Ранок. На долині туман. Сонце ще не визбирало срібло роси. Зелений луг мовчить. За ним — озеро, в якому водяться соми, щуки, коропи, плотва... До нього від хати сім’ї Никончуків, яка мешкає на хуторі Мишино Сарненського району, рукою подати. До цієї мальовничої поліської місцини серцем прикипіли Никончуки.

Господар Олександр Никончук порається у дворі біля чималого казана: то дровець підкине, то помахами рук відганяє дим, щоб юшка закурена не була. Чоловік помішує її, додає за смаком солі, перцю, приправ. З оселі тим часом його син Сашко несе смажену рибу, донька Наталя — хліб. Никончуки збираються обідати на свіжому повітрі — так, на їхню думку, смачніше й апетитніше.

— Я тут народився, — каже Олександр Петрович. — Вже тридцять два роки мешкаю на хуторі. Хатина дісталася від батьків, але нині збудував власну. Люблю привілля.

Господар киває в бік кремезного дуба. Літ і літ йому. Розлогий, міцний, коренастий. У спекотні дні під ним так затишно перепочити. А притулившись до стовбура, який одній людині не обійняти, ніби вбираєш енергію від велетня.

— Якби ви знали, — каже хуторянин, — скільки юшки та риби з’їдено під цим дубом. Один підприємець давав мені за цього дуба тисячу євро. А я навіть за мільйон його не дав би зрізати. Це наш оберіг. А привілля яке навесні! Щоправда, буває, що від сильних повеней потерпає місцина — вода заливає все довкола. Навіть рибу можна ловити з порога хати.

— За свої неповні тридцять два був і водієм, і бригадиром на залізниці у Здолбунові, закінчив свого часу Сарненську автошколу. Дипломів чи якихось інших відзнак не маю. Але життя знаю, — розповідає Олександр Петрович. — Нині сторожую на пасіці, на полях стережу від нечистих на руку людей солому, жито, траву. Крім того, я завзятий мисливець. Маю законно зареєстровану рушницю. Траплялося, що впольовував і малу, і велику здобич. Завалив не одного вовка, бо сіроманці постійно лякають мою отару.

— А що з живності тримаєте? — цікавимося.

— Двох коней, стільки само корів, теля, тридцять овець, курей, гусей, качок. За охоронців слугують двоє собак. Ось один — Тузик, що крутиться біля ваших ніг, — каже хуторянин.

— Дружина моя Лариса Петрівна, — веде далі Петрович, — нині безробітна. Щоправда, її залучають до сезонних робіт лісокультурницею у Карпилівське лісництво державного підприємства «Сарненський лісгосп». Син Олександр цього року закінчив школу, трохи писав вірші. Кажуть, непогані. Вступив у Млинівський зооветеринарний технікум. Дочці Наталці — лише чотирнадцять.

Сашко, про якого розповідав батько, саме трапився під руку. Скористалися такою нагодою, аби запитати про його творчі нахили.

— У дванадцять років, — розповів юнак, — щось у мені прокинулося, писав вірші про кохання, природу. Багато з них зосталися у школі, бо першою оцінювала мій хист учителька. Та оце десь років зо два, як муза обминає. Хіба що спонтанно лягають рядки на папір, коли переповнений емоціями і думками. І то лише задля власного задоволення. Ніде не публікувався, до слави не рвався...

А батько знову про життя веде мову. Каже, що електрика в хаті з’явилася лише у 1994 році. Відтоді, на його думку, бере відлік хутірська «цивілізація». Розповідав, як зраділа родина тій лампочці.

— Я за радянську владу, — жартує Олександр Петрович, — але не на моєму хуторі.

Никончуку не звикати до труднощів. Він їх просто не боїться. Бо вміє майже все: косити, орати, рибалити, полювати, живність доглядати і запасати їй корми на зиму, їздити верхи, на машині, велосипеді, дрова рубати і заготовляти, юшку варити, рибу смажити. Тож вважає, що не пропаде.

Віктор ШКЛЯРУК, Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.