«Бойківські етюди» — це той особливий випадок, коли тема чіпляється, мов реп’ях, за мізки і душу й не відпускає, допоки не поставиш чергову крапку над «і». Це вже не раз було засвідчено журналістськими дослідженнями і публікаціями на сторінках «Голосу України». Наприклад, про пошуки «Єрусалима в горах», про будні і проблеми села Довгого, яке зникло з адміністративних карт, бо мало опинитися на дні водосховища, і «врятувалося» лише завдяки розвалу Союзу. А ось це продовження «етюдів» спричинила поява у львівському корпункті двох поважних чоловіків із села Ямельниці Сколівського району. Цьогорічний призер «Голосу України» Віктор Сідлецький приїхав по свій виграш, а минулорічний призер — Богдан Кіндратишин, який, власне, й загітував сусіда передплатити газету, приїхав задля товариства. При зустрічі чоловіки потужним дуетом переконали, що в Ямельниці, як і в селі Довгому, варто утворити виїзний корпункт газети «Голос України». Бо саме від нашої газети (і від законодавця також) селяни чекають на підтримку у розв’язанні земельних питань. Після такої «декларації намірів» довелося кликати «підкріплення» із редакції.

Хочеш «іntermecco»? Викинь мобільник

Співавтор цих етюдів — Людмила Коханець — час від часу приїжджає із Києва в Карпати з надметою: озирнути з висоти і суєтний маргінес, і власний, пройдений «за звітний період» на долині, шлях та набратися творчої снаги (це окрім виконання редакційних завдань, що для кожного «голосоукраїнця» у відрядженні — справа свята). Цього разу пожива для свіжих роздумів не забарилася. Несподівано ефір «пробив» дзвінок із Києва, хоча UMC тут «не тягне». На той момент ми, рятуючись від спеки, вже посиділи на кладочці, зануривши ноги в благодатну студену воду, й насолоджувалися спогляданням мальовничих довколишніх краєвидів. Аж тут наш колега Сергій Лавренюк порушив ідилію, поквапившись поділитися по телефону найсвіжішими політичними новинами, що враз розвіяли блаженний душевний спокій. Наші супутники — сільський голова Зеновій Марків і вірні читачі газети Богдан Кіндратишин та Віктор Сідлецький, почувши сенсації з Києва, одразу... схопилися за ножі: покраяли хліб і сир. А замість коментарів «з приводу» повідомили, що криївки в горах ще збереглися. Мало того, свого часу акурат під хатою Богдана Кіндратишина діяла підпільна підземна радіостанція ОУН-УПА. І якщо доведеться... Одне слово, як кажуть на Бойківщині, «як ся добре вперти, можна і не вмерти».

Від гострих суджень про почуте нас стримували хрести. Облюбований косогір — неподалік сільського цвинтаря. Чи, бува, сусіди «звідти» не тривожать? — цікавимося у жінки, що простує повз нас із оберемком сіна. Добродійка Михайлина мешкає поряд із кладовищем. «Та що ви? То — добрі люди. Не лаються, не п’ють, не бешкетують. А ви, якщо могили по сусідству вас бентежать, дивіться не на хрести, а онде туди, на той бік потічка», — радить вона.

«На тому боці» справді є на що подивитися. Велетенська кам’яна брила нагадала, що зовсім поряд вбудована у скелях знаменита фортеця Тустань, давньоруська твердиня, яку не зуміли взяти татари. До слова, розмірковуємо в товаристві, було б добре організувати похід політиків на те магічне місце сили. Може, тут би вони набралися мужності й мудрості дбати за свій народ, а не за власні крісла, підпасовані під господарів, наче сідла під ординців...

Ще раз про золото: біле, зелене, чорне

Бойківські села можна поділити на два типи: одні знайшли «золото під ногами», інші — терпляче чекають і сподіваються. Інвесторів приваблюють передусім ті населені пункти, що розташовані неподалік трас чи залізниці та де можна спорудити підйомники для гірськолижного спорту. А користь для громади від приватних забудовників (це переважно київські та дніпропетровські фірми) безпосередньо залежить від позиції сільської ради, від її розуміння цін і цінностей земельних ресурсів. До мальовничого села Ямельниці поки що ані білий, ані зелений туризм не дістався, хоча воно не надто віддалене від траси. Хоча пластуни помітили принади села й отаборилися неподалік церкви.

Ямельниці, схоже, світять нафтогазові перспективи. Принаймні працівники «Бориславнафтогазу» працювали тут, заплатили за оренду земельної ділянки, пробурили свердловини. Після їхнього втручання в надра тут навіть проклюнулося джерело зі смаком відомої «Нафтусі». Та згодом воно замулилося і зникло. Отже, на сьогодні місцевий бізнес обмежується заготівлею молока (по 70 копійок за літр) і чорниці — по 9 гривень за кілограм. Грибів через спеку поки що немає.

Демографічна ситуація в Ямельниці не надто втішна. Із 530 осіб дорослого населення — 200 пенсіонерів, 93 —зайняті трудовою діяльністю. Наприкінці навчального року в школі було 48 учнів. Десятеро закінчили дев’ятий клас, отже, залишилося 38 плюс три майбутні першокласники. Відтак усі вчителі працюють на півставки. У Богдана Кіндратишина, батька шістьох уже дорослих дітей, болить душа за доньку, ветлікаря за фахом. Молодій жінці замало тієї патріархальної ідилії, якою живуть батьки. Не маючи тут роботи, вона поїхала працювати «на чехи», залишивши дідусеві з бабусею онучку Соломійку. Дівчинка допомагає пасти корів, безтурботно бавиться із козенятком і гадки не має, що доросле життя із його проблемами — не за горами. А що, коли саме вона згодом візьме на себе організацію зеленого туризму? Разом із матусею. Чому б не помріяти і не почати діяти?

