Петро СИМОНЕНКО: ВЕЛИКИЙ ОБМАН УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Як бачимо, напередодні президентських виборів 1999 року для режиму Кучми склалася вкрай загрозлива ситуація. У таких умовах для перемоги кандидата від влади недостатньо було власних ресурсів. Кучма звертається по допомогу до російського олігарха Березовського, котрий за його сприяння був 1998 року призначений виконавчим секретарем СНД. Тепер для Березовського настала черга відплатити «українському другу».

Для забезпечення необхідного результату вирішено було задіяти всі політичні зв’язки, всю пропагандистську міць режиму. Провладні політтехнологи розробили блокуючий варіант, спрямований на остаточний розрив єдності в лівому таборі. Для цього було створено так звану «канівську четвірку»: Марчук—Мороз—Ткаченко—Олійник.

Спрямованість цього об’єднання проглядалася чітко. Так, на одній із прес-конференцій за два місяці до президентських виборів Марчук відверто заявив, що «канівська четвірка» закрита для кандидата від комуністів.

Тактичний, інструментальний характер об’єднання доводить і те, що в остаточному підсумку «канівській четвірці» так і не вдалося визначитися з висуванням єдиного кандидата. Вирішальне розкладницьке «слово» залишилося за Марчуком, який отримав за цю «спецоперацію» посаду секретаря РНБО. Але об’єднання лівих сил було зірвано.

Свою негарну роль у тім, що українським лівим і цього разу не вдалося висунути єдиного кандидата, зіграв і Мороз. Вождистські амбіції, а можливо, і пряма змова із владою стали основною причиною його самостійної участі у виборах. Лише Ткаченко в останній момент підтримав кандидата-комуніста.

Перебуваючи під тиском величезної пропагандистської машини, борючись із тотальними фальсифікаціями і провокаціями з боку влади, не маючи підтримки з боку інших лівих сил, комуністам усе-таки вдалося домогтися виходу свого претендента у другий тур президентських виборів. За його підсумками, за кандидата від КПУ віддали свої голоси понад 10,6 млн. українських громадян (37,8 відсотка).

Отже, саме проблема СПУ та її лідера завжди була трагедією для лівого руху в Україні. Лівий курс міг би отримати вирішальну підтримку, якби не дивне ведення Морозом президентської кампанії 1994 року, якби не небажання СПУ об’єднати зусилля з комуністами на парламентських виборах 1998 року, якби не «канівська четвірка», що стала для соціалістів вдалою технологічною пасткою на президентських виборах 1999 року.

Кучма і його команда під час виборчої кампанії вміло скористалися «канівською четвіркою» для розвінчування амбіційних устремлінь Мороза і тим самим завдали нищівного удару єдності лівих сил. Крім того, Кучма і його команда вступили у змову з націоналістами для забезпечення собі перемоги в західних областях України.

Тотальні фальсифікації в період виборів, соціально-безвідповідальна політика режиму Кучми, стагнація національної економіки, що продовжується, призвели до остаточного розчарування громадян в інститутах державної влади. Суспільство практично цілком перестало довіряти державі і його представникам. Однак на процеси прийняття державних рішень і систему керування державою це не вплинуло. Поведінка влади практично не змінилася.

Одержавши досить сумнівну перемогу на президентських виборах, режим Кучми відповідно до попередніх домовленостей на посаду прем’єра запропонував ставленика США Ющенка. Це призначення покликане було продемонструвати «відновлення» влади і стати компромісом між представниками різних олігархічних груп. Розрахунок робився на те, що це призначення стабілізує ситуацію у провладному середовищі і збалансує інтереси ПЕГ, що почали дедалі жорсткіше конкурувати між собою за державні преференції і вплив на прийняття управлінських рішень.

Режимові вдалося вирішити завдання «керованої» більшості в парламенті. Реалізуючи сценарій передвиборної змови, підконтрольