У гостини на годинку чи додому назавжди

Говорити про далекосяжні плани не береться ніхто. Кримчани поки що облаштовуються на нових місцях, і у більшості випадків ставлення до них — як до гостей. Тобто і місцева влада, і нові сусіди, розуміючи, як важко зриватись цілими родинами зі своїх місць, намагаються проявити максимум уваги. Але всі розуміють: гостини, якими б приємними вони не були, не можуть тривати вічно. Що буде завтра?

Без даху над головою поки що не залишився ніхто. Всі з розумінням ставляться до того, що у містах і райцентрах важко знайти вільні квадратні метри. Тимчасово місце для проживання надають соціальні заклади та готелі. Але якщо на перших порах можна було розраховувати на добродійність господарів, то надалі житлова проблема стає дедалі гострішою. Витрати на утримання чи то у державному, чи у приватному закладі хтось повинен взяти на себе. Розселити понад 220 родин — завдання не з простих. Тим паче, коли й місцеві жителі мають такі самі невирішені житлові проблеми.

У Дунаєвецькому районі одним із перших на чужу біду відгукнувся тамтешній приватний підприємець, запропонувавши місця у своєму готелі. Кілька днів власник міг би і безплатно утримувати нових постояльців. Але потрібно розуміти, що будь-яка гостинність має межі. І щодня надавати житло та харчі півтора десятку людей — справа не з дешевих. Хтось мусить, врешті-решт, за неї заплатити.

Підприємець просто змушений був виставити свої рахунки. А вони такі: півтори сотні гривень за проживання за добу з однієї особи та ще близько 45 тисяч гривень компенсації за використану постільну білизну, інші побутові речі.

Багато це чи мало? Як подивитись. Дехто швидко підрахував, що один день проживання у такому готелі обходиться родині більше, ніж місяць у своїй квартирі. Але згадаймо, скільки коштує ніч, проведена у готелі навіть не дуже високого класу? І це без харчування.

Інша справа, чи можуть дозволити собі таку розкіш люди, котрі змушені були здійнятись із насиджених місць, не маючи значних грошових заощаджень. Поки що їм не виставляють згадані рахунки. Розрахуватись обіцяє державний бюджет. Але чи здатен він взяти на себе такі витрати? А головне — як довго нести їх?

На жаль, ні обласний, ні районні, а тим більше сільські бюджети не можуть нести подібні фінансові навантаження. Під час засідання обласного штабу, що займається проблемами кримчан, довелось почути: у соціальних закладах гості зможуть прожити перших три місяці. Далі — знову переселення? Але куди?

Чи не єдине місце, де можна знайти порожні стіни і дах над головою — це село. Та чи всім хочеться жити там, а головне — починати господарювання практично з нуля. Бо хати-пустки потрібно приводити до ладу, ремонтувати, вкладати в них кошти.

Частина кримчан з розумінням ставляться до ситуації й погоджуються на такі умови. Для багатодітної родини, що приїхала у село Колибаївка, що у Кам’янець-Подільському районі, місцева громада вирішила виділити приміщення колишнього дитячого садка. Люди навіть почали збирати кошти, щоб допомогти новим сусідам провести там ремонт. Але ті виявились напрочуд скромними і роботящими людьми. Сказали, що все робитимуть своїми силами. Втім, місцева влада все-таки пообіцяла не залишати родину без уваги та допомоги.

Подібна ситуація склалась і з будинком сімейного типу, що відтепер житиме у Славутському районі. Поки що велика родина розмістилась у тимчасовому помешканні, але для неї теж підшуковують варіант з порожньою сільською школою чи дитячим садком. Якщо вони облюбують для себе таке нове родинне гніздо, то доведеться жити і працювати за сільськими правилами. А вони непрості.

Головне — працевлаштуватися важко. Від безробіття страждають десятки тисяч сільських родин, в котрих роками не можуть знайти постійних робочих місць. Багатьом доводиться жити за рахунок того, що трудяться на своїх земельних ділянках. Тож і переселенцям у більшості випадків не можуть запропонувати нічого більшого.

Але є й певні винятки. Скажімо, на Дунаєвеччині частині переселенців запропонували роботу на птахофабриці. Підприємство готове було доставляти працівників із села до робочого місця своїм транспортом. Середньомісячна зарплата не така вже й велика — близько двох тисяч гривень. Але сьогодні у селі офіційно заробити такі гроші може далеко не кожен. Та, як з’ясувалося, жоден не погодився на такі умови.

Загалом із загального числа переселенців менше двох десятків людей звернулося до служби зайнятості. З них лише двоє погодились зайняти запропоновані вакантні місця. Одна людина знялась з обліку. Решта очікують на нові пропозиції. Але неважко підрахувати, що із загального числа кримчан поки що лише зовсім незначний відсоток готовий самостійно заробляти на життя на новому місці.

Утім, люди не скаржаться. І поки що задоволені як тимчасовим житлом, так і тим, що їм усіляко намагаються допомогти місцеві жителі. Та все це поки що. А надалі кожній родині доведеться робити свій вибір.

Багатьом уже стало зрозумілим, що ніякі спеціальні умови створюватись не будуть, доведеться жити так, як роблять це тисячі місцевих родин. На жаль, ні рівнем заробітної плати, ні числом вакантних робочих місць Хмельниччина похвалитися не може. Якщо середньомісячна зарплата протягом січня — лютого в країні становила 3,1 тисячі гривень, то в області вона ледь досягла планки 2,5 тисячі. А в деяких районах, та ще й у сільській місцевості, де потенційно можуть розселитись кримчани, ці суми ще менші.

Крім того, гості змушені призвичаїтись до місцевих умов та традицій. Не тільки їм, а й старожилам потрібно не просто познайомитись, але й глибше зрозуміти один одного.

Курйозний випадок стався в одному із сіл, коли селяни зібрали для переселенців харчі. Серед інших продуктів була і свинина. Лише потім добродійники зрозуміли, що для мусульман такі дарунки не підходять.

Та подібні випадки — це лише незначні непорозуміння, які треба брати до уваги, та які не є критичними. Набагато важливішим є те, якою буде подальша доля родин, котрі опинились далеко від рідного дому. Потроху починаючи оговтуватись після швидкого і несподіваного переїзду, люди поволі починають розглядатись довкола. Вони й самі до кінця не зрозуміли, чи зможуть надовго, а тим паче — назавжди залишись тут.

Єдине, що вже стало очевидним: хто може і готовий працювати на землі, працювати на городі, заводити свою живність, той зможе не просто прижитись, а й почати нове доволі успішне життя. Але чи вистачить на це у всіх бажання і хисту?