Перезимувати останню зиму хоче у своїй старенькій хаті останній житель села Троян Здолбунівського району, якщо йому вистачить дров. А на них він планує пустити розкішний яблуневий сад, який оце стоїть весь рясно всіяний яблуками і від якого, страшно подумати, до весни залишаться лише пеньки.

На розі хати стоїть старий, почорнілий від негоди, напівтрухлявий стовп. Від нього йшли до будівлі проводи, приносили електроенергію і цивілізацію. У 2002-му дротів не стало: злодюги зняли їх за ніч на металобрухт, прирікши мешканців єдиної жилої у Трояні хати до мороку.

Утім, для господині цього загубленого серед полів хутора —останнього осколка від колись багатого і велелюдного села — Зої Ананіївни Місюри, світло погасло назавжди набагато раніше. В останні роки свого життя (а померла вона торік у квітні, трошки не доживши до 80 років) очі баби Зої погасли. Про це і досі нагадують протягнуті у дворі шнури: від дверей хати до льоху, до криниці.

— Це були її орієнтири, — пояснює її син Микола Петрович Місюра.— Тримаючись за мотузки, мама йшла, куди мала потребу.

Зоя Ананіївна була останньою офіційною жителькою села Троян. Бо її син Микола Петрович, нинішній господар хутора, прописаний у Рівному. Він там колись працював столяром на заводі торгового обладнання.

— І меблі я робив, і що тільки не робив, — розповідає, — але потім перестали платити зарплату, завод розвалився, роботи не стало. А тут, на хуторі, роботи завжди повно. Тим паче що мати захворіла й її треба було доглянути. Я ж залишився в неї один. Тому повернувся до батьківської хати.

Він розповідає про своє життя-буття, яке нагадує постійне долання смуги перешкод. Мабуть, єдина перевага цього життя — це те, що ніхто чоловіку не дихає у спину, що він має змогу поводитись природно, не граючи на публіку.

— Куди вітер повіє, туди й похилюся, — відповідає на запитання (для знайомства), як йому тут живеться. — То добрим людям дістатися до Троян — проблема. А злі час від часу сюди навідуються. Одні обірвали електричну лінію. Інші оце недавно виламали вікно, влізли в хату та покрали одяг. А то ще кілька разів хтось із причілка вилазив на горище, шукаючи, чим би поживитися.

А чим ти тут поживишся, якщо господар навіть пенсії не отримує? За віком — ще не доріс (тільки у грудні 60 років виповниться), а по інвалідності — не дали, хоча, певно, йому належало б. Бо ж погано чує та й із мовою проблеми.

Потихеньку із розмови з одним-єдиним мешканцем Троян склалося уявлення про те, як чоловік дає собі раду у відрізаній від цивілізації (ні тобі дороги, ні радіо, ні світла) хаті, одній із трьох, що не розвалилися повністю на колись довгій і багатолюдній вулиці Троян.

Оце зараз, коли сухо й спекотно, бездоріжжя йому не дошкуляє. Пройти польовими стежками-доріжками три кілометри до Новосілок —не проблема. Звідти, звичайно, йти під горбок навантаженому покупками важче. Утім, покупок у нього небагато. На допомогу з безробіття, яку отримує Микола Місюра, не розженешся. То він ходить 2—3 рази на тиждень до села переважно по хліб.

— Як є в хаті борошно, то й сам хліб печу. Але тепер немає, — каже чоловік.

Ще в Новосілках заходить Микола Петрович у сільраду, бере там почитати пачку газет і в наступний прихід обмінює їх на свіжі. Газети — то його вікно у світ. Крім хліба, газет, солі, круп, шматка мила, все інше Микола Місюра добуває біля своєї хати. Має трьох кіз, а отже, молоко і сир. Ще маленьке кошеня взяв у селі, щоб з мишами боротися.

А город увесь обробити вже не подужав. Картоплі посадив соток десять. За садом у Миколи Місюри смужка пшениці, а між яблунями — трохи ячменю. І за них він журиться, що це ж треба вже косити, але він знову дочекається обмолоту в черзі останній.

— А тут, бачите, не зорав, — наче вибачається за міжряддя у старому, ближчому до хати садку. Земля ця, схоже, облогує перший рік, бо ще не встигла суціль затягнутися травою.

