На день святого Володимира в Бучаку — мальовничому селі на Канівщині, відбулися вже традиційні Володимирівські читання. Вчетверте секретар комісії з творчої спадщини Володимира Затуливітра за офіційним статусом і берегиня його пам’яті за моральним Любов Снісар зібрала друзів, колег і шанувальників поета на місці його останнього спочинку, щоб ще раз згадати в дружньому колі незабутнє — творчість, за Іваном Драчем, «одного з найвидатніших явищ у поезії».

Не стане рідним — до сліпого болю! —чорнозем, на якому виріс ти.

аж доки плодом, потом чи й собою

свій борг народження не відплатив —прийти у світ людиною чи садом,

ріллею, житом, трактором, Дніпром.

Не дістається Батьківщина в спадок.

Вона — довічний невідплатний борг.

Ці слова стали заповітом насамперед для самого автора: Володимир Затуливітер, прийшовши в цей світ людиною, залишив його як Людина, що заплатила свій борг собою. Його, козака за походженням, поховали високо над Дніпром — на Козачому шпилі, навпроти Чернечої гори. Тільки з маленького сільського кладовища не видно ні круч, ні ланів широкополих. Перспектива ховається за густими хащами: чиїсь бездумні голови прирекли колись Бучак на виселення, аби ці розкішні пагорби неподалік легендарного Трахтемирова, перепрасувавши бульдозерами, перетворити на мертву зону ГАЕС. Люди пішли, а сади зосталися. Нині Бучак — це суцільний вишняк із вкрапленнями горіхів, яблунь та абрикос, з-поміж яких біліють уцілілі від варварів хатки. Ідея бездумців провалилася, але село так і залишилося нетрями, в яких сьогодні мешкають на відлюдді сім корінних бучакців.

Володимир Затуливітер «прописався» до них за рік до трагічної загибелі. Він змушений був поїхати із завжди романтичного для нього Києва, міста, що стало для нього «рідною людиною», а не місцем осілості, з цілком прозаїчних причин. Праця поета, перекладача і редактора, навіть якщо це дуже плідна праця, але не кон’юнктурна, в нашій країні не надто прибуткова річ. Це якщо вдатися до евфемізмів. А якщо у прямому значенні, то безгрошів’я зіпсувало Затуливітру стосунки із комунальниками: за борги в квартирі поета відключили тепло, воду, світло. Позбавлений благ цивілізації, він ще деякий час намагався боротися за місце «під столичним сонцем». Як згадує пані Люба, писав при свічці, раз на тиждень варив у товариша картоплю. А потім махнув рукою, зібрав рукописи і поїхав готувати картоплю на своєму вогні. В Бучаку розорав і посадив город, сам запалював у печі і дивував гостей із Києва дивовижної смакоти борщами та консервацією. «А в білій-білій світлиці з вишитими рушниками, — каже Любов Снісар, — на робочому столі чекали рукописи. Він працював до останнього дня...»

Любов Василівна не звинувачує комунальників: ті просто виконували свою роботу. Питання в іншому: «В темних холодних квартирах потерпають творчі люди, які уперто роблять свою справу і не опускаються до заробітчанства, тому й одержують такі пенсії або зарплати, що вистачає лише на харчування, зубну пасту, мило та пральний порошок. Комунальні послуги сплатити нічим, а борги налипають, мов мокрий сніг. Напевно, держава повинна змінити своє ставлення до людей, які творять її духовне багатство, а одержують за це жалюгідні копійки...»

Доля села, «що так по-дніпровському розлого зветься Бучак», боліла поетові ще задовго до того, як він поселився в ньому на запрошення свого друга, архітектора Вадима Бородіна, нинішнього директора музею й автора меморіалу Затуливітра. Вони разом мріяли про створення в цьому унікальному місці ландшафтно-архітектурного, історико-етнографічного культурного центру. Творче містечко «Бучак» за концепцією Вадима Бородіна «Всі віки» має перетворити напівмертве село на унікальний осередок з хатами-майстернями для народних майстрів, художників, письменників, які «на природному матеріалі відтворять типові закутини Центрального Придніпров’я практично всіх часових відтінків, історичних епох — від сивої давнини, на основі розкопок, до недавніх днів».

