Символ помаранчевої революції — баба Параска, в звичайному житті Параска Королюк з Тернопільщини, після рішення Президента Ющенка не розпускати Верховну Раду ридала, ніби поховала рідних. Чільники БЮТу говорили про перехід в опозицію до ... зрадників, а мешканці хоч і різних таборів, але вихідці з Майдану, — про зраду його ідеалів і Президентом, і деякими політиками.

Телебачення — великим планом — показувало обличчя. Юнака в жилетці з символікою «регіоналів», котрий викрикував: «Ми перемогли Майдан!». Якогось Ігоря, члена УНА-УНСО з 1991 року, який дійшов висновку, що розпочинається громадянська війна та незабаром проллється кров. Активіста «Пори», який твердив, що Президент відтепер не має права навіть посилатися на Майдан. Обличчя були хоч і дуже різні, але напрочуд схожі — недобрі...

Щоправда, хіба вони — не точне відображення облич політиків, яким симпатизують? Зрозуміло, що в політиці без боротьби не буває, як, утім, і без поразок: сьогодні перемагає одна партія, завтра її опоненти. Але після суспільство має працювати. Тим часом, слухаючи наших політиків, їх симпатиків та опонентів, навіть попри заяви про «єднання двох берегів», беруть у цьому сумніви. Бо, хоч як прикро, але, здається, нам усе-таки більше подобається ... воювати, щоб ось такий «козел» чи «бандит» знав! А ще — красиві слова та солодкі обіцянки, що сипляться без міри з високих трибун у море людське: хто замислювався, у який спосіб вони реалізовуватимуться? Та й вражало: «Бандитів —до в’язниць», «Народу — гідне життя!» Хіба не кричатимеш: «Так!»?

Мій знайомець — малий підприємець, котрий не лише днював і ночував на Майдані, а й фінансово (цілком добровільно!) його підтримував, зокрема Ющенка, з таким само ентузіазмом готовий хоч сьогодні знову туди прийти. Щоб «скинути» ... Президента! Бо мало того, що той не реалізовує свої «10 кроків до народу», а й не розпустив парламент і не зініціював дострокові вибори. Які цього разу, на його думку, нарешті показали б, хто насправді є хто, й ми нарешті обрали б достойних політиків. У такий спосіб позбавившись перевертнів, зрадників і ... бандитів. А щодо порушення в цьому разі Конституції, то, переконував мене співрозмовник, один раз можна — заради торжества справедливості, й щоб усе-таки запроторити бандитів до в’язниць.

Що з нами коїться? Нас уже вкотре обдурили «погані» політики, і ми знову готові наступити на ті самі граблі — на вулицю, щоб ще когось «скинути» і негайно? Можливо, повірила б у те, що не маємо для цього іншого шляху, коли б не баба Параска — орденоносиця, донедавна велика прихильниця Президента, а також символ помаранчевої революції та уособлення українського народу — тобто нас з вами. Нині вона ридає і каже, що Ющенко розбив її серце. Одне слово, зрадив...

Яка мораль цієї байки? Може, нарешті, ми судитимемо наших політиків не за красивими словами, а за їхніми справами та вчинками? Незалежно від того, помаранчеві вони, сині, білі чи червоні. І не обдаровуватимемо їх ані довірою, ані любов’ю авансом. Щоб гірко не розчаровуватися після.