Провісник

А ще Юрій Стратонович визнаний у всій окрузі майстер-висотник. Немає такої висоти, якої не здолав би. Його просять фарбувати куполи церков, покрівлі будинків, обрізати дерева-велетні. Уявіть картину. На височенному куполі церкви на одній нозі, ні за що не тримаючись, стоїть чоловік і фарбує хреста. Батюшка знизу просить його: «Юро, ти хоч прив’яжися». Маляр зверху, жартуючи: «Ловіть, батюшко!» І ніби хитнувся вниз. Священика забирає швидка. Повернувшися з лікарні, докірливо каже жартунові: «Юро, що ти зробив?» А майстер, ніби спокутуючи свою провину, тричі фарбує триметровий хрест. Пізніше, коли священик привозить ще й якусь експериментальну фарбу, вчетверте залазить на купол.

Наприкінці 80-х років місцевий осередок Народного руху України за перебудову, знаючи про такі величезні можливості колишнього воїна-десантника (службою в цих військах Юрій Стратонович і досі пишається), вирішила залучити його до унікальної операції. Йшлося про підйом на найвищий димохід Горохівського цукрового заводу забороненого ще тоді жовто-блакитного українського прапора.

— Було це у вересні 1989 року, — пригадує цей незабутній підйом Юрій Шимролович. — Глибокої ночі, десь після третьої години, я підійшов з прив’язаним до тіла прапором до 60-метрового димаря. Темно й вітряно. Перш ніж узятися за скобу, читаю пошепки «Отче наш». Обережно, щоб не зірватися, починаю підйом. Безперестанно промовляю слова молитви. Відчуваю, що труба не стоїть непорушно, а поволі розхитується. Спочатку в один бік, потім, завмерши, в другий. Вже на самій маківці беруся рукою за громовідвід і пробую вмоститись на верхівку труби. Але випари і чадний газ розрихлили верхній шар кладки. Щоб убезпечити себе, скидаю в середину комина кілька цеглин. Тепер можна сідати. Відв’язую від тіла прапора і... рвучкий вітер вириває з рук шнура. Добре, що взяв із собою кілька метрів м’якого дроту. Ретельно прив’язую ним до громовідвода прапора. Він відразу голосно затріпотів, ніби вирвавшись на волю. Ще раз дивлюсь на нічне небо, по якому низько над землею бігли поодинокі хмарки, і починаю зворотний, можливо, ще важчий шлях.

— Вранці робітники заводу побачили на вершечку димаря великого жовто-блакитного прапора, — пригадує заступник голови правління ВАТ «Гнідавський цукровий завод» Микола Пущало. — Всі були вельми схвильовані цим. Панував піднесений настрій. Люди подумки захоплювалися сміливцем, який не побоявся ні висоти, ні відповідальності, яку міг би мати за цей вчинок.

Подивитися на прапор тоді приходили всі жителі селища цукроварів Мар’янівки, приїздили поклонитися йому мешканці й інших міст та сіл Волині, сусідньої Львівщини. Охочих зняти його не знайшлося. Тож провисів прапор на димарі кілька місяців. Люди вважали його добрим провісником майбутньої незалежності України. Що невдовзі і сталося. Про мужнього висотника згодом забули. Та й він не нагадував про себе. Бо вважав, що повинен був це зробити (хто ж, як не він?).

На Горохівському цукрозаводі працює ще один колишній прапороносець. Того ж таки 1989 року, лише на кілька місяців раніше, жовто-блакитний прапор над димарем школи сусіднього з Мар’янівкою села Борочичі підняв робітник транспортного цеху цукрозаводу Юрій Костенюк. Було йому тоді лише 18 років. Правда, реакція на цей вчинок відповідних органів була миттєвою. Наступного ж дня прапора зняли. Але чутка про нього пішла далеко. Вона будила в людей почуття національної гордості, залучала в ряди борців за незалежність сотні нових людей.

Берестечко—смт Мар’янівка,

Горохівський район

Волинської області.