3 листопада 1944 року під час уроку відчинилися двері до сьомого класу Погребищенської середньої школи №3, і на порозі з’явилися люди у військовій формі. Вони підійшли до парти, за якою сидів 15-річний Ваня Шульгань, і забрали хлопця з собою. А на перерві однокласники довідалися, що Ваню заарештували.

Більше двох місяців він провів під вартою у в’язниці у Вінниці. Допитували неповнолітнього без присутності батьків (батько в той час воював на фронті). Всі допити починалися увечері, а закінчувалися у проміжку між другою і третьою годиною ночі. Постановою військового трибуналу хлопчину засудили на десять років. За антирадянську націоналістичну діяльність (так записано у постанові суду).

Матеріали справи семикласника (вони зберігаються у Вінницькому державному архіві) ще раз підтверджують жорстокість тогочасного режиму: він не прощав «відступництва» ні малому, ні старому. Ваня помер через два роки у таборі Усоль в Іркутській області.

Він закликав до самостійності України і висміював Сталіна

Молодша сестра Вані, нині пенсіонерка, Ганна Ходак, яка нині мешкає у селі Вишневому під Києвом, зі сльозами на очах згадує, що братик був дуже людяним і старанним. Випускав шкільну стінгазету «Піонер». Підготовлений ним останній номер учні так і не прочитали. Він приніс його до школи в день арешту. І газету одразу знищили.

«Шульгань І. Д. систематично упродовж вересня—жовтня 1944 року разом із ... займався виготовленням і поширенням антирадянських націоналістичних листівок, які особисто розклеював у нічний час у Погребищі у місцях найбільшого скупчення людей» (із постанови на арешт Шульганя).

— Повірте, ми нічого не знали про це, — продовжує Г. Ходак. — Ми з сестрою, вона молодша від мене, дотепер думаємо, що в цій справі багато чого, як кажуть, притягнуто за вуха. А Ваня в усьому зізнався, мабуть, тому, що його били. Мама після того, як возила йому харчі до в’язниці, привезла звідти одяг, то він весь був темно-бордового кольору. Від крові, а від чого ще...

«Зняті 21 листівка належать мені і ... Розклеювали їх у центрі міста на вулиці Леніна, на вітринах райспоживспілки і магазину, конторі молокозаводу. Розклеювали їх шість разів. Всього ми випустили більше 40 листівок. Під час обшуку у мене вилучили листівки, які належать мені, я їх сам писав» (із свідчень арештованого Шульганя 31 жовтня 1944 року).

Останнє речення наштовхує на думку, що писалося воно, як то кажуть, під диктовку. Бо навряд чи неповнолітній хлопець міг так мислити і накликати на свою голову біду: «Розклеювали листівки у вихідні і святкові дні, щоб їх читав народ».

Декілька листівок зберігаються у справі як речові докази. В одній із них міститься заклик «За самостійну Україну!». Інша висміює, та ще й у брутальній формі, тодішнього батька народів Сталіна.

«Під час обшуку у будинку Шульганя вилучено: книга професора Штенберга, альбом з піснями і націоналістичними віршами, блокнот на 12 листків з націоналістичними віршами, бойова граната, саморобний малокаліберний пістолет» (із звіту про обшук).

«Ми закликали народ боротися з радянською владою...»

— Ваші листівки мають характер українських націоналістів (цитуємо за текстом. — Авт.), значить, ви є націоналістом.

— Так, поширювані мною листівки є контрреволюційними і націоналістичними, тому без сумніву я є українським націоналістом. Чекісти, як бачимо, як могли, згущували фарби, щоб після допиту в ув’язненого хлопчини не залишалося жодних шансів на виправдання. Не переконаний, що семикласник міг під час допиту саме так формулювати відповіді на запитання.

— Коли вперше з’явилися погляди українського націоналіста?

— Після окупації багато говорили про створення на Україні самостійної держави. Я придбав дві книги націоналістичного змісту і в мене з’явилися погляди націоналістичного спрямування. Я вирішив боротися проти більшовиків за самостійну Україну. Я і ... домовилися проводити підпільну націоналістичну роботу».

Що й казати, хлопця змушували підписувати те, що «мурували» під час нічних допитів чекісти. Допит 31 жовтня 1944 року розпочався о дев’ятій вечора, а закінчився о 2 годині 30 хвилин. Проводив його, як свідчать архівні матеріали, начальник райвідділу НКДБ капітан держбезпеки Бурмакін у присутності співробітників управління НКДБ у Вінницькій області Усова та Уманця.

Зустріч з дядьком вигадали чекісти

Допит 16 січня 1945 року тривав три години. Душогуби припинили мучити хлопчину о третій ночі. Цього разу вони вдалися до відвертої фальсифікації фактів. У протоколі йдеться про зустріч Вані з рідним дядьком Михайлом. Це він, сказано у документі, розповів племіннику, що служить в армії Бандери і командує куренем. А далі написане уже нагадує собою детектив: «Дядько запропонував мені прийти наступного дня до райвійськкомату, де мене зустріне чоловік словами «Слава Україні!» Він дасть мені книги, які допоможуть при написанні листівок. Я відмовлявся, але дядько сказав, що Тарас Бульба убив сина за зраду...»

Ганна Ходак каже, що в них справді був дядько. Але саме в той час він відбував покарання у місцях позбавлення волі. Також за антирадянську діяльність. Цей факт неважко було перевірити. «Але для тих душогубів не було нічого святого. Вони шукали, як би накрутити термін ув’язнення».

— Слідству відомо, що ви є керівником молодіжної націоналістичної організації... Ми знаємо про вашу причетність до підриву і виведення з ладу молотарки...

Прискіпливо допитувалися також про причетність батьків до справи з листівками. Але Ваня категорично заперечував цей факт. Зате його друг уже на першому допиті переклав усю вину на Івана. Він сказав, що той його змусив до участі у розклеюванні листівок. Схоже, за це отримав значно менший термін ув’язнення. Та й відбував його, за словами родичів Шульганя, не в таких далеких місцях, як Ваня. Вижив. Дякувати долі, дотепер топче ряст (тому й не згадуємо його прізвища).

Мати випадково дізналася про смерть сина

«Здала» хлопців чекістам їхня ж вчителька. Важко сказати нині, яку переслідувала мету. «Я була тоді ще мала, — каже Г. Ходак, — і взагалі не розуміла, як це за аркуш паперу можуть забрати в тюрму. Так само не можу сказати, навіщо було вчительці видавати своїх учнів. Але вона і на суд їздила. Давала свідчення. А нас нікого на суд не пустили. Трибунал засідав за зачиненими дверима. Ніхто нашого братика там не захищав. Коли уявлю, буває, як це він одним-один такий маленький стоїть перед тими людиськами у формі, які готові роздерти його на шматки, довго сльозами заливаюся...»

Коли надійшло повідомлення про смерть Вані, батько, порадившися з сестрами, вирішив не говорити про це матері. Вона тяжко хворіла. Боялися, що не знесе такої звістки. Єлизавета Варфоломіївна так і жила надією, що колись Ваня все-таки постукає у віконце їхньої хати. Повернеться... Так тривало аж до 1991 року.

— Тоді, — продовжує Г. Ходак, — я добилася реабілітації брата. Ми вже жили у Вишневому, до мами у Погребище навідувалися в гості. Бувало, залишалися на довше. Я їй повторювала, що чекаю листа. Просила не відкривати конверта, бо то має бути лист особисто мені.

День отримання повідомлення про реабілітацію, каже Г. Ходак, був схожий на похорони. «Сусіди мені розповіли пізніше, як же мама голосила. У документі про реабілітацію значився також день смерті Вані. Мама те як прочитала...»

Нині у Погребищі Ваню Шульганя пам’ятає хіба що його рідний дядько — Федір Храбан, дуже працьовитий чоловік: на пенсію вийшов аж у 80 років (нині йому 85). Навіть у рідній школі про хлопця не знають. Може зацікавляться його долею і повернуть із небуття малого відчайдуха, який не боявся критикувати навіть Сталіна. А своїми листівками наближав той день, що маємо сьогодні.

Вінницька область.