Але цим мріям затято опиралися й опираються чиїсь потаємні приземлені плани. На ласий куточок накинули зажерливим оком: які «Всі віки», коли «гуляє» така територія для чийогось «віку одного»? Можливо, цим зазіханням і спричинена загадкова загибель Володимира Затуливітра: здорового 58-річного чоловіка, в розквіті творчої снаги знайшов з обвугленим тілом родич саме напередодні домовленої зустрічі з Вадимом, коли вони разом мали відсвяткувати Водохреща, і Володимир Іванович заздалегідь підготувався до приїзду друга.

Так меморіальний комплекс поповнився двома об’єктами — могилою поета та садибою, де він востаннє протоптав ще цілими ногами стежину в снігах. Але вочевидь і це не зупинило невідомих скоробагатьків, яким хатина із статусом літературно-меморіального музею «затуляла» вихід на Дніпро. Хату, де стіни ще пам’ятали тепло рук Володимира Затуливітра, де на полицях зберігалися матеріали до музейної експозиції та книжки поета, хтось підпалив, і вона згоріла вщент, до невеликої купи попелища...

Вогонь може знищити все, але не пам’ять. «Ми прийшли до тебе, побратиме, щоб вклонитися землі, яка прийняла тебе і поговорити з тобою, як із живим...» — у промовах біля могили немає показного пафосу. Власне, це й не промови, а розмова друзів з товаришем, якого немає поруч фізично, але незримо він присутній і в їхніх спогадах, і в думах земляка-бандуриста з Сумщини Миколи Мошика, і в співі юного Данилка Мельника —учня музичної школи імені Лисенка. Спілі вишні палахкотіли на сонці, наче великі краплини крові. Його крові, не висушеної вогнем і тлінням, а живої, чистої, як душа поета, як його серце, що страждало від болю за Україну. Батьківщину, котру, за думою бандуриста, зачарували найстрашнішим: «Сама з собою бореться Вкраїна, і доблесно себе перемага»...

Четверті читання продовжили біля попелища, просто в саду розстелили рушники і розклали експозицію. Вітер шелестів сторінками рукописів і, здавалося, що це сам поет гортає сторінки, аби почитати присутнім свої ще не друковані вірші. «Дев’ята і десята книжки поезій лежать укладені, але ми ще не спромоглися їх видати», — Любов Снісар звітує перед Затуливітром, ніби він сидить тут, за одним з нами столом, і хоче дізнатися, що нового члени комісії зробили за рік. Від цієї непідробної щирості серце стискається більше, ніж від найпечальніших слів... Хату відбудують, пам’ятник на могилі поставлять, а через все село аж до Дніпра розчистять поетову стежку — він часто любив простувати цим маршрутом. Усе це поки що в майбутньому, сподіваємось у недалекому, бо долати дорогу духовному навіть найбільшим ентузіастам у нашій країні все ще важче, ніж нищити Трахтемирів маєтками чи то «новим українцям», чи ще «новішим» тепер «росіянам».

Згадуючи різні епізоди з життя і творчості побратима, письменники та науковці сходилися на одному: Затуливітер не вкладався у загальноприйняті стандарти, його поезія, проза і навіть переклади позначалися космічним мисленням, філософським світоспогляданням, потужною енергетикою глибинного інтелекту і надзвичайно високою культурою мови. Можливо, його важко збагнути людям з «попсовим» підходом до віршування, у якому примітивні рими — це найбільший прояв поетики. Творчість Володимира Затуливітра елітарна, його словом треба смакувати, наче вистояним добрим вином.

Вільнолюбна аж до вибуховості натура не зносила жодного тиску зверху, бо вже мала свого «редактора»: «Моя впертість — це моя совість. Вона — внутрішній цензор, який змушує за будь-яких умов залишатися самим собою. Може тому, за жодну з написаних книжок мені не соромно».

Цей вічний «цензор» позбавляв його за життя звичних для більшості зручностей і матеріального благополуччя. Але без нього людина з таким символічним прізвищем не стала б у нашій пам’яті синонімом Совісті. Саме так —з великої літери.