РУСЬ І РУСИ

Єпископ Кремонський Ліутпрад, який у Х столітті двічі побував у столиці Візантії, записав, що «на північ від Константинополя живуть угри, печеніги, хозари, руси, яких ми інакше називаємо норманами.., греки іменують їх русіос, тобто світлі, за особливостями їхнього тіла, а ми називаємо їх за місцем розташування норманами, бо у тевтонській мові це значить північні люди».

Усі теорії походження назв «Русь» і «руси» можна розділити за своєю суттю на три групи. Найбагатшими за кількістю версій є групи, що їх умовно назвали «географічна» і «етноплемінна». Що стосується їхньої вірогідності, то право вибору залишаємо за читачем.

Отже, географічні теорії диференційовані залежно від місця проживання їхніх авторів, у тому числі у межах колишніх земель Русі. Маємо для півдня Русь від Рось (притока Дніпра), для півночі — Русь — Руса —Руза. Виводять також Русь від «русло» — росіяни — виходить, річкові люди. Нарешті, теорія закордонна: Русь від Руслаген — найменування південного узбережжя Швеції.

Етноплеменні теорії здебільшого містять довгу низку назв древніх племен і народів, переважно отриманих з творів античних авторів і арабських купців різного ступеня вірогідності і фантазійності. Головне в такому пошуку — вловити співзвучність у трьох перших буквах, можна тільки в першій, та і це, з’ясовується, деколи необов’язково. У такий спосіб виводять «Русь» і «русів» від росомонів, роксоланів, борусків, пруссів, ругів, рутенів, руянів (список далеко не вичерпний). Особливий інтерес являє цілком достовірне фінське найменування шведів — русь — rots, routsі, rotsі. До речі, саме по-фінськи форма звучить, як «РУСЬ» (для слов’ян — назва країни). У слов’янському перекладі слово звучить саме так, як ми і звикли читати в літописах назву народу: РУСИ.

Окремо від географічно-етнічних досліджень стоїть теорія феодальна: Русь від назви імперського лену (володінь) князя-конунга Рюрика — Рустинген (на особистості цього конунга і його імперських володіннях далі ми зупинимося трохи детальніше).

Не буде відкриттям той факт, що в історії Європи (середньовічної — в тому числі) не раз бувало так, що якесь плем’я, а то і дружина завойовників, давали своє ім’я іншим країнам і народам, розташованим часом удалині від історичної батьківщини прибульців. Бувало і так, що на цій самій батьківщині імена ці виявлялися стерті подальшою історією. Наскільки живучими виявлялися ці назви вдалині, як вони змінювалися з часом — інше питання. Так виникли, кожна свого часу, звичні нам сьогодні назви європейських країн і місцевостей: Франція, Нормандія, Болгарія, Англія. До цього списку цілковито можна було б додати і назву Русь.

Таємниця конунга Рюрика

Він заснував династію, що більш як тисячі років правила однією з найбільших, а подеколи і наймогутніших держав на планеті Земля. Число князівських і аристократичних прізвищ, що гордо називали і таких, що називають себе Рюриковичами, величезне. Літописи Русі всього п’ять разів згадали це ім’я (востаннє — назвавши малолітнього княжича Ігоря сином Рюрика), позначивши також час його правління — між 862 і 879 роками. Сімнадцять років правив Рюрик на Русі. Столицею було обрано Хольмгард-Новгород, а резиденцією стало городище поблизу міста, назване Рюриковим.

Князь діяв як звичайний європейський монарх, роздаючи лени своїм соратникам. При цьому наділялися не просто землі слов’янських племен і їхніх сусідів — словенів, кривичів, муроми, весі. Землі йшли з містами, судячи за деякими назвами — племінними центрами на додачу: згадано Полоцьк, Білеозеро, Ростов, Муром.

