У Каневі на фестивалі
«Фарботони» виступила магічна німецька піаністка Фредеріка Ріхтер.В останньому романі Юрія Андруховича
«Дванадцять обручів» є симпатичний персонаж — австріяк Карл-Йозеф Цумбруннен, прах якого безжалісний письменник розвіяв у Карпатах. Чомусь, коли потрапляє на очі гарний іноземець, який трохи розгубленим і короткозорим, але щирим поглядом вдивляється в Україну і душі її мешканців, здається, що то Цумбруннен повертається до нас...Коли бачиш німецьку піаністку Фредеріку Ріхтер, думається саме про це. До подвоєної піаністичності свого прізвища та ім’я вона ставиться спокійно — каже, що в ній більше не від Фредеріка Шопена із Святославом Ріхтером, а, як у всіх нормальних людей, від тата з мамою (на фортепіано вона, щоправда, почала грати з семи років). Як солістка і камерний виконавець згодом стала переможницею відомих національних конкурсів і вже зіграла не одну сотню своїх клавірабендів. У житті Фредеріка більш за все любить, звісно, музику, дітей (у Музичному коледжі в Дармштадті вона має репутацію найкращого вчителя) та Схід.
Предметне знайомство німкені з нашої країною відбулося на ужгородському конкурсі юних талантів
«Срібний дзвін». Там вона й познайомилася зі справжньою таємничою особистістю: з композитором Іваном Івановичем Тараненком, який і запросив піаністку до своїх володінь, до Канева, духовної столиці України. І не на якусь там підозрілу акцію «герої бізнесу — героям культури», справжній, восьмий, фестиваль сучасної та академічної музики «Фарботони» та Другий конкурс молодих піаністів і композиторів. Тобто не «по-дєтскі» серйозний композитор, генеральний директор фестивалю Тараненко й німецька піаністка Ріхтер робили одну дуже серйозну й відповідальну справу: тримали на своїх плечах форум, без якого на нашій карті зникло б одне з й без того небагатьох місць, де ще дбають про маленьких музикантів.До речі, в солідному журі Фредеріка була, мабуть, найпалкішою і найвідповідальнішою членкинею. Захоплено підіймалася на Тарасову гору, в музеї Аркадія Гайдара щиро цікавилася, хто такий був той письменник, книги якого
«научать тебе чесно жити». Питала, чому у викарбованому на стіні фойє Будинку культури тексті Державного гімну України за підписом Івана Плюща пан голова в першому ж такті пропустив ноту фа другої октави? На згадку про себе пані Фредеріка лишила концерт німецької музики, що пройшов на канівських «Фарботонах» у рамках акції «Музичні паралелі: Україна—Німеччина». Почала з сонати Альбана Берга, одного з класиків нововіденської школи, написаної композитором, мабуть, у той час, коли він подумки прощався з епохою романтизму і тому із ввічливості дотримався тут тональної системи (що не завадило йому в подальшому використовувати матеріал сонати в своїх пізніх, куди модерністичніших творах). У грі піаністки це пережиття естетичного зламу і передбачення нових історичних горизонтів з якоюсь щемливою природністю весь час збігалися в єдиному кордоцентричному напрямку. В дивакуватих «Нічних звуках» композитора Майєрінга Фредеріка майстерно довела свою універсальну обізнаність із технологічними вивертами та рафінованою образністю опусів своїх колег-сучасників (піаністка, до речі, неодноразово брала участь у концертах всесвітньо відомих дармштадтських «Днів нової музики»). На коду був збережений нинішній німецький класик Гельмут Лахенман, в семи частинах «Дитячої гри» якого марширують (кожен на свій божевільний лад) хмари, тіні, дзвони, гойдалки, п’яний китаєць, маленький Ганс і навіть двічі японська іграшка на ім’я Ікіко. Сам композитор, кажуть, такою провокуючою стилістикою зовсім не мав на меті поповнити дитячий репертуар, а просто хотів висловити свій погляд на світосприйняття дитини. Прослухавши виконання цього твору пані Ріхтер, не можна було не прийти до одного висновку: якби його автор при написанні був знайомий з нашою піаністкою, він, певно, багато в чому міг би з нею порадитись.Рома Воронич-Юсипей.
