролейбусі заплакану побиту жінку і... дав по шиї її чоловікові, кривдникові. До мене приходять жінки з проханнями: «Скажіть, а у вас є такі мужчини, які могли б прийти і дати моєму чоловікові... в лоба? Звісно, Ігор міг би дати в лоба не одному кривднику, але хіба це вихід? Буде ще одна заява.

Свого часу Ігорю та Ірині Гнатам вдалося за сприяння благочинної структури «Карітас» створити кризовий центр для скривджених жінок, але його утримання коштувало надто дорого, фінансування припинилося. А проблема залишилася.

Справді, затримати і покарати сімейного дебошира дуже складно. Правоохоронці кажуть, що важко довести його вину — допоки не сталося криваве побоїще. Буває, жінки прибігають у відділення внутрішніх справ із претензіями на кшталт: «А я не просила затримувати чоловіка. Треба було просто налякати його. Навіщо ви виписали штраф? Це ж мені доведеться платити». Одне слово, два чоботи — пара. Але є діти. Вони не винні.

Ігор та Ірина не вигадують тих чи тих соціальних програм. Саме життя підказує точки докладання зусиль: чи то згаданий притулок у Бродах, чи харчування дітей з вулиці у спеціальному автобусі, чи допомога жінкам, які потерпають від насиллля. Ось цієї холодної зими довелося обігрівати, годувати бездомних у наметовому містечку. Там зародилися реальні засади самоорганізації, які можна було б розвинути в стаціонарному притулку. Уже вісім років поспіль Ігор Гнат пропонує проект санітарно-гігієнічного комплексу, але поки що не вдалося достукатися до влади.

До слова, Регіональний центр соціальної адаптації функціонує за рахунок недержавних структур. І «рахунки» ці, зокрема на зарплату «татові», «мамі» і кільком соціальним працівникам — дуже скромні. Але у великій комуні-родині усім усього вистачає. Власні діти — 16-річна Світлана та 14-літній Саша ростуть чуйними і добрими. Світлана залюбки займається з дітьми вулиці, які приходять у офіс-підземку, а Сашкові до вподоби Бродівський притулок. Для нього колишні зеки — це просто дядя Вітя, тьотя Рома. Батьки не бояться поганого впливу на своїх дітей. Сім’я Гнатів має міцний моральний імунітет.

Замітка на полях. То чому ж державні притулки і сиротинці різних гатунків, які фінансуються й утримуються значно краще, стають для їхніх завсідників осоружними? Все дуже просто і водночас — складно: Ігор Гнат — «тато», Ірина Гнат — «мама». Таких посад штатним розписом не передбачити. Певна річ, негоже применшувати роль численної армії інших соціальних працівників, які також із почуттям милосердя виконують свої функції. І все-таки... Ніхто нікого (навіть за велику платню!) не може змусити зануритися в соціальну «гноївку», щоб ті, котрі опинилися нижче плінтуса, почали спілкуватися з тобою, як із рідним.

— Щоб колишні ув’язнені не замкнулися в собі після першої ж невдачі, їм потрібні близькість, м’якість, доброта людей, які розуміли б їх, — каже Ірина. — І могли сказати: розумієш, сонечко, ти трошки не так зробив. Подумай, котику...

Так просто?! А хто сказав, що для блага України загалом і кожного українця зокрема потрібна винятково тверда рука? Любі друзі, сонечка і котики, відчуймо і зрозуміймо один одного.

Завіса!

Львівська область.