У садку духмяно пахне розпареними на сонці яблуками, якими гілки старих дерев усіяні так рясно, що це здається майже нереальним. Микола Петрович розповідає, що цей сад посадив його дід Ананій. Дід був з 1901 року, а цю хату почав будувати, як одружився, в 1925-му. 1932 року посадив садок. На краю саду видно два ряди й молодших яблунь — ці вже сам Микола Петрович посадив. Він лізе на крислату яблуню, і в пшеницю рясно падає яблучний дощ.

Потім господар-одинак розповідає про перипетії з паливом, про якийсь іще мамин талон, на який він не зміг отримати вугілля, і сумне резюме цієї теми: взимку, мабуть, доведеться різати на дрова сад. То, вважає Микола Місюра, ця зима буде останньою його зимою у Трояні, а отже, й останньою в історії села. Бо ж село живе, доки в ньому живуть люди.

На двір Місюри зусібіч наступають чагарі і кропива, й одна пара ніг не може на ньому протоптати видимі стежки в густому спориші; важко дивитися на облуплені стіни чималої хати, яку можна було б назвати добротною, якби сюди дбайливі жіночі руки — і стає невимовно жаль, що звідси піде останнє життя. На всі чотири боки, хоч куди глянь, неозорі поля, тільки з боку Тайкур видніється зелена купа дерев, де жили колись сусіди-троянці, а тепер залишилася тільки напівзруйнована хата. Хто це все бачитиме, як поїде звідси остання людина? Хто пам’ятатиме, де що було, кудою пролягала сільська вулиця, де хто на цій вулиці жив, у кого була найгарніша хата, а в кого — найкращий садок?

Учителька історії і географії Новосілківської школи Надія Бережнюк показала дослідження своїх учнів про село Троян на позакласному факультативі з краєзнавства. Діти знайшли в Новосілках кількох старожилів, які переселилися сюди з Трояна, і змогли у своїх роботах сповна передати ностальгію цих людей.

Ось уривки з учнівських робіт, які дають уявлення про село: «Назва Троян походить від того, що з цього урочища йдуть три дороги: до Мар’янівки, Степанівки і Тайкур. І ці дороги нагадують троян — знаряддя для обробітку землі. Польська влада почала там наділяти землю у двадцятих роках... Люди почали там будуватися, садити сади, дуже великі, розводити бджіл, худобу...».

«Все, що садили, те й продавали. Обробляли землю кіньми. Найкращий город і садок були у Волянюка Матвія і Воронюка Антона. На хуторі Троян — наймальовничіша, пречудова природа була, особливо садки. Куточок райський. Чого там тільки не було: яблуні, вишні, черешні, абрикоси, сливи, горіхи, груші. Все в зелені і квіточках»...

«Коли в селі організувався колгосп, людей на хуторі почали притісняти, хоч вони й працювали в колгоспі. Молодим сім’ям не дозволяли там будуватися. А хоч і з’явилась електрика, на хутір не дозволяли проводити світло. Відтоді почав розпадатись Троян. Молоді люди стали шукати роботу в містах, щоб одержати квартиру... Ті, хто залишився, добилися, щоб їм провели світло, але переважно то були люди, які доживали свій вік»...

«І зараз на хуторі проживає одна стара сліпа жінка (то писалося, коли ще Миколина мати була жива. — Авт.), чоловік якої воював, а батько будував цю хату»...

«Хутора наче й не було. Викорчували трактором сади, загорнули криниці і зробили поле».

Покидаючи подвір’я Місюри у Трояні, обвели його ще раз поглядом, запримітивши все-все: і перекособочену клуню; й іржаве відро на цямрині, крізь дірку в якому струменіла тільки-но витягнута з такої глибини, що й не видно, льодяна вода, яка аж зуби ломить, коли її п’єш; балію, в якій цю воду господар нагріває собі на сонці для купелю; стоптані валянки-бурки, настромлені для просушки на кілки; розімлілий на сонці городець. На його краю Микола Петрович посадив молоденьку яблуньку. Вона прийнялась і пішла в ріст.

Чи дадуть їй вирости? Чи впадуть із неї дощем у пшеницю яблука? І хто буде ті яблука їсти?

Людмила МОШНЯГА,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.