Щоразу, коли енергетичні проблеми держави «зашкалюють» у кризові параметри, ми спостерігаємо суспільно «значущу» активність численних титулованих апологетів рішучого виходу до енергетичної незалежності України. Характерним акцентом в їхній аргументації сьогодні є ставка на європейський чи світовий технологічний досвід високорозвинених країн у цій галузі. А отже, й намагання відвертої дискредитації всього, що українським зветься. Вітроенергетика не є винятоком. Хоч на індустріальний розвиток цього перспективного нетрадиційного джерела енергії в Україні не пішло й десятка років, а не десятиріч, як, наприклад, у США, Великій Британії, Данії та Італії.

Лобісти і капіталісти

Якою ж насправді є проблематика національної вітроенергетики? Якщо заглянути в історію нової галузі, то побачимо справжні, проте складні причини її становлення. Першим, хто надав вітроенергетиці державного статусу, був президентський указ «Про будівництво вітрових електростанцій», датований березнем 1996 року. Рівно через рік до указу була розроблена та затверджена Кабміном України «Комплексна програма будівництва вітрових електростанцій». Ці два документи передбачали створення спеціалізованих підприємств вітроенергетичного профілю на базі державного підприємства ВО «Південний машинобудівний завод ім. Макарова» та ВО «Оснастка».

Програма конкретизувала: будувати вітрові електростанції в державних системах Міненерго, Держводгоспу, в тім числі й на базі ліцензійних вітротурбін потужністю 100 кВт. Ще через рік на Донеччині, на узбережжі Азовського моря, біля села Безіменне Новоазовського району з’явилися перші вітряні «сотки» вітчизняного виробництва. Паралельно йшло розгортання вітроферм і в Криму. Ідея реалізовувалася повільно, але з очевидними параметрами перших успіхів, які додавали ентузіастам практичного оптимізму.

Більше того, Верховна Рада України 2000 року ухвалила Закон України «Про внесення змін у деякі законодавчі акти стосовно стимулювання розвитку вітроенергетики України». Так уперше законодавчо було закріплено питання стабільного фінансування розвитку вітроенергетики.

На ракетному «Південмаші» на той час уже «розгорнули» три профільні виробництва: цехи із виготовлення башт, лопастей та великогабаритної оснастки.

Своєрідна «ракетизація» майбутніх вітроелектростанцій на виробничих комплексах «Південмашу» природно запроваджувалася для збереження ракетної галузі від занепаду в майбутньому. У пізній період перебудови СРСР почав згортати ракетні програми, й конструктори КБ «Південне» намагалися не втратити свої суперрозробки. То був трагічний час для поколінь, що створювали найсучасніші бойові літальні апарати та комплекси. Перші експериментальні вітроагрегати тут спроектовані та збудовані ще 1987 року без знання західного досвіду в цій галузі, бо тоді фахівці-ракетники були невиїзними. Звичайно, вони були дорогими. На відпрацювання ноу-хау, тобто підготовку його до серійного випуску, потрібні великі фінансові ресурси, як на ракету чи авто. Саме тому перші 42 вітряки довелося переробляти. То був шокуючий і психологічний удар для дніпропетровських конструкторів.

Дайте роботу

Щоб не винаходити «золотого велосипеда», а світ давно і повним ходом пристосовував вітрову енергію для свого блага, південмашівці заснували в дев’яностих роках спільну україно-американську фірму «Уінденерго ЛТД», що заходилася інтенсивно створювати вітряний «енергобум» в Україні.

— Нам довелося побувати у Великій Британії на їхніх ВЕСах, вивчити досвід європейських країн — Данії, Норвегії, Італії, Іспанії й переконатися, що коли ти не маєш грошей на складні й сучасні розробки вітроагрегатів, то закономірним є купівля ліцензії на виготовлення вітряків, запуск їх у серію, а на зароблені вже кошти за ліцензійною схемою займатися розробками своїх національних конструкцій, — пояснює тодішню ситуацію заступник генерального директора «Південмашу» Володимир Сербин.

Навколо «Уінденерго ЛТД» групувалися творчі сили вітчизняної вітроенергетики. Проте саме вона й започаткувала спорудження українських вітроелектростанцій потужністю 100 кВт, так званих «соток».

І ось ми сьогодні в заводських цехах «Південмашу», де виготовляється головна вітроенергетична «амуніція». Їх три: за традиційною заводською класифікацією вони значаться в цифровому (ще «секретному») оформленні: тридцять третій, двадцять шостий, п’ятдесят восьмий. А в повсякденні — це виробництва з виготовлення та складання башт, лопастей та великогабаритної оснастки вітроагрегатів. Деякі з них збудовані за ці роки спеціально під нову галузь. Скажімо, триметрові в діаметрі башти вітряків довжиною 60 метрів звично проходять свій шлях тими цеховими коліями, де колись «виїжджали» грізні ракетні комплекси. Володимир Кукушкін, показуючи нам господарство, пригадав, як Микита Хрущов уперше приїхав на «Південмаш». А в цеху на кожній із чотирьох рейкових колій стояло по шість бойових ракет. Він аж розгубився від такого виробничого «параду» і з подивом сказав:

— Оце так, ви що їх тут, як сосиски штампуєте...

На жаль, можливості вітроенергетичного штампування нині далекі від «сосисочного». Все є: виробничі потужності, кваліфіковані специ, вітчизняні матеріали — від листового металу маріупольського металургійного комбінату до сучасних двигунів. Розточник 6 розряду Григорій Очеретян із майже п’ятдесятирічним стажем роботи в цеху великогабаритної оснастки пам’ятає, що у 1958 році тільки в одній зміні працювало 78 робітників. А тепер в їхньому цеху значно менше.

— Наш завод сьогодні виготовляє шість башт вітряків на рік, а є можливості — по 106, — каже нам робітник і з досадою махає рукою. — Одне говорять, інше думають, а ще інше — всім усе байдуже, тому й немає чіткої організації розв’язання проблеми на державному рівні...

Справді, хоча б з ким говорили, чи то з керівником виробництва з виготовлення гігантських лопастей Володимиром Савицьким, чи з токарем-карусельником Валерієм Боженком, чи з формувальницею Тетяною Смик, всі просили про одне: дайте роботу нам, бо немає постійного завантаження в цехах.

Енергія, яка гуляє сама по собі

Фахівцям відомо, що будівництво вітроелектростанцій має перспективу за наявності в регіоні дешевих вітроенергетичних ресурсів. Вони здебільшого «гуляють» у морських і прибережних зонах. Кадастр вітрів України засвідчує, що потенціал на її території досить значний, особливо біля берегів Чорного та Азовського морів, на високогір’ях Карпат, Прикарпаття, Закарпаття, Донецькому та Дніпропетровському регіонах. Введення до експлуатації ВЕС на цих територіях зможе забезпечити, за підрахунками експертів Міжвідомчого центру вітроенергетики при Інституті електродинаміки НАНУ, до 30 відсотків споживання Україною електроенергії.

Так у чім річ? Державна програма з вітроенергетики практично за ці роки фінансується в межах виживання. Щоб прийшли в цехи замовлення, потрібні кошти, а наш уряд виділяє бюджетним рядком торік і цього року близько 80 млн. грн. на галузь.

— Ми одержуємо чомусь лише частину суми в червні, а до того працювали без фінансування, як правило, гроші надходять наприкінці року (в листопаді—грудні) й потім «зависають» як невикористані, — по-конструкторськи гостро резюмує ситуацію Володимир Кукушкін.

За перший майже десятирічний період серійного виробництва стало до ладу понад 800 «соток», загальна потужність яких становить 65 МВт. Вони працюють на Донузлавській, Новоазовській, Тарханкутській, Мирнівській, Сиваській, Прісноводненській, Трускавецькій та інших ВЕС. Безперечно, набута практика диктує випуск потужніших ВЕУ — 600 кВт і мегаватників. Серійний випуск передбачено з 2007 року. Це стало можливим за однієї умови: провідні українські конверсійні підприємства опанували ліцензійне виробництво більшості компонентів таких установок. Дніпропетровський «Південмаш» — башти, рами, лопасті, деталі та вузли гондоли, її складання, генератори, мультиплікатори (редуктори), ступиці, комплексні випробування комплексу ВЕУ. А київський «Електронмаш» — електронні шафи, спеціальні кабелі та керуючі контролери. Вже обрахована потреба змонтувати у вітряних регіонах понад 160 таких ВЕУ. Відмовитися від створеної з такими труднощами матеріально-технічної бази означало б дискредитувати галузь, що упевнено «зіп’ялася» на ноги.

А спробуйте змонтувати 60-метрову башту та її лопасті довжиною майже 24 метри, мультиплікатор на цій висоті? В Україні немає автокранів для таких робіт. Завдячуючи своїй регіональній програмі Донецькому виробничо-енергетичному об’єднанню «Вітроенергопром» вдалося за рахунок інвестицій придбати єдиний в Україні німецький 400-тонний автокран з висотою підйому стріли 134 м для таких робіт. І він тепер монтує на Новоазовській ВЕС вітряні велети.

— Якщо хтось думає, що вітер не купують і тому електроенергія ВЕС зовсім дармова, то він помиляється, — таку думку висловив генеральний директор «Вітроенергопрому» Юрій Жабський, показуючи вітроферму із 204 діючих «соток» та 3 «шістсоток» на Новоазовській ВЕС, що виструнчились на 124 гектарах. — Ми не сприймаємо заяв про не такий вітроенергетичний напрям в Україні, що лунають іноді з київських пагорбів, а пропонуємо тим академікам організувати вітроенергетичну станцію й від «викривальних» розмов перейти до конкретної справи в цій галузі.

Інвестиції та ринок

Отож без інвестора та інвестицій сподіватися на успіх не доводиться. Оптовий енергоринок чутливий до технологічних і адміністративних «обертів» у вітроенергетиці. Куди подіти ті самі 204 «сотки», що виробляють електроенергію на Новоазовській ВЕС і, за словами голови райради Костянтина Шередекіна, повністю забезпечують район електроенергією?

— Якщо мислити за державними мірками, то ми самостійно здатні модернізувати «сотки», додавши до їхньої стандартної висоти у 18 метрів ще стільки само, і фактор затінення зникне, а потужність зросте вдвічі, — розповідає нам начальник Новоазовської ВЕС Володимир Палюшин, у минулому офіцер ППО. — У нас сформована своя потужна ремонтна база, завдячуючи виробникам «Південмашу», є висококласні фахівці, тож забезпечимо на багато років стабільність у роботі наших вітроагрегатів, а на «сотки» Україна робить обладнання на 97 відсотків.

Проблема залучення недержавних інвестиційних коштів в галузь сприятиме збільшенню її обсягів виробництва. Тут потрібен активний лобіст вітроенергетики в особі держави. Наприклад, є досвід спільного фінансування будівництва Сиваської ВЕС на Херсонщині. Інвестор КП «Агротехнополіс «Асканія» вніс інвестиції в виробництво установки, а будмонтажні роботи виконуються з коштів комплексної програми Кабміну. Мінпромполітики відпрацьовує таку схему з перспективою подальшого використання в Україні.

Міжнародні інвестиційні проекти просуває «Уінденерго». Таким є проект «Будівництво в Автономній Республіці Крим вітрових станцій загальною потужністю 300 МВт». Вартість проекту становить 353 млн. євро. Вже є домовленість із кількома західноєвропейськими фірмами на передачу технологій виробництва ВЕУ потужністю 2,3 МВт. І тут для українських підприємств очевидна перспектива. Варто додати, що в нашій державі відпрацьовані правила та нормативно-правові акти щодо захисту інтелектуальної власності. Виплат роялті, що дає гарантію захищеності проектів.

Юрій Жабський, аналізуючи стан оптового ринку вітроенергетики в Україні, все-таки не приховував реальних на сьогодні речей. На його переконання, чиновники з Національної комісії регулювання електроенергетики (НКРЕ) замість формування та реалізації єдиної державної політики з розвитку та функціонування оптового ринку електроенергії допускають у своїх діях дивну непослідовність.

— Тариф за 1 кВт/годину без ПДВ для Новоазовської ВЕС визначений начальником управління ціноутворення НКРЕ Василем Волошенюком на 2006 рік — 20,47 коп., для такої самої Сакської — 25,82 коп., — констатує Юрій Вікторович найнижчу вартість на свою електроенергію. — І так протягом останніх семи років.

Вітроенергетики зверталися і до Антимонопольного комітету України, щоб скасувати економічно необґрунтовану ціну, але не знайшли підтримки. Їхню вмотивовану за ознаками монополізму заяву переадресували до Державної інспекції України по контролю за цінами.

Але є й обнадійлива позитивна тенденція. Донецька облдержадміністрація єдина в Україні, яка ухвалила регіональну програму з вітроенергетики. Окрім уже діючої Новоазовської ВЕС, буде споруджено ще дві вітростанції — Володарську та Першотравенську. Перший досвід, як і перша радість, тому важлива запорука. Але без державної дисципліни, без чіткої урядової політики у вітроенергетиці, без солідної наукової підтримки годі й сподіватися на конструктивне «уярмлення» вітру для народного господарства.

Дніпропетровськ — Новоазовський район.