Не взимку думають про диверсифікацію

Нині тема енергоносіїв і пошук альтернативних джерел палива, як ніколи, актуальна в Україні. З перших днів своєї роботи Комітет Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки почав активно розробляти відповідні законопроекти. Не припиняється робота і під час літньої каденції. Що очікує нашу країну вже восени, чи вдасться залатати законодавчі прогалини — про це розмова кореспондента «Голосу України» з народним депутатом Сергієм ПОЛІЩУКОМ.

— На які проблеми насамперед зверне увагу ваш комітет? Які законопроекти лобіюватимете?

— Проблеми, котрі хвилюють наш комітет і кожного народного депутата, що до нього входить, випливають із його назви — Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. Його компетенція охоплює низку доволі складних галузей, від яких, без перебільшення, залежить життя країни і добробут кожного громадянина. Паливно-енергетичний комплекс — це вугільна, нафтова, газова галузі, електроенергетика. Кожна з них, у свою чергу, має і специфічні, і загальні проблеми.

Наближається зима, а на складах ТЕЦ із запланованих 4 млн. тонн вугілля немає й 2,3. Вугільники з’ясовують з енергетиками, хто, кому, скільки винен і коли здійснить платежі чи то за поставлене енергетичне вугілля, чи за надану електроенергію. Про газ страшно згадувати, бо про порожні газосховища говорять усі. Наші ПГС, розраховані на 34 млрд. куб. м газу, а закачано менше 9. Цю проблему, віддану попереднім Кабінетом Міністрів на повний відкуп НАК «Нафтогаз України», остання завела у глухий кут.

Тарифи на електроенергію, тепло, хоча їх безпосередньо встановлює місцева влада, — теж проблеми нашого комітету. Потрібно шукати компенсатори з держбюджету. Тож проблем, які перебувають у компетенції нашого комітету, не злічити.

Доки тривали коаліційні битви, народні депутати законотворчістю не займалися. Й цим завинили перед виборцями. Надолужувати прогаяне потрібно восени. Нині на розгляді комітету більше десятка законів. Всі вони важливі. Серед них я виділив би закон про газ (метан) вугільних родовищ. Це безпека роботи наших гірників, які видобувають вугілля на кілометровій і більше глибині. Дегазація вугільних пластів — давно назріле питання. Окрім того, шахтний метан — джерело альтернативної енергії.

Також Верховна Рада створила тимчасову слідчу комісію з питань перевірки ситуації із забезпеченням природним газом українських споживачів, розрахунками за поставлений природний газ та можливими порушеннями чинного законодавства на енергетичному ринку України. Це питання нашого комітету. Я ввійшов до її складу й очолюю підкомісію — «Зовнішньоекономічна діяльність щодо забезпечення природним газом та нафтопродуктами українських споживачів та ефективність використання транзитних можливостей України».

— У нашій країні майже не розвинене концесійне законодавство. Попри те — немає і програми адаптації українського законодавства до стандартів і норм ЄС. Як довго Україна ще лататиме законодавче поле?

— Ще Верховна Рада другого скликання намагалася схвалити закон про концесії. Тоді проти нього спільно виступили націонал-демократи і комуністи. Боялися торгувати землею, забуваючи при цьому, що радянську індустріалізацію двадцятих-тридцятих років здійснили, не в останню чергу, завдяки концесіям.

Концесії і продаж землі — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Закон про концесії прийнято 1999-го, останні зміни до нього вносилися близько року тому. Він визначив поняття й правове регулювання відносин концесії державного та комунального майна. Концесія — це надання за концесійною угодою на платній і строковій основі права на створення або управління чи експлуатацію об’єкта концесії. Натомість суб’єкт підприємницької діяльності бере на себе зобов’язання зі створення та управління об’єктом концесії, майнову відповідальність і можливі підприємницькі ризики. На виконання цього закону Кабінет Міністрів затвердив типовий концесійний договір.

Пізніше, 2000 року прийнято закон про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг. На виконання зазначених законів у жовтні 2000 р. постановою Кабінету Міністрів затверджено типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги. Затверджено також методики розрахунку концесійних платежів. Законодавці очікували, що концесії принесуть додаткові інвестиції, включно й іноземні, та позитивно вплинуть на будівництво доріг, якість і кількість яких в Україні залишає бажати кращого. Не зайві вони були б і під час реформування житлово-комунального господарства.

З огляду на це говорити, що концесійне законодавство перебуває у зародковому стані, ніби немає підстав. Проблема в іншому — мені невідомо про існування жодної ефективно діючої концесії, хоча навіть приймалися зміни до законодавства з метою стимулювання концесійної діяльності. Україна не збільшила свій транзитний потенціал, міжнародні транспортні коридори залишилися планами, не введено в експлуатацію жодної платної дороги з сучасним рівнем покриття.

Законодавче поле України потрібно творити ще довго, бо в його нинішньому стані є багато прогалин. Верховна Рада звично заповнює лакуни до потреб дня. Це не страшно, але свідчить про відсутність стратегії. А це вже погано. Сподіваюся, що найближчим часом заповнення законодавчого поля буде плановим і відповідатиме закону про засади зовнішньої та внутрішньої політики. Якщо ми визначили рух у європейському напрямі, потрібно узгоджувати наше законодавство з нормативно-правовими актами ЄС.

Після того, як набрала чинності нова редакція Конституції й Україна стала парламентсько-президентською державою, зросла роль Кабінету Міністрів у питанні творення законодавства. Й раніше уряд мав право законодавчої ініціативи, але тепер він має буквально штовхати Україну в Європу. Чи робитиме він це? Особисто я, знаючи уподобання Партії реґіонів, сумніваюся, проте зарікатися не будемо. Партія реґіонів перед обранням нового прем’єра обіцяла Президентові дотримуватися засад євроінтеграції. У будь-якому разі процес узгодження нашого законодавства з європейським триватиме роки.

— Деякі закордонні експерти до 2015 року прогнозують об’єднання газової галузі й електроенергетики в єдину європейську енергетичну систему. Як ви ставитеся до таких прогнозів? Які все-таки є ризики?

— Якщо закордонні експерти прогнозують об’єднання газової галузі й електроенергетики в єдину європейську енергетичну систему, то в них і потрібно спитати про прогнози такого злиття. Сьогодні газовою галуззю опікуються приватні структури. Розподільчі газові компанії Східної Європи практично цілком контролюються РАО «Газпром», який рветься на Захід. Не виключено, що незабаром він отримає контроль над аналогічними компаніями Німеччини, Франції і навіть Великобританії.

Електроенергетичні структури перебувають переважно у державній власності. Чи можна поєднати їх із газовою галуззю? Теоретично так. Але чи згодиться західний споживач на таку супермонополію? Гадаю, ні. Ризик величезний, адже ціноутворення опиниться в одних руках, та ще й такого гіганта, як «Газпром». Отож вірогідність створення такого об’єднання поки що мінімальна. Проте ми живемо у стрімкий час. Глобалізація змінює не лише економіку, а й психологію.

— Минула холодна зима, і про це неодноразово. говорили і Президент, і уряд Єханурова, показала, якими важливими й актуальними є диверсифікація енергоринку і пошук альтернативних джерел енергії, розробка шельфів Чорного моря і т. ін. Про це говорять давно, але мало серйозних проектів, інвестицій... Коли крига скресне і що треба зробити, щоб навіть самі ініціативи не були дискредитовані неналежним виконанням?

— Під час холодної зими потрібно думати не про диверсифікацію джерел постачання енергоносіїв, а про утеплення приміщень, збереження і раціональне використання тепла. Фахівці ДП «Газтепло» НАК «Нафтогаз України» проаналізували ситуацію й на засіданні Кабінету Міністрів 22 лютого 2006 р. доповіли, що непродуктивні втрати газу під час виробництва тепла становлять 7,9 млрд. кубометрів. Із них 2,3 млрд. кубометрів втрат припадає на застаріле обладнання у приватних будинках, 1,9 — на зношене обладнання котелень, 0,9 — на будинкові тепломережі, 2,8 — на магістральні теплові мережі. Тобто ми опалюємо довкілля на кругленьку суму в 5 млрд. 419 млн. 400 тисяч гривень. Із цього само ряду проблема зменшення енергоємності ВВП, яка нині становить 0,89 кг умовного палива на 1 долар.

Багато говориться про альтернативні джерела енергетики, та, на лихо, мало робиться. Можливо, лише до ріпаку й біодизелю ставлення поліпшилося. А вітроенергетика, біогаз, газогенерація, кремнієва промисловість залишаються попелюшками в очах енергетиків.

Коли в Україні збудують завод із виробництва спирту відповідної якості, щоб перевести автомобілі на нього, як це зроблено в Бразилії, для чого в нас є багато можливостей, тоді можна буде казати, що камінь альтернативних джерел енергетики зрушено з мертвої точки.

Диверсифікація — це не зміна експортера. Приміром, купували ми газ у Росії, а потім почали купувати в Туркменистані чи взагалі у якоїсь «Росукренерго». Що, стало краще? Ні, однозначно. Тому потрібно навчитися економити й раціональніше використовувати наявне. Лише після цього думати про збільшення видобутку вуглеводнів на Азово-Чорноморському шельфі, у Дніпровсько-Донецькій западині, Прикарпатському нафтогазоносному реґіоні. Та й за кордоном можна видобувати. Зокрема, в Росії. За останній рік «Нафтогаз» анонсував декілька проектів із видобутку нафти й газу за кордоном: Лівія, Об’єднані Арабські Емірати, Ірак, Казахстан, Нігерія. Щоправда, як завжди, ніде й нічого не зроблено.

Нещодавно ГК «Укргазвидобування» уклала угоду з компанією Shell Exploratіon and Productіon Ukraіne І B. V. про видобуток нафти й газу на шельфі Азовського й Чорного морів, а також у Дніпровсько-Донецькій западині. Добре, що до нас ідуть західні досвідчені виконавці, проте механізм тендера, все-таки, був непрозорим.

Щоб ідею не дискредитувати на корені, потрібно менше обіцяти, фантазувати, а більше працювати. Передусім уряду. Це стосується і диверсифікації, і альтернативних джерел... Нині часто говорять, що до керівництва паливно-енергетичним комплексом прийшли професіонали. Вони мають можливість проявити себе й довести українському суспільству, що є майстрами своєї справи. Почекаємо.

— Як ви ставитеся до приватизації ГТС чи її часткової приватизації? Який механізм має бути?

— Різко негативно. Приватизувати нашу газотранспортну систему не можна в жодному разі. Ні як цілісний майновий комплекс, ні, що ще гірше, шматками. Якщо під приватизацією розуміють створення спільного україно-російсько-німецько-італійського консорціуму з управління ГТС, то ця ідея вже не така актуальна, як кілька років тому. Річ у тому, що за останні два роки ставлення росіян до неї стало прохолоднішим. РФ спільно з Німеччиною будує газопровід дном Балтійського моря. Звісно, його пропускна спроможність не така велика й він не стане повноправним конкурентом української ГТС, проте до 30 відсотків обсягів газу для прокачування ми втратимо.

Газотранспортний консорціум у вигляді міжнародного, багатонаціонального СП привабливий для України, якщо матиме на меті будівництво нових ниток газогонів, реконструкцію старих насосних станцій тощо. Тоді Україна ще більше закріплюватиме позиції як транзитна держава й розширюватиме точки дотику з Росією. А продавати трубу, що «несе золоті яйця», не варто ні в приватні руки, ні в спільні.

— В країні немає єдності поглядів на нафтопровід Одеса—Броди, немає й енергетичної стратегії України. Коли вона з’явиться і які мають бути пріоритетні напрями?

— Україна має потужну мережу нафтопроводів, загальна довжина яких становить 4,7 тис. км, є 51 нафтоперекачувальна станція, резервуари можуть вмістити понад 1 млн. куб. м. Ми здатні прокачати 70 млн. т нафти на рік. Магістральні нафтопроводи України забезпечують постачання нафти з Росії та Казахстану на нафтопереробні заводи України та прокачування її на експорт до країн Центральної і Західної Європи.