А працелюбності й заповзятості цій родині не позичати. Богдан Кіндратишин належить до людей, котрі міцно стоять ногами на землі. Свого часу був головою колгоспу, протягом десяти років — головою сільради. Нині допомагає своєму молодому наступникові Зеновію Марківу. Впорядкованість і ошатність села свідчать про те, що сільська влада й громада працюють у злагоді й мирі. Біля струмочків, які збігають з гір до річки Ямельнички, ми не побачили найменшого папірця, обгортки чи пластикової пляшки (на жаль, такі атрибути цивілізації часто псують чарівні карпатські краєвиди в багатьох селах).

Про особливу привабливість села нагадує пам’ятний знак Канадських збройних сил, що зберігається в рамочці на стіні кабінету сільського голови. Його подарував з почуття вдячності гість із далекого заокеання військовослужбовець Ізидор Попович. Його батько, теж Ізидор Попович, родом з Ямельниці. Родинне село так запало в душу емігрантові, що Ізидор Попович-старший розшукав у великій Канаді місцину, яка нагадувала Карпати, рельєф Ямельниці й оселився саме там.

...Сповнене гіркоти запитання до наших сучасників: чому ми шукаємо себе так далеко, коли струмки рідної землі жебонять попід вікнами, поруч. Хоча й відповідь також не цукром присмачена...

Про дзвін, що розганяє хмари. І не тільки...

Над селом височить стара дерев’яна церква, до котрої веде доволі крута кам’яниста дорога. Храм має дві дати народження — 1538 та 1957 роки. В атеїстичні п’ятдесяті місцеві майстри нищечком збудували в лісі нову, просторішу церкву і потай вночі перенесли її до села. Нова споруда, немов Покрова, «оточила» стару і доки районне начальство оговталося, вже пізно було протидіяти громаді. Серед тих, хто будував у лісі церкву, — 99-літній Олексій Гоцинець. Його донька Ганна бідкається, що батько не дозволяє побілити хату. Мовляв, не гоже без побілки проводжати «туди». Та хто сказав, що дід уже збирається «туди»? Принаймні ми від нього про такі наміри не почули. За словами сільського голови, котрий постійно провідує довгожителя, той донедавна читав газети без окулярів.

Тож церква у селі стара-нова, а от дзвіниця —прадавня, автентична. Розповідають, що колись паламар бив у дзвони і розганяв примовляннями дощові хмари під час сінокосів. А відколи гонту на даху дзвіниці замінили шифером, хмари «недочувають» — магія зникла. Отець Андрій Перун — священик у шостому поколінні. Селу поталанило на мудрого духівника, який вніс свою лепту у зміцнення доброзичливих взаємин двох релігійних громад — православної і греко-католицької. Про міжконфесійні чвари, які вирували тут на початку 90-х років, у селі вже й забули. Отець Андрій тримає пасіку і для нього лад у бджолиних сім’ях є своєрідним ідеалом гармонійного буття. Громада з поваги до 37-річного священика будує для нього «резиденцію»: в родині підростає двійко дітей, і простір для неї аж ніяк не зайвий. Звісно, ділився отець Андрій під час зустрічі, треба подбати про їхнє майбутнє і збудувати власну хату. Але це — непросто. Бо земельним резервом поза межами села розпоряджається вже районна влада. Зміна меж села потребує великих капіталовкладень. Саме через це селяни «мають жаль» до законодавців і нового Земельного кодексу. У декого із ямельнивців навіть закралася підозра про хитрий механізм, який, мовляв, придумали «нагорі»: старі люди повмирають, молоді не зможуть побудуватися, а землі резерву роздадуть стороннім, які більше заплатять. Відтак ставлення до інвесторів — двояке. З одного боку, їх чекають, а з другого — шкода прощатися з милим патріархальним способом буття.

Та передусім мешканців Ямельниці турбує інша земельна болячка, з приводу котрої громада і сільський голова Зеновій Марків апелюють до газети. Два роки тому в селі з’явився пан Іван Пігут, назвався представником львівського приватного підприємця Руслана Пархуця. Пообіцяв селянам оформити акти про право власності на присадибні ділянки (0,25 га), зібрав аванси і... досі не виконав обіцяного. То бланків, казав, не було, то хвороба перешкодила, то з обмірами ділянок не все гаразд. В одного господаря — Дмитра Гнатіва — терпець увірвався: він забрав свій аванс і шукатиме іншу фірму. До слова, лише він здогадався взяти від Івана Пігута розписку. Інші віддали гроші «на віру». Серед таких і наші читачі — Богдан Кіндратишин та Віктор Сідлецький. Дії меткого чоловіка — його пошуки бланків та одужання — ми беремо під свій контроль. Щоправда, пана Пігута ще треба знайти (він не залишив навіть свого телефона), але, сподіваємося, що сліди його тут, в Україні, а не десь, як то повелося останнім часом, петляють по сусідніх державах, і ми неодмінно з’ясуємо, чому дурять щирих до світу і людей мешканців Ямельниці. Одне слово, «хмари розганятимемо» тепер разом...

Оксана ТЕЛЕНЧІ, Людмила КОХАНЕЦЬ.

Сколівський район

Львівської області.