Міст і земель Рюрику для роздавання всім «своїм мужам» на півночі не вистачило. Очевидно, князь набрав на півночі набагато більше дружини, ніж могли прогодувати на той час його місцеві племена, що їх запросили. Обділених чи то князь спровадив, чи то вони самі відпросилися на південь, спочатку до теплого моря, до Константинополя. Можливо, таких загонів і проводирів було кілька, та літописи зберегли імена двох, котрим пощастило спочатку більше за інших. Адже доля подарувала їм майже два десятки років життя в походах, князівську владу, славу і срібло. А потім з півночі прийшов інший князь і відібрав у них все, навіть життя. Воєвод цих звали Аскольд і Дір (літопис іменує також їх «мужами» і «боярами»), але до їхньої історії ми повернемося трохи пізніше, приділивши належну увагу їхньому сюзеренові — Рюрику.

Було б дивно, якби в Європі того часу ніхто нічого не знав про Рюрика. Історики різних країн Європи зуміли розшукати трохи даних про якогось Рюрика, пов’язаних з подіями близько середини ІX століття. Конунг, тобто князь, Рюрик з Дорестада, належав до правлячого дому Хедебю (Haіthabu) і народився між 810—820 роками. Дорестад, розташований на березі Рейну, був тоді одним з великих і багатих міст Священної Римської імперії, найбільшим у Північній Європі торговим центром. Тут чеканили свою монету, яку копіювали правителі королівств Скандинавії.

У 834 р. місто розграбували датські вікінги, що згодом не раз туди навідувалися. Тож Рюрик вже в молодості мав шанс досить близько познайомитися зі славними воїнами (і піратами) з півночі. Можливо, уже тоді у нього з’явилися важливі і корисні знайомства у Скандинавії, що через деякий час (хто знає?) зіграли важливу роль у його долі.

Хроніки згадують і про те, що у Священній Римській імперії Рюрику були подаровані землі у Фрісландії. Цих земель Рюрику, очевидно, було малувато, він почав воювати із сусідами, розорив кілька міст, включаючи Хедебю (857), а також Бремен (859). Отже, якщо саме цей конунг правил у Новгороді після 862 р., то його прагнення скоріше спровадити дружину на чолі з Аскольдом і Діром, що залишилася без наділів, цілковито узгоджується з особистим життєвим досвідом Рюрика з Дорестада.

Зрештою, імператор у 860 р. позбавив занадто войовничого князя усіх володінь. Зазвичай за таким покаранням йшло оголошення феодала-позбавленця поза законом. У такій ситуації варто подбати про порятунок життя. І справді, Рюрик на 10 років зникає з франкських хронік (імовірно, також і з території імперії).

Не дуже складно зіставити рік появи у Рюрика проблем на землях імперії (860 р.) і час запрошення варягів на Русь (862 р.). Отож припущення деяких дослідників про те, що конунг із дому Хедебю і князь, якого чудь, словени, кривичі і весь запросили «правити і судити за законом» — та сама особа, не виглядає таким вже неправдоподібним. Рюрик був досить знатний, щоб очолити дружину русів з південного узбережжя Швеції. У цей момент, мабуть, питання про те, наскільки конунг із таким бурхливим минулим буде здатний «правити і судити за законом» не виникало.

Але десять років потому, 870 р., князь Рюрик, що зник, ще раз з’явився на своїй історичній батьківщині. Щоправда, за минулі роки славне місто Дорестад у буквальному змісті зникло з поверхні землі: після повені і штормів у 864 р. його змило русло Рейну, що змістилося. Але головне — влада змінилася, і новий імператор, Карл Лисий, не згадуючи про колишні гріхи, повернув Рюрику володіння у Фрісландії. І якщо Рюрик повернувся з Новгорода (до речі, з Новгорода до Фрісландії вдвічі ближче, ніж до Константинополя, а по морю взагалі усього нічого), то ця подія могла б згодом мати цілком визначені юридичні наслідки для Русі, як держави. Адже правитель далекої Русі був одночасно ще і васалом імператора. І залишався таким до своєї смерті в 879 році!

Утім, ні Карл Лисий, ні його наступники у зв’язку з цією обставиною до князів Русі ні тоді, ні згодом жодних претензій не пред’являли. Не пред’являли, певно, тому що згідно з європейськими звичаями феод у Фрісландії, природно, був успадкований старшим сином Рюрика (а разом з володіннями — і всі обов’язки стосовно імператора). Далека, майже казкова за тих часів країна з назвою Русь відійшла до молодшого сина Рюрика — Ігоря. Хто тоді в Європі міг собі уявити, чим стане Русь через сто, а тим більше через тисячу років.

І якщо імператором Карлом був пожалований той самий Рюрик, то Священна Римська імперія германських народів пропустила унікальнійший історичний шанс цілком правовим, а головне — мирним шляхом розширити свої межі далеко, дуже далеко на Схід. У тому майбутньому, яке відбулося, за спроби вирішити східне питання силоміць і ця Імперія і її занадто войовничі спадкоємці не раз і не два будуть жорстоко покарані спадкоємцями Рюрика. Ну а Русь... Русь десять з половиною століть тому вперше пропустила шанс без зайвої тяганини інтегруватися до Європи.

Легенди і бувальщини київських гір

На схилах Дніпра наприкінці минулого століття утворилася площа, яку можна було б назвати історичною. І не тільки тому, що з неї відкривається розкішний краєвид на Києво-Печерську лавру. За кількістю пам’яток і пам’ятних місць вона цілком може посперечатися з багатьма площами древнього Києва. На ній стоїть апостол Андрій, котрий вказує на Київські гори і дивиться на каплицю свого імені. Ліворуч від нього височіє храм на честь св. Миколи Мирлікійського. Правду кажучи, у Києві мало хто називає так цей храм. Його обриси не схожі на звичні нам види християнських святинь — це кругла ротонда. Для киян і гостей міста це — Аскольдова могила. Та й вся місцевість навколо часом іменується так само. Утім, тисячу років тому кияни називали це місце, як «Угорське», але це вже інша історія.

Скромну ротонду було споруджено через тисячу з лишком років після бурхливих подій другої половини ІX століття, під час яких і з’явилися на карті Києва Аскольдова могила й Угорське. Ці події стали поворотними моментами в долях кількох сучасних європейських народів.

Історики так і не дійшли поки що згоди щодо походження згаданих у літописі князів київських Аскольда і Діра. Літописна версія про те, що вони були боярами Рюрика, відпущеними у вільне плавання до Константинополя, влаштовує далеко не всіх. Дуже популярні різні, іноді цілковито логічно вибудовані, версії їхньої належності до полянського князівського роду, що виводить свій родовід до напівлегендарного Кия.

Щоправда, діяння цих князів не цілком схожі на ті, що демонстрували слов’янські вожді протягом кількох попередніх століть. Воїнство правителів Києва всі вперто іменують русами, а не полянами чи тіверцями, винятково русами. Спочатку Аскольд і Дір вирушають на чолі значної на ті часи флотилії з двох сотень кораблів (за деякими даними, їх було ще більше) до Константинополя. Вони встигли розорити його околиці. Однак Цареград було врятовано, як повідомляють літописи, причому винятково дивом — молитвами і заступництвом Богородиці. Саме змочена в море божественна риза її викликала шторм, що розкидав кораблі «безбожних русів». У 872 р. було організовано похід проти волзьких булгар, під час якого загинув син Аскольда. Потім був ще один, і знову невдалий, похід на Візантію.

Зважаючи на все, саме удача не завжди і не у всьому супроводжувала нових київських князів. У походах вони втрачали кораблі, а головне — воїнів-дружинників. Імовірно, виникли проблеми з налагодженням торгівлі і з Цареградом, і з каганатом. Київ у ті роки явно не зміг нав’язати сусідам своїх умов ведення торговельних справ. Звістки про хрещення Аскольда можуть свідчити, крім всього іншого, про кризу, яку переживали правителі полян: у процвітаючій державі богів змінюють рідко. Хрещення, відзначимо, могло відвернути від князів частину його дружини, що залишилася вірною Тору й Одину. Такий розкол лише послабляв їхнї сили у разі сутички, особливо з співвітчизниками. Події, що сталися через кілька років, це досить наочно підтверджують.

Про що не були складені саги

В історії Києва другої половини ІX століття сталися дві події, про які цілком могли б бути складені саги. Тим більше, що й у першому, і в другому брали участь відважні воїни півночі, про чиї походи і подвиги складено дуже багато легенд. Однак учасники київських подій обидва рази повелися таким чином, що про те, що відбувалося, розповідають лише прозаїчні рядки літописів.

Спочатку — про те, що жили-були і правили в Києві князі Аскольд і Дір. Хтось з істориків називає їх варягами, посилаючись на ті само літописи, хтось бачить у них представників своєї, споконвічної династії, що веде рід від славного Кия, засновника стольного граду. І все-таки версія про прибульців може виглядати більш правдоподібною — нехай і менш патріотичною. Те, чим займалися в Києві Аскольд і Дір — походи на Константинополь, та ще і морські — дуже вже нагадує промисел вікінгів, а не сухопутні рейди-переселення слов’ян минулих століть. Та й наслідки цих походів аж занадто скромні. Адже за ними стоїть хоч і чимала професійна дружина, але аж ніяк не міць об’єднаних слов’янських вождеств.

Такої дружини мало, щоб усерйоз загрожувати таким державам, як Візантія чи Хозарський каганат. Але її виявилося досить, щоб стати хазяїнами на землі полян, ослаблених до того ж хозарським пануванням. Скільки воїнів могли привести до Києва Аскольд і Дір після того, як розпрощались із князем Рюриком? Якщо судити з походу на Константинополь, що вони здійснили незабаром після цього, то чимало. У літописі сказано про двісті кораблів, на яких могло перебувати від 6000 до 8000 воїнів. За мірками епохи вікінгів, це армада і дружина, гідна великих королів. Вільгельм Завойовник, приміром, приблизно з такою само за чисельністю армією в 1066 році виграв битву за володіння Британією.

Якщо в Києві і був князь з місцевих, Києвичів, то його дружина навряд чи навіть приблизно могла зрівнятися з армією, що її король Харальд зміг виставити проти норманських завойовників при Гастінзі. Тим більше, що досвідчені в таких справах вікінги навряд чи залишили йому час для збору дружини, не те що загального ополчення. Якщо до того ж переглянути список європейських міст, які зазнали нападів вікінгів у VІІІ—ІХ століттях, причому нападів успішних, то серед них знайдемо міста значно більші і значно укріпленіші, ніж Київ того часу. Вікінги не раз вдало для себе атакували володіння Священної Римської імперії, Арабського халіфату на Піренейському півострові й в Африці. Ці держави за своїми розмірами і потенціалом також навряд чи можна порівняти з князівством полян у середині ІХ століття.

Та й той же хозарський каган навряд чи б дивився крізь пальці на посилення полянських правителів, що платили йому данину. Швидше за все, дружина Києвичів виконала свій обов’язок до кінця, захищаючи свого господаря —але навряд чи сили були рівні. Навіть тисяча вікінгів являла у тутешніх краях нездоланну силу.

Зрозуміло, переможці не почали складати саги про своїх супротивників, до того ж — не співвітчизників, нехай навіть і доблесно полеглих у бою. У бою, в якому могла бути знищена еліта племінного союзу полян. Тож нікому було тоді складати пісні про останніх князів з роду Кия та їхню вірну дружину. Залишилася лише назва — поляни і простий народ, що скорився силі зброї. Однак переможці не відали, яка ж доля чекає на них самих через два з чимось десятки зим.

Нинішні історики часом дивуються: і як це Віщий Олег провів у 882 р. під носом у киян три сотні бойових кораблів, щоб виманити потім до місця їхньої стоянки довірливих київських князів Аскольда і Діра? Справа, найімовірніше, у тому, що більшість з них навряд чи бували в місцях, де відбувалися літописні події. Кожний, хто розглядав панораму лівого берега, стоячи біля обеліска в Парку Слави, міг бачити, що трохи лівіше від моста метро в Дніпро впадає протока, схована за зеленню Труханового острова. Впадає вона в Дніпро саме навпроти Аскольдової могили.