Для транспортування нафти з Каспію та, можливо, Близького Сходу на європейський ринок Україна створює Євроазійський нафтотранспортний коридор (ЄАНТК). Нафтопровід Одеса—Броди та нафтоперевалочний комплекс у порту «Південний» під Одесою є першою чергою цього проекту. Її потужність становить 9—14 млн. т на рік. Технологічна потужність системи — 45 млн. т нафти на рік, із них 30 млн. т подаватиметься нафтопроводом Одеса—Броди транзитом до Польщі, якщо буде збудовано нитку до Плоцька. У 2003 році підписано міжурядову українсько-польську угоду про спільне використання нафтопроводу Одеса—Броди і створено міжнародне трубопровідне підприємство «САРМАТІА».

Україна прагне збільшувати обсяги експорту нафти на світовий ринок. З цією метою 2002 року Україна, Росія, Білорусь, Хорватія, Словаччина й Угорщина підписали угоду про інтеграцію нафтопроводів «Дружба» та «Адрія». Реалізація проекту дасть можливість збільшити обсяги транспортування нафти до 5—15 млн. т на рік.

Отже, формально єдність поглядів щодо майбутнього нафтопроводу Одеса—Броди є. Він має діяти в аверсному режимі.

Та й енергетична стратегія України ніби існує. Наприкінці вересня минулого року відбулася презентація Програми енергетичної стратегії України до 2030 року, яку розробило Мінпаливенерго. Згідно з нею до 2030 року вугільна та атомна галузі стануть пріоритетними; збудують 22 нові атомні блоки; споживання і виробництво електроенергії зросте вдвічі; споживання нафтопродуктів зросте на третину, а газу зменшиться на 36 відсотків. Це зменшить енергозалежність України на 25 відсотків.

Водночас програма викликає багато запитань. Зокрема: за рахунок чого зменшиться енергооємність ВВП і споживання газу; що робитимемо з ядерними відходами, якщо до наявних додасться ще 22 блоки, та й чи потрібні вони нам?

Змінився Кабінет Міністрів, прийшли нові люди. Їм потрібен час, щоб прочитати написане попередниками й прийняти рішення. Вірогідно, що до кінця року ми цієї програми у Верховній Раді не дочекаємося.

— Як ефективно розвиватиметься виробництво урану, якого в Україні маємо величезний потенціал?

— Нині уран є лише первинною сировиною. Ми видобуваємо його, а вже Росія переробляє й виготовляє твели. Сама Україна неспроможна отримувати кінцевий продукт з урану. Для цього потрібно створити замкнений ядерний цикл. А це величезні, кількамільярдні в доларовому еквіваленті інвестиції. Та й це ще не все. Далі вступають у гру режим нерозповсюдження, МАГАТЕ, світові гравці на цьому промислово-економічному полі. Тому потенціал, справді, є, але конкретно говорити про розвиток виробництва урану в Україні можна буде лише після того, як уряд розробить і затвердить програму розвитку всієї енергетики загалом.

— Виробничі фонди паливно-енергетичного комплексу України практично вичерпано. Технології вже не встигають за сучасними вимогами, не кажучи вже про те, що об’єкти стають дедалі небезпечнішими для довкілля. Як і за рахунок чого вберегти фонди?

— Застарілість виробничої бази теплоенергетиків —велика і складна проблема. Коштів бракує навіть на планові ремонти, що вже казати про реконструкцію застарілого обладнання й оновлення основних фондів. Мало того, видається, що навіть наявні витрачаються нераціонально. Уряд, всупереч громадській думці, висновкам екологів, із усих сил буквально продавлює добудову Ташлицької ГАЕС, на це йдуть кошти, які потрібно витрачати на поточні ремонти. Нині для підтримки обладнання витрачається лише 12 грн. на одну кіловат-годину, а потрібно 150, тобто вдесятеро більше. Отже, технічний стан вітчизняної енергетики стрімко наближається до критичного.

Для того, щоб виробництво електроенергії відповідало сучасним вимогам (це стосується й якості самої електроенергії), забезпечувало надійний захист персоналу і довкілля, було ефективним, потрібно вкладати кошти безпосередньо у виробника, тобто у станції. Іншого шляху немає. Без інвестицій, за помахом чарівної палички нове, економічне, сучасне обладнання не з’явиться. Див не буває.

— Як забезпечити прозорий і надійний механізм підтримки належного балансу між виробництвом і платоспроможним попитом на паливо і енергію?

— Насправді це запитання надзвичайно легке. Прозорий механізм потрібен для всієї економіки. Не може газовий ринок бути прозорим, якщо, скажімо, сільськогосподарський буде закритим. Якщо міністр не може відповісти на запитання, скільки в нас у країні експлуатується газових свердловин, то про який газовий баланс йдеться? Баланс між виробництвом і попитом підтримується неухильною платою за спожите: вугілля, газ, електроенергію, тепло тощо. Нині розрахунок за спожитий газ становить 96 відсотків, найгірше розраховуються водоканали. Не все гаразд із розрахунками за спожиту електроенергію в шахтарів.

Це означає, що державні службовці, які керують окремими галузями, повинні професійно, чесно й сумлінно виконувати посадові обов’язки. Іншого шляху я не бачу.

— Ваші прогнози стосовно подальшого розвитку подій у ПЕК і щодо цін на газ та нафту. Які об’єктивні й суб’єктивні причини підвищення тарифів можуть бути? Від кого найбільше залежна Україна? Чи достатньо в нас власних запасів?

— Ціни на газ і нафту зростатимуть. Це світова тенденція збільшення споживання енергоносіїв. Окрім того, спостерігається нестабільна політична ситуація на Близькому Сході. Підніматиме ціни ОПЕК, не відставатиме й Росія. Відповідно, можуть зростати й тарифи. Проте нині ми маємо такий «величезний запас» безгосподарності, нехлюйства у комунальній галузі, що наведення там елементарного порядку з втратами води, тепла, електроенергії здатне компенсувати зростання світових цін на енергоносії.

Тож перша моя відповідь, хоч якою дивною вона здається, буде така: «Найзалежніші Україна та її громадяни самі від себе».

Власний видобуток природного газу цілком задовольняє лише потреби населення. Бюджетні установи, підприємства комунальної теплоенергетики (теплокомуненерго) та промислові підприємства споживають імпортний газ. У 2005 році ми видобули близько 20 млрд. кубометрів газу, а споживання перевищило 75. При цьому рівень газифікації житла у сільській місцевості становить лише 27 відсотків, а скрапленим газом — 53,5. Україна постійно залежатиме від того, в кого купуватиме газ. Нині це сумнівна фірма «Росукренерго».

Видобуток нафти й конденсату впродовж 1998—2004 років становив 3,7—4,2 млн. т на рік. Хоча видобуток нафти і газу потроху зростає, однак темпи його підвищення надзвичайно малі. За надання послуг з транзиту Україна заробляє 26—28 млрд. куб. м газу. Щоб збільшити транзит газу в країни Центральної і Західної Європи, потрібно краще взаємодіяти з «Газпромом». Технічна можливість для цього є. Навіть без розширення газотранспортної системи можна прокачувати до 140 млрд. куб. м на рік.

Недостатньо використовується й потенціал підземних газосховищ. Уже говорилося, що їх активний об’єм перевищує 34 млрд. куб. м і включає чотири комплекси — Західноукраїнський, Київський, Донецький і Південноукраїнський. Надання послуг зі зберігання газу — також прибуткова справа. Є потенціал зростання й нафтотранспортної мережі.

Із сказаного зрозуміло, що запасів вуглеводнів Україні бракує. Та найгірше, що зменшується пропорція між розвіданими запасами та освоєними родовищами. Нині підприємства НАК «Нафтогаз України» експлуатують 225 газових, нафтових, газоконденсатних і нафтогазоконденсатних родовищ. Тому потрібно збільшувати видобуток газу і нафти за рахунок введення нових потужностей та інтенсифікації видобутку з наявних, освоювати нові, насамперед на Азово-Чорноморському шельфі та на території інших держав (Росія, Узбекистан, Туркменистан, Казахстан, Лівія, ОАЕ, Нігерія, Ірак).

На державному рівні потрібно розв’язувати проблему розширення ресурсної бази й підвищення нафто- та газовіддачі родовищ. Для цього потрібно модернізувати бурове обладнання, залучаючи в тому числі передові західні компанії. Потрібно також збільшити глибину переробки видобутих вуглеводнів з метою нарощення виробництва бензину, дизелю, скрапленого газу тощо. І, звичайно, енерго- та ресурсозбереження.

Записала Наталя БЕРЕЗНЯК.