Село Лисичеве вгніздилося в долонях гір, біля підніжжя полонини Кук, на межі Іршавського та Свалявського районів. Серед багатьох зваб європейську славу принесла йому водяна кузня. Унікальна пам’ятка XVІІІ століття, вона працює й нині.

— Така кузня є в Німеччині, — розповідає сільський голова Володимир Продан, історик за фахом і автор нарисів з історії Лисичевого від часів його заснування до середини ХХ століття. — Проте там вона слугує просто музеєм. А наша — теж музей, але діючий. Чогось подібного в Європі немає.

На жаль, історія не донесла імен тих, за чиїм задумом було зведено цю споруду. Як немає остаточного трактування її назви — «Гамора». Одні вважають, що походить вона від імені власника, другі — від назви «гамор», тобто молот, треті — від слова гамір-гул води, що падає, четверті — від слова гамувати, тобто гатити потічок. Та достеменно відомо, що вже в 60-х роках ХVІІІ століття тут діяло паперове підприємство графа Телекі. Вся «машинерія» приводилася в рух водяним колесом. 1772 року тут було виготовлено 164 зв’язки паперу різних сортів. Але папірня, очевидно, не витримувала потужнішої конкуренції і в 50-х роках ХІХ століття її переобладнали під кузню. Головне знаряддя — молот — приводилося в дію так само водяним колесом-турбіною. Тут почали виготовляти мотики, підкови, сокири, кирки, лопати, цвяхи та інший сільськогосподарський реманент. Завдяки високій якості роботи лисичівських ковалів їхня продукція мала величезний попит. Тож у кузні встановили купольну піч, цвяховолочильні й інші верстати та досконаліше ковальське устаткування, а число коліс-турбін довели до п’яти. Кожне — потужністю вісім кінських сил. Її забезпечувала через систему жолобів енергія падаючої води. Вироби «Гамори» експортувалися в Угорщину, Румунію, Югославію.

Діяла кузня і за радянських часів. Підпорядковувалася вона Іршавському райпобуткомбінату, згодом — промкомбінатові облспоживспілки. До слова, наприкінці 70-х років тепер уже минулого століття, лисичівську мотику придбав й автор цих рядків. Вона слугує й понині...

Коли ж у 90-ті роки постало питання про збереження цієї унікальної пам’ятки для майбутніх поколінь, знайшлися в Лисичевому справжні ентузіасти і патріоти села, краю та держави. Приватне підприємство «Гамора» очолила (не дивуйтеся!) жінка. Ольга Петровці дає лад цьому унікальному господарству, а допомагає їй у справах чоловік Віктор. Високо цінує цей благородний порив і районна влада. Голова районної ради Петро Станко розповів, що кузню-музей занесено до найцікавіших туристичних маршрутів мальовничого Іршавського району.

До слова: чим не красномовний приклад того, як можна економити у наш час енергоносії, використовуючи для цього майже дармові природні їх джерела, адже, окрім освітлення приміщення, за всі інші слугує потік води.

У кузні працюють справжні віртуози, бо ж спробуй із допомогою заслінки «віддозувати» силу струменя води так, щоб він забезпечив потрібну силу удару молота... А в майстерності лисичівських ковалів мав нагоду пересвідчитися й Президент України Віктор Ющенко, коли навідався сюди під час нещодавнього візиту на Закарпаття. Він придбав набір мотик, а підкову на щастя ковалі йому подарували.

«Гамора» стала не тільки пам’яткою матеріальної, а й духовної культури, осередком відродження народних традицій, звичаїв. Щороку вона слугує місцем проведення фестивалю фольклорних колективів не лише Закарпаття, а й України. Чи не постійним його учасником є народний артист Іван Попович. Від Лисичевого до його рідного Осою навпрошки через гори — рукою подати.

Не оминули нагоди побувати у «Гаморі» й журналісти «Голосу України» під час проведення Днів газети на Закарпатті.

Закарпатська область.