Зателефонувала університетська приятелька. Два роки тому візит до стоматолога для неї закінчився печально: тут «нагородили» вірусом гепатиту С. Що, втім, довести неможливо. І хоч звернулася до фахівців вчасно, але ті, вручивши перелік медикаментів, повідомили, що лікуватимуть її після того, як їх придбає. Вартість одного курсу — 25 тисяч доларів. Сума для неї, співробітниці однієї з галузевих газет, фантастична. Хвороба прогресує, й днями їй нагадали, що допомогти може лише той само курс. Коли пацієнтка сказала, що не має таких грошей, їй без будь-яких сантиментів відповіли: «Хочете вижити — знайдете»...

Моя приятелька плаче. І від страху за життя, бо ця болячка відомо, чим закінчується, а вона опікується ще й старенькою хворою мамою. І від образи: 40 років працювала на державу, а та в скрутну хвилину залишила її напризволяще. У лікарів одна відповідь: бракує коштів.

Спробувала допомогти: звернулася до заможних знайомців. З тими, в кого на робочому столі табличка: «Грошей немає!», розмови навіть не розпочинала. Інші — загалом милі й приязні люди, дізнавшись про мету візиту, миттєво суворішали: «Всім стражденним не допоможеш»...

Ми таки країна контрастів, як колись писала радянська преса про капіталістичні держави. З одного боку, ситі Європа та Америка вважають нас країною третього світу й досі надсилають гуманітарну допомогу. З другого, дивуються: такої кількості дорогих авто, як, приміром, у Києві, не побачиш на вулицях їхніх столиць. А час від часу в українських ЗМІ з’являється інформація про молодих шалапутів — дітей наших політиків, чиї розваги вартують куди більшої суми, ніж та, без якої може померти моя приятелька. От і напередодні навіть офіційні видання повідомили, скільки платитимуть за навчання своїх чад перші особи держави, члени уряду та парламенту, та в яку суму обійшлася їхня підготовка до школи. Вона на порядок вища, ніж та, що має бути в споживчому кошику школярів — дітей пересічних громадян. Але звідки гроші, коли навіть президентської та міністерської зарплат на авто для чад у десятки, а то й сотні тисяч доларів не вистачить, а власного бізнесу наші можновладці не мають, принаймні запевняють у цьому?

Водночас батьки цих дітей переконують, що роблять якісь там «кроки до народу», котрий, за офіційними даними Держкомстату, живе дедалі заможніше. Але, приміром, за державний кошт ми лікуємо хіба що простуду. В разі серйозного захворювання ліки власним коштом можуть придбати лише багатії. Ми їздимо в свинських умовах у громадському транспорті, а в дощову погоду навіть на столичних тротуарах є ризик потрапити у вибоїни. Така само ситуація з освітою: без грошей —і немалих, нікуди не потикайся, навіть зі знаннями. Перелік можна продовжувати, бо в нас коштів бракує на все. А наші керманичі запевняють, начебто ми будуємо соціальну ринкову економіку...

Годі говорити, які «привіти» посилала моя однокурсниця нашій владі в нинішній День незалежності. Вона ридала: «Хочу в Радянський Союз»... А хто її почує? І таких, як вона?

А спонсора чи спонсорів для своєї приятельки я так і не знайшла...