Бабця Марія вірить і в Боже провидіння, і у віщі сни. Ще вчора довго сиділа за столом, виводила у шкільному зошиті рядки своїх віршів, щоб відправити до редакції, втомилась та так і заснула над письмом. А вже зранку у хаті кореспондент, і Марія Яківна розкриває переді мною зошит за зошитом, гортає дрібно списані листки, а то й напам’ять читає свої рядки.

Ніхто і ніколи не вчив її віршуванню. Та й на науку не було часу: три класи для малої подоляночки — от і всі університети. А далі — голодомори, розстріли, репресії, війна, табір для полонених і знову голодомор, каторжна праця... І тільки вперемішку між цим усім — робота і вірші, вірші і робота. Та ще — діти.

У великих Лісових Гринівцях не всі знають прізвище Фітькал, а от бабусю Марію, що складає вірші, пригадують одразу. Де тільки не декламувала вона їх: і в клубі, і на солдатських могилах, і на зборах, і у школі, і на зустрічах ветеранів.

Зараз, у свої вісімдесят вісім літ, вона вже практично не виходить із двору. Але й віршування не покидає. Переконана, що всі вірші даються їй від Бога не для слави чи поетичного визнання. Просто хоче, щоб, читаючи їх, люди обов’язково згадували нашу історію, пам’ятали, якою дорогою ціною давалась нинішня Україна.

Поезія бабці Марії не знає високої патетики. Її рядочки, які писались пізно вночі, після важкої роботи, такі прості і чисті, як окраєць свіжовипеченого хліба із маминих рук. Вони про маму, про Україну, про дітей, про солдаів, що не повернулись з війни, про Тараса Шевченка:

Мій рідний край, мої поля, І люди працьовиті. Тут всі поля і всі сади солдатів кров’ю вмиті. Мій рідний край, мої поля, Я плачу, то співаю. Стою в воротах кожен день, Братів з фронтів чекаю...

Звідки взятись у її поезії красотам та романтичним вимислам, коли життя її було такою гіркою прозою? Виживала на затірці із колосків, тричі стояла під дулами німецьких автоматів, тікала із табору, пташиною літала по світу за своїми дітьми, щоб допомогти у скрутну хвилину. Худесенька, маленька як горобчик, сирота, у якої доля відібрала всіх близьких, вона дала початок новому великому родові. Переконана, що тільки віра і любов зберегли її у житті. Бо ж батько в 33-му помер від голоду, маму до смерті забили фашисти, свекруху розстріляла радянська влада за жменю колосків із поля, шестеро двоюрідних братів, котрі замінили їй рідню, загинули на фронтах.

А вона народила дев’ятьох дітей, викохала десятьох онуків, дочекалась і десятьох правнуків. Не всякий похвалиться, що зробив для своєї України стільки. Щоправда, не всіх своїх діточок вдалось виплекати. У війну, коли носила синочка-первістка, потрапила у перестрілку. Троє радянських солдатиків, що були поруч, впали від автоматного пострілу, і вона побачила, як зброя уже наведена на неї. У неї не було шансів на життя. Але чужий солдат чужою мовою крикнув: мама! І автомат здригнувся, і куля пролетіла мимо. От тільки хлопчик її після того народився мертвим.

І ще двоє синочків-близнюків не змогла мати врятувати від повоєнного голоду. І четвертому не судилось жити. Зате п’ятеро доньок-красунь мати Марія підняла на ноги. Виходила, виплекала, а головне — навчила добру, любові і вірі.

— Коли було у мене вже дев’ять правнуків, так хотілося мати десятого, — розказує бабця Марія. — Усіх просила, щоб хто-небудь народив, а вони тільки сміються з мене. А я все молилась та просила Господа, щоб дав нам ще одну дитинку.

І не минулась молитва даремно. На день бабусиного народження зробила онука подарунок — народила синочка.

Якби могла, Марія б серце віддала, зорі прихилила до всіх діточок. Не тільки своїх — для усіх українців, великих і маленьких, теперішніх і майбутніх. Та часом шкодує, що немає у неї великих статків. Важкою долею, тяжкою працею, великим родом зуміла заробити тільки крихітну пенсію. Якби й хотіла кожному із своєї родини зробити до дня народження хоча б маленький подарунок — не змогла б. А діти й онуки не чекають коштовностей, просять одне: «Бабусю, пишіть свої вірші, даруйте їх нам».

— Так хочу, щоб читали мої вірші люди, — зізнається бабуся Марія. — Бо в них — правда. І того писати їх дуже тяжко. Бо пишу рядок — а все стоїть перед очима. Особливо, як ми голодували, як гинули українці на фронтах, як мучились у таборах...

Бабуся Марія щиро вірить у те, що ніхто не розкаже про це краще, ніж вона, та, що вийшла живою із житейського пекла, що винесла, вистраждала, стерпіла все, аби життя продовжилось і після неї.

Її морили голодом, розстрілювали, розтягували на шматки душу, але ніхто і ніщо не могло випалити в ній тепло, щирість і віру. А ще — вірші:

Україно моя люба,

Україно мила,

Ти ще виживеш із кризи і розправиш крила.

Україно моя рідна,ти ще будеш жити,

Будуть сини твої вірні тебе боронити.

Інколи під своїми віршами поетеса ставить такий підпис: «Написала це я, Марія Фітькал. Живіть у мирі, в радості і — в щасливій Україні».

Чого кращого можна побажати Україні і всім її дітям у день народження, ніж бажає Мама Марія?

А наостанок розповіла, що бачила уві сні, як подарувала їй прекрасна діва, вся в білому, як королівна, золоту підкову. І підкова та була не тільки для неї, Марії, але й для всіх добрих людей. І була вона від самого... Президента.

Хмельницький.