Надзвичайний і Повноважний Посол України в Болгарії Юрій Рилач був призначений на цю посаду Указом Президента 29 березня 2004 року, а нині він завершує свою дипломатичну місію в цій країні. Про підсумки своєї дворічної роботи і перспективи розвитку україно-болгарських відносин він розказав у бесіді з нашим кореспондентом.

— Юрію Олександровичу, достроково завершується ваша дипломатична місія в Болгарії. Що із запланованого вам удалося за цей короткий термін зробити для поглиблення україно-болгарських відносин?

— У мене було багато планів, багато задумів. На жаль, не все виконав, що хотів.

Насамперед вважаю, що вдалося покласти початок економічному співробітництву на регіональному рівні. У ньому я бачу перспективу для посилення економічних відносин з Болгарією. За цей час з допомогою посольства угоди про співробітництво підписали Миколаївська і Плевенська, Одеська і Русенська області. Знаю, що мер Велико-Тирново висловлював бажання відновити зв’язки з Полтавою, керівництво Благоєвградської області готове співробітничати з Чернігівською... Думаю, й інші болгарські регіони не були б проти економічного й культурного співробітництва з нашими областями і містами. Але на це потрібен час і бажання керівників областей.

— Проте товарооборот між нашими країнами за останні два роки вже збільшився. Що ми купуємо і продаємо тут?

— Торік товарооборот досяг 640 мільйонів доларів. І Україна має значне позитивне сальдо, бо болгарський імпорт — лише 175 мільйонів. Що болгарські фірми купують у нас? Понад 40 відсотків — це метал. Потім ідуть вугілля, деревина, промислове устаткування та машини, мінеральні добрива. Також імпортуємо косметичні вироби, деякі медикаменти, товари легкої промисловості. Вино, яким Болгарія славиться, до нас не потрапляє, бо наше мито високе. Якщо тут пляшка вина коштує, приміром, 4 євро, то в Україні коштуватиме майже вп’ятеро дорожче. Ми пропонували організувати СП в Україні й розливати вино — було б дешевше. Поки що не склалося. Пересічний українець не дуже сприймає справжнє сухе вино — біле чи червоне, очевидно, культура пиття ще не та, що в Європі.

— Чи можна стверджувати, що вступ України до Світової організації торгівлі сприятиме торгівлі з Болгарією?

— Тут треба враховувати те, що з 1 січня 2007 року Болгарія стане повноправним членом Європейського союзу. А там — свої умови, квоти, ціни. Тому наразі важко сказати, як воно буде. Ми з болгарами протокол про взаємний доступ до ринків підписали... Подивимося...

— Значить, можна очікувати збільшення взаємного потоку інвестицій?

— Гадаю, що так. Але досі нам немає чим похвалитися. Ні українські інвестиції не йдуть в Болгарію, ні болгарські — в Україну. Обсяг взаємних інвестицій становить, навіть соромно казати, — лише кілька мільйонів доларів. Це для таких країн, як Україна й Болгарія, — копійки! Подивіться, що зараз робить Росія? Через «Лукойл» вона скуповує Болгарське узбережжя Чорного моря, будує бензозаправки, намагається вкласти свої капітали в енергетичні проекти...

— У чому причина такого стану справ? Чому український бізнес не йде в Болгарію?

— Бо погано знає Болгарію. Її економічні можливості, політичну роль, яку вона відіграє в Балканському регіоні. По суті, це ворота до Туреччини, Греції, країн, що виникли на терені колишньої Югославії.

Подивіться, за останні сім років тут не відбулося жодного україно-болгарського бізнес-форуму! Я мав намір під час візиту Президента Віктора Ющенка сюди, котрий планується нинішнього року, організувати величезний бізнес-форум. Один день — у Софії, другий — у Пловдіві. Навіть пропонував, щоб наша бізнесова делегація прилетіла в Болгарію на наших нових літаках «Ан». Адже варто показати, що то за машина. На них можна було б злітати у всі економічно розвинуті регіони, зустрітися там з бізнесменами, зробити їм привабливі пропозиції...

Або взяти енергетику — тут великий простір для інвестицій. Скажімо, треба нарощувати експорт української електроенергії до Туреччини через Болгарію. А машинобудування? В Україні можна ремонтувати болгарські торговельні судна, залізничні локомотиви. Для реалізації цих намірів потрібні бажання — підтримка, та й кадри у посольстві. І, звичайно, особисті контакти. В Болгарії, як і в нас, все робиться на зацікавленості й на таких контактах...

Три наші університети — Київський торгово-економічний, Київський педагогічний імені Драгоманова та Київський державний імені Шевченка — підписали угоди про співпрацю з болгарськими вузами. Тут, до речі, потрібна не кількість, а якість. Ці угоди мають запрацювати, і посольство мусить турбуватися про це, дипломатично нагадувати ректорам про свої зобов’язання.

— Юрію Олександровичу, а що ви не встигли зробити?

— Одну дуже важливу справу — організувати зустріч українських та болгарських експертів для актуалізації нормативної бази між нашими країнами. Ми маємо 97 міждержавних угод. Як вони працюватимуть з 1 січня наступного року, коли Болгарія стане членом ЄС? В Україні цього не знають. Я не зміг добитися, щоб фахівці з наших міністерств приїхали сюди і разом із своїми колегами переглянули всі наші угоди. Це величезна робота!

І ще одне не довів до кінця — особисто не відкрив пам’ятник Тарасові Шевченкові у Болгарії. Мерія Софії вже виділила нам ділянку на площі «Возраждане» в центрі столиці. Є згода на це міністерства закордонних справ Болгарії, почали працювати над архітектурним проектом. Одне слово, справа пішла...

Не встиг облаштувати на території посольства Український клуб — з бібліотекою, відеозалом тощо. Кошти на це вибив — 60 тисяч, а далі... Не вистачило часу і для створення Українського культурно-інформаційного центру в Софії. А він так необхідний і для підвищення іміджу України серед болгар, і дуже потрібний для нашої діаспори!

— До речі, про діаспору. Ваша думка про неї?

— Вона нечисленна та наразі слабенька, некомпактна. Я порівнюю з тією, що була під час моєї роботи в Словаччині, і бачу, чого болгарським українцям не вистачає. По-перше, тут у людей більше турбот про те, як прогодувати сім’ю, і часу в них на громадську роботу немає. По-друге, в Болгарії українці не проживають компактно. Треба багато і систематично працювати, щоб об’єднати людей. Власне, українські товариства є в Софії, Бургасі, Варні, Сілістрі, Добричі, і це вже добре.

— Пане посол, а що означає для вас нагорода, яку вам вручив Президент Болгарії?

— Це не тільки оцінка моєї праці. Це й повага до країни, яку я тут представляю, і визнання її значення для Болгарії. Мене нагороджувала Україна, Словаччина і ось зараз — Болгарія. Орден «Мадарський вершник» першого ступеня — дуже висока відзнака, для іноземців вищої тут немає. Я вдячний болгарській стороні. Хоча, відверто кажучи, в ній вбачаю більше аванс, який, на жаль, зараз не можу повернути.

Однак хтозна, може, ще відпрацюю. За нагоди продовжуватиму розвивати двосторонні україно-болгарські відносини. Про це я сказав під час вручення ордена Президенту Болгарії Георгію Пирванову, запевнив у цьому під час бесід Прем’єр-міністра Сергія Стнашева і Голову Народних зборів Георгія Пиринського.

Софія.