Вітчизняний парламентаризм: що далі?

Теж за ініціативою депутатів розроблявся Регламент Верховної Ради, в якому були враховані потреби нашого законодавчого органу і досвід парламентів інших країн. Цю надзвичайно складну роботу організовував (теж ініціативно) народний депутат Владислав Носов, один з тих, котрі згодом брали на себе місію «робочої конячки» в законотворчому процесі.

Інший підхід. Назвемо його замовним, стосувався реалізації плану змін соціально-економічного укладу життя. Цей підхід одержував максимальну підтримку із західних кіл, зокрема, з-за океану. І стосувався найперше питань загальної економіки. Наставники з-за кордону ситуації в Україні не знали, особливостей проблем не відчували, але їх прагнення зламати чинний на той час лад було настільки сильним, що подані звідти проекти законів сипалися через деякі комісії Верховної Ради, як з рогу достатку. Такими були і наслідки застосування тих законів. Характерним у тому відношенні був закон про приватизацію. З одного боку, він розроблявся тими «консультантами», які ніколи не займалися приватизацією, бо в їхніх країнах відносини власності первісно засновувалися на приватній основі. З іншого боку — впроваджували закон (і приймали) ті, хто теж не розумів суті роздержавлення, бо жили в іншому світі. У підсумку — «маємо те, що маємо».

Прикро, але наступні каденції парламенту змушені були з обраного курсу зійти. Не став би при тому звинувачувати депутатів чи керівництво парламенту. Скажу лише, що закладений раніше реформаторський хаос і безсистемне втручання в усі сфери суспільного життя інституту президента (наділеного до того ж надмірними, часом волюнтаристськи присвоєними правами) ставило парламент на місце доганяючого змін. Багато тих змін були шкідливими для суспільства. Вони нищили економіку, вели до її деформації, обезкровлювали соціальну сферу, виганяли людей на заробітки за кордон. Парламент «бив по хвостах», намагався гасити одну за одною виникаючі пожежі (в податковому, акцизному чи митному законодавстві, у відносинах власності і таке інше). Але до гармонії в діях різних гілок влади він жодним чином не наближався. І не міг наблизитись, особливо коли бізнес зрісся з владою. І в багатьох законопроектах чітко став проглядатися приватний і бізнесовий інтерес, лобістська ініціатива.

3. Потрібна перебудова роботи парламенту

Оце і є спадок, одержаний парламентом нинішньої, вже п’ятої каденції. Ясна річ, що іти попереднім курсом не можна. Власне, це броунівський рух, за якого проблеми виникатимуть одна за одною, і подолати їх попередніми методами неможливо. Потрібна повна перебудова роботи законодавчого органу. Надію на успіх вселяє те, що ті само проблеми постали і перед урядом. В умовах парламентсько-президентської форми правління ці проблеми стають спільними. Отже, і вирішувати їх треба спільно. Що можна було б покласти в основу потрібної перебудови? Ідеологічно — це реалізація засад Універсалу. Змістовно — забезпечення плану роботи Кабінету Міністрів на п’ять років. (Сподіваюся, що в ньому знайдуть повне відображення позиції унікального, на мій погляд, документа — Угоди про створення парламентської коаліції). Організаційно — реалізація плану законодавчих робіт комітетами Верховної Ради, її апаратом. До того ж цей план означатиме передусім законодавчо, юридичний супровід діяльності уряду, випереджаючи потреби і запити виконавчої влади. На практиці це має означати, що «робочими конячками» мусять стати всі депутати, що вони зобов’язані працювати ініціативно. Зовні це мало би проявлятись у високій явці депутатів під час пленарних засідань, у конструктивній професійній дискусії, де остаточна редакція нормативних документів набувала б довершеності, а їхній зміст відображав би загальносуспільні державні інтереси. Потребує запровадження практика громадських слухань законопроектів на місцях, насамперед тими авторитетними знавцями справи, котрі і користуватимуться законами. Потрібно не просто наблизити до потреб громадян зміст закону, а щоб це наближення відбувалося і через залучення громадян до творення законів для себе, для своєї держави, щоб зміст законодавчих пропозицій через пресу та інші ЗМІ був доступний громадянству, особливо в тих випадках, коли норми закону стосуються кожного. Ця справа теж потребує депутатської ініціативи та переорієнтації відповідних управлінь секретаріату Верховної Ради.

За нинішніх умов це може здатися ідилією, зважаючи на погану традицію, внаслідок якої десятки депутатів жодного законопроекту не опрацювали, суб’єктами законодавчої ініціативи фактично не були, виборці їх не знають, і складається враження, що дехто з них забув про свій статус народного обранця. Частіше такими «забудьками» виступають депутати-бізнесмени, котрі не можуть (і це природно) відірватися від своєї справи. У багатьох (можливо, у більшості) випадках, їм не варто бути депутатами. Нинішня невизначеність змушує їх шукати захисту у статусі депутата. Цю невідповідність доведеться знімати зустрічними заходами: законодавчо відрегулювати статус ділової людини таким чином, щоб вона не могла здаватися бідним родичем тих, хто нібито замість неї веде бізнес і, по-друге, гарантувати такий рівень правового захисту ділової діяльності, щоб у бізнесмена не було потреби шукати захисту у депутатстві. Ця проблема ширша від мальованої колізії. Вона торкається ключового принципу формування державної влади, а саме — розмежування бізнесу і влади. Саме з такою міркою до цього завдання мають підійти депутати — члени регламентного комітету та інших комітетів, готуючи відповідні законопроекти.

4. Система законотворення: стан, проблеми і виклики

Попередній аналіз законотворчої тематики, проведений після першої сесії, свідчить про широкий простір неопрацьованого поля правовідносин. Уявляючи його колом неправильної форми, видно, що від центру цього кола — від Конституції, є чималі, нічим не заповнені сектори права, бо не прийняті досі десятки законів, що передбачені в тексті Конституції, так звані органічні закони. Це клопіт перш за все правового комітету та інших профільних комітетів, адже йдеться про втілення в суспільні відносини засад конституційності. Досить сказати, що в Україні немає закону про Кабінет Міністрів. Швидше за все, начерками нормативних актів є закони про Президента, про референдум, з суб’єктивних міркувань не введений в дію закон про Фонд держмайна. Подібна доля закону про депутатські слідчі комісії.

Незаповнені правові ніші створюють небезневинні спокуси довільно тлумачити права інститутів влади, суб’єктів правовідносин, фізичних осіб в тому числі. Очевидним стає загальний дефіцит правової культури, що є особливо небезпечним, коли стосується інститутів влади. В цьому сенсі, переконаний, треба діяти за основоположним принципом права: не знаєш як діяти — дій за законом, якщо його ще не має — дій за Основним Законом, але не виходь за його межі. Користуйся буквою, а не духом Конституції, бо «дух» — річ суб’єктивна і найчастіше проявляється лакейським намаганням догодити конкретній персоні. Треба нам разом опановувати царину правової культури, тим самим поважаючи державу і себе в ній.

Ми обов’язково завершимо розпочату реформу системи влади. Це означає необхідність досить швидкої підготовки великої групи законів, що стосується діяльності органів місцевого самоврядування та державних адміністрацій, податкової та бюджетної систем, прав опозиції в центрі та на місцях, прав і обов’язків політичних партій та їх регіональних структур, так само громадських організацій.

У сфері економіки потребує негайного юридичного врегулювання діяльність державних і недержавних монополій, бо, з одного боку, там накопичуються невиправдані прибутки, а з іншого — згадана неврегульованість б’є по кишені кожного громадянина. Потребує парламентського розгляду і затвердження програми розвитку промисловості України, що передбачає прийняття близько двох десятків законів. Хоч яку б галузь економіки ми аналізували — скрізь бачимо правові пустоти, наявністю яких вміло користуються деякі «підприємливі» люди, а основна маса населення зазнає збитків. Характерною у цьому відношенні є проблема цін і тарифів, їх структури, впливу на ефективність виробництва і на соціальний стан населення. Цю проблему треба розглядати в комплексі стосовно, скажімо, транспортної галузі, галузей енергетики, транзитної системи, видобутку вуглеводнів, машинобудування і, звичайно, соціальної, конкретніше — комунальної сфери. Ясна річ, що таку комплексність можна забезпечити лише у тісній співпраці з Кабінетом Міністрів, відповідними міністерствами.

Чи не найскладніші завдання стоятимуть перед аграрним комітетом. Не можна далі відтягувати регулювання земельних відносин. Особисто моя позиція залишається незмінною. Вважаю, що просте перетворення землі на товар та ще й за сучасних умов і традицій знищить Україну як державу, а селян зробить злиднями, мешканцями фавел (на зразок зігнаних з земель мільйонів бразильців), чи резервною армією остарбайтерів. Водночас не можна залишити невирішеним питання перенесення вартості землі на вартість продукції, вирощеної в полі, на фермі, в домашньому чи будь-якому іншому господарстві. Не деталізую цю тему, але гадаю, що її вирішення потребуватиме загальної реформи цін і зарплат. Треба використати зарубіжний досвід, щоб ціни на пальне, техніку, добрива тощо гармоніювали з цінами на хліб, м’ясо, молоко, яйця, з вартістю праці в селі і в місті. Потребує правового оформлення і вітчизняний досвід, зокрема, ефективного поєднання промислового і аграрного капіталів. Цей досвід треба поширювати, але зняти ризики для промисловців, які, вкладаючи інвестиції в землю, можуть розраховувати на віддачу лише через кілька років. Їм потрібні гарантії, зокрема, на захищення прав на зроблені інвестиції.

Окремо треба згадати про землі населених пунктів, порядок їх відведення під забудову, коли міська казна втрачає своє законне для громадян визначене джерело доходів, а земельна дармівщина обертається астрономічними доходами конкретних людей, падає додатковим тягарем на комунальні платежі, на ціну житла.

А хіба можна не бачити біду, яку на очах мільйонів накликають бажаючі освоїти під забудову багатими котеджами береги Дніпра та інших річок? В Україні чудова природа. Вона повинна служити людям, теперішнім і новим поколінням, а не бути предметом зиску для декого. Треба пам’ятати, що наші багатства великі, але не безкінечні. Не можна на догоду, наприклад, «Кока-Колі» «садити» її завод на підземний стратегічний запас прісної води. І це безцінне багатство, яке належить усім, в тому числі ще не народженим, конвертувати в пляшки червоного напою, що дають супербариші власникам відомої фірми.

Депутати як виразники народу — господаря всього, що є в Україні, повинні дати тому саме державний, хазяйський лад. Не варто очікувати, що зі «скирти» накиданих кимсь законопроектів вдасться виділити важливіші і тим вплинути на цілу сферу відносин. Ні, треба передбачити систему законотворчої роботи, яка в кожній сфері (і взаємозв’язано з іншими сферами) послідовно укладатиме правила поведінки для громадян, їх колективів, галузей економіки, бізнесу, держави.

Межі статті не дозволяють торкнутися проблем усіх напрямів законотворчості. Це й не передбачалося як мета. Просто треба розуміти, що влада, в даному випадку парламент, повинен знайти відповіді на назрілі уже виклики і передбачити їх у перспективі. Лише один перелік цих викликів міг би окреслити складність і важливість завдань для Верховної Ради, для кожного депутата. Адже ніхто не заперечить, що наша держава мусить знайти вихід з енергетичної залежності, для чого влада зобов’язана, зокрема, простимулювати енергозбереження на виробництві, в побуті, в бюджетних закладах. Реалізувати, наприклад, колосальний потенціал виробництва біопалива. Всі відчувають потребу проведення судової реформи, аби кожен громадянин знав, що його право в суді буде захищено по справедливості. Давно слід було зняти проблему користування людьми рідними мовами чи підтримки і розвитку мови державної. В нашій країні у невідповідності перебувають норми Конституції і життєва практика щодо освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення. Потребує прозорих і незмінних правил гри підприємництво, гарантування державою прав молоді, жінок і материнства. Називаю окремі напрями, назрілість яких очевидна, їх не можна лише спостерігати. Потрібне активне втручання влади в розв’язання важливих проблем.

5. До конвеєра законотворчості

Розраховую на те, що депутати в комітетах і фракціях саме так поставляться до своїх обов’язків. Іншим має стати і зміст роботи апарату Верховної Ради, зокрема, секретаріатів комітетів і фракцій. Необхідні для того структурні і кадрові зміни в основному сплановані. Їх слід сприйняти як потребу дня. Йдеться про те, що кожен комітет, відповідно підкомітет, отже, кожен депутат мусить працювати над реалізацією конкретного плану законодавчих робіт, котрі мають і часові межі. Бо якщо йдеться про систему законодавства, то термін прийняття відповідного закону стає теж якісною категорією. Користуючись російською приказкою, можна повторити, що дорога ложка до обіду, а тут йдеться про важливі нормативні акти, без своєчасної появи яких, з перебоями, а значить, неефективно працюватиме вся система правовідносин. Іншими словами, потрібна робота в загальному, системному, технологічному потоці, котра віддалено нагадує виробничий конвеєр. Тут не може бути неякісного продукту, запізнень, взагалі браку. Бо за цією роботою треба бачити корінні інтереси держави, потреби кожного виборця, його сім’ї. Ми зобов’язані подолати інерцію зневіри людей у свою державу. У нас є для того можливості, є потреба і є зобов’язання перед народом.

Сподіваюся, що з розумінням цього всі, хто сьогодні є владою, приступлять до своїх обов’язків після 15-ї річниці від народження нашої держави.

Олександр МОРОЗ,Голова Верховної Ради України.