От по цій протоці, під покривом ночі Олег міг провести за Трухановим островом хоч 300, хоч 1000 кораблів. Благо усі на вітрилах чи на веслах — ніякого шуму. Кияни пам’ятають, які раніше обмілини були уздовж правого берега — вони тяглися від моста метро (тобто від Аскольдової могили) униз за течією. А біля підніжжя гори, на якій розташована нині Києво-Печерська лавра, і досі б’є чимало джерел. За часів Аскольда Лаври, певна річ, ще не було. Зате в горі були печери, іменовані нині «варязькими». Ходять легенди про поховані там скарби вікінгів. Широкий берег, вода і багато дров, печери зі схованками — просто ідеальна стоянка для варягів, які бажали обминуту київську гавань — хто ж це хоче платити зайве мито? Можливо, і донесли якось свої люди київським князям, що знову якісь купці пристали до берега поблизу Києва і не поспішають на уклін з дарунками.

Однак є підстава стверджувати, що дехто в Києві того кривавого дня 882 року навіть дуже знав про те, яка флотилія прибула до місця майбутньої Аскольдової могили. Це підтверджують наступні події. Адже жителі міста, у тому числі і дружина київських князів (треба гадати, за місцевими мірками чимала), і не подумали заступитися за своїх правителів, убитих прибульцями з півночі. Київ безмовно прийняв дружину Олега. Чому?

Думаю, зовсім не тому, що вбивши під час переговорів місцевих князів, Олег тим самим знищував законних претендентів на київський престол. Їх, законних, могли знищити ще років за 20 до того ті само Аскольд і Дір, коли прийшли до Києва.

Усе могло бути набагато простіше. У Києві всі (кому треба) прекрасно знали, який флот прийшов до Києва. Три сотні кораблів — це від 9000 до 12000 воїнів. У київської дружини, що неабияк поріділа після походів на Цареград і на Волгу, та й постарілої, мабуть, теж був непростий вибір. З одного боку, вони були зобов’язані виконати клятву, дану на мечі — а саме вмерти за свого пана, склавши голову на схилі років. Але вони могли зберегти життя, своє і своїх дітей, які народилися і виросли у Києві,(і своє багатства теж). Та й не соромно було капітулювати перед набагато сильнішим супротивником. І ще одне питання. Дуже важливе питання, питання Віри. Чи варто захищати князя-християнина проти співвітчизників, що залишилися вірними Одину? А як щодо зобов’язань князя перед дружиною, чи радився він з нею, змінюючи віру? Занадто багато питань для простих русів-дружинників.

Ну а кияни, поляни, яким двадцять років тому руси вже один раз дали наочний урок, що меч — кращий аргумент у суперечці за владу, навряд чи мали сильне бажання до кінця боротися за владу нинішню: що ті варяги, що ці — яка їм, полянам, різниця? Кияни просто спостерігали за тим, що відбувалося у них на очах, державним переворотом.

Навряд чи Аскольд і Дір могли утримувати в невеликому місті армію в 9000 — 12000 осіб. У кращому випадку — кілька сотень, з огляду на розміри міста в ІX столітті. Тобто сили явно були нерівні і виконання клятви перетворилося б на акт самогубства. До того ж оскільки пани були мертві, ця частина клятви перестала бути актуальною. Та й статус проводиря величезної армії, що стояла біля воріт Києва, був досить переконливий для дружинників: єдиновірний князь, регент при малолітньому сині княза-конунга-кагана, великого короля Русів Рюрика.

Літопис не зберіг свідчень про те, що дружинники Аскольда і Діра виконали дану своїм правителям клятву. Адже виконання її означало вічну славу, оспівану в сагах і гарантоване місце у Валгаллі. Оскільки пісні про останній бій дружини Аскольда до наших днів не дійшли, то ми можемо припустити, що дружинники ці, поклавши, як колись у молодості, праву руку на рукоять меча, заприсяглися у вірності новому князеві. А старих князів поховали. Так з’явилася на карті Києва Аскольдова могила. Дружинників очікували нові походи на хозар і древлян, до воріт Цареграда, слава і срібло...

І знову нікому було складати сагу. Та й про що співати? Про князів, що зрадили древніх Богів і зобов’язання перед дружиною? Співати про дружину, що порушила закон і порядок? Про малодушність, зрадництво і порушення священної клятви? А от про Віщого Олега співають дотепер...