Франко і ми, грішні

Сто п’ятдесят літ минуло відтоді, як у Галичині, в селі Нагуєвичах, у родині сільського коваля Якова Франка народився син, якого нарекли Іваном. Після закінчення Дрогобицької гімназії в 1875 році він вступив на філософський факультет Львівського університету. Мине ще 65 років — і університету присвоять його ім’я. У 1962 році місто Станіславів на Прикарпатті перейменують на честь поета. У 1965-му спустять на воду океанічний лайнер «Іван Франко», який десь і загубиться у каламутних хвилях під час дикої приватизації Чорноморського пароплавства вже незалежної України, за яку все життя боровся великий Каменяр. Йому встановлюватимуть пам’ятники, а його образ буде увіковічнено на 20-гривневій банкноті разом із факсимільними рядками:

Земле моя, всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Отак просто потомки все розставили на свої місця: Володимир Великий — гривня, Ярослав Мудрий — дві, Хмельницький — п’ять, Мазепа — десять, Шевченко — сто, Леся Українка — двісті...

Безумовно, постать Франка надзвичайно потужна в історії України. Він, мабуть, другий (після Шевченка), хто втілив у життя «ukraіnen dream», таку собі українську мрію, вибившися із селян і дойшовши до доктора філософії, професора, «вічного революціонера», захисника знедоленого українського народу. Він був таким само безсрібником, як і великий Кобзар, його так само переслідували, заарештовували...

Йому відмовляли в посаді доцента Львівського університету, звільняли з роботи в редакціях газет та журналів. Мало хто знає, але одного разу Франка намагалися знищити... У статті «Поет зради» він виступив проти зловживання іменем польського поета Адама Міцкевича для підігрівання шовіністично-реакційних настроїв. Реакційна преса оголосила Франка «ворогом польського народу». Полилися брутальні наклепи та образи. На стіні будинку, де мешкав письменник, з’явився напис «Геть Франка!». Та цим не обмежились. Ось як описує замах на батька дочка поета Ганна Ключко-Франко: «Ми всі вийшли з дому, повиносили пакунки і поскладали на фіакра, що нас уже чекав. Але тато був якийсь неспокійний і розглядався на боки, піднявшись із сидіння. Тоді нараз вискочив із-за рогу чоловік і вистрілив до тата, але, на щастя, не поцілив. Тато зблід, але почав нас успокоювати, щоб не боялися, бо то не на нього стріляли».

Франко бачив, що в лоні «великой Российской империи» прості люди так само, а то й більше бідують, ніж у Галичині, під Австро-Угорщиною. Це співчуття до знедоленого українського народу по обидва боки Дніпра робило його справжнім патріотом. Франко був у той час своєрідним мостом єднання Західної та Східної України. У часописах, які він редагував та видавав («Товариш», «Житє і слово», «Kurjer Lwowskі» та інших) поруч із класиками європейської літератури Франко постійно пропагував твори та ідеї східноукраїнських письменників — Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Драгоманова. Символічно, що його однодумцем та помічником у цій справі стала «східнячка» — Ольга Хоружинська, з якою поет познайомився у 1885 році під час перших відвідин Києва. Це була красива, освічена жінка прогресивних поглядів. 4 травня 1886 року Іван Франко та Ольга Хоружинська взяли шлюб у Павлівській церкві Києва.

...У його спадщині є твір, який став пророчим для всього українського народу. Це поема «Мойсей». Пошуки мудрого пастиря, доброго «менеджера-царя», вождя свого народу — характерне явище для поетів і філософів. Згадайте хоча б Шевченкове «чи ми діждемось Вашінгтона?». Звертався до цієї теми і Франко:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу

Людським презирством, ніби струпом вкритий

Твоїм будущим душу я тривожу

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних.

Поема «Мойсей», безумовно, одна з найвизначніших у творчості Івана Франка. Бо тема подолання рабства вічна. Й найактульнішою ця тема була, є і ще, напевно, буде для народу України. Бо його пастирі та проводирі, на відміну від Мойсея, часто свідомо плутали власні інтереси з народними. За гетьманську булаву торгували майбутнім. Згадаймо хоча б «багатовекторну політику» Хмельницького. Інакше уявляв собі народного лідера Франко:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї

І горів, і яснів, і страждав

І трудився для неї.

Сьогодні майже здійснилися пророчі слова про щасливе прийдешнє українського народу: «І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі».