Гастрольний сезон у Львові розпочав Варшавський театр «Рампа», показавши на сцені театру ім. М. Заньковецької «Дами і гусари» класика польської драматургії Олександра Фредра в режисурі Мацея Войтишка з музикою Єжи Дереля.

З «Дамами і гусарами» у театру ім. Заньковецької пов’язана своя історія. Постановка Збігнева Хшановського 30 років тому здобула величезну популярність у Львові, але життя її закінчилося неприродно. Хоч ця комедія жодним чином не стосувалася політики, виставу вилучили з репертуару за розпорядженням обкому КПУ в зв’язку з виступами польської «Солідарності».

Тож першими глядачами, які з’явилися на варшавські «Дами і гусари», були актори-заньковчани: Борис Мірус (Майор), Богдан Козак та Євген Федорченко (обидва Едмунди), Юрій Брилинський (Капелан), Петро Бенюк (Гжегож), Алла Корнієнко (Диндальська), Катерина Хом’як (Анеля), Олександра Гуменецька (Юзя), Галина Давидова (Фрузя) та майже увесь творчий і художньо-технічний склад.

Як з’ясувалося, ту давню виставу й той інцидент у місті пам’ятають і досі. Фойє та зала гомоніли українською й польською мовами, загальне зацікавлення було очевидним, а порівняльне сприйняття — неминучим.

Завіса відкрилася разом із пострілом, від якого розлетілася на друзки статуетка Амура. У спідньому, не скуті мундирами й жіночою присутністю, гусари салютували ранкові, власній незалежності та омріяним мисливським втіхам — експозиція завдала настрою і ритму гарному чоловічому квінтетові та емоційному об’єднанню сцени й зали.

Хто бачив, одразу згадав ганок, заплетений багряними лозами, зворушливо провінційну балюстраду на його східцях, блиск розшитих ментиків та «Їдемо на лови, товаришу мій...» — з гусарським вишколом заньковчанської компанії...

З перших сцен обидві вистави виразно домовлялися з глядачем про жанр: варшав’яни — про гострий, майже гротесковий, тон гумору, львів’яни — про ліричне замилування своїми героями навіть у недоліках, навіть у безглуздих ситуаціях.

Увесь склад варшавських «Дам і гусарів» є молодшим від колишнього заньковчанського. Це істотно зміщує акценти в трактуванні конфлікту й стосунках персонажів.

«Сивина — в бороду, а біс — в ребро» польською звучить «У старій печі дідько палить» — формули однаково іронічні й близькі до ситуації, в яку потрапив бідолаха Майор під шаленим тиском доброзичливості й сестринської любові. У трактуванні Бориса Міруса це був симпатичний добряк, який вже знайшов рівновагу між різноманітними військовими труднощами та обмеженими (без любовних) життєвими радощами і приховував це зі зворушливим дитячим лукавством. Тим смішнішими були його спроби врятуватися від одруження з вісімнадцятирічною. Після всіх випробувань, коли голова вже йшла обертом, поява суперника в особі молодого Едмунда руйнувала для нього найголовніше — віру в святу чоловічу дружбу. І ця думка проходила крізь усі чоловічі образи, збагачуючи їх.

Обравши головним об’єктом жартів еротику, гості отримали можливість розставляти наголоси напряму, але це й змусило їх шукати гумору лише в заданому напрямі — й тим обмежило. Войцеха Висоцького (Майор), Мечислава Моранського (Ротмістр), Роберта Ковальського (Рембо), Тадеуша Вощинського (Гжегож), хоч двоє останніх, за п’єсою, старі гусари — всіх об’єднує та утримує в дистанціюванні від жінок аж ніяк не вік, бо вони стрункі, запальні й треновані. Це, швидше, — кураж чоловічого братства. Навіть Пйотр Фурман (Капелан) наділяє свого героя рисами, які не залишають сумніву, що служить Богові саме в гусарському полку, і нічого лихого в його трактуванні немає.

Інша річ — сцена затятого парубка Ротмістра зі «старою панною» Анелею. У львів’ян Богдана Ступки та Катерини Хом’як це був двобій ідей. Войовничий патріархат зазнав поразки від записної «синьої панчохи». Глядач стежив, як жінка-невдаха стає королевою, гарцює в сідлі, під яким, хто хоче, може побачити й білого коня.

У спостереженні за варшав’янами теж перехоплювало дух. Від того, що одяг і відверті мізансцени Анелі закінчаться раніше, ніж текст діалогу! Всі розуміли, що двоє талановитих акторів потрапили в пастку, і щиро бажали їм порятунку.

Та хоч би що діялося, любовним центром залишаються Едмунд і Зося. Якщо їх взаємини подавалися Богданом Козаком і Ларисою Кадировою опоетизовано, сентиментально, але з лагідною іронією, то в Конрада Маршалка й Домініки Лакомської — гра з відкритим вогнем. Їх взаємна гарячка загрожує запалити куліси, залишається найкращим, серед смачних і не дуже, жартів вистави, характеризує молоду пару персонажів і акторів, збираючи й надаючи змісту всьому, що відбувається.

Завдяки цьому публіка розходилася приємно схвильованою: хто шукав подібного, хто — відмінного, хто — просто тішився. І без сумніву, це був головний сенс творчої співпраці, обмінів виставами двох колективів — театру ім. М. Заньковецької і театру «Рампа».

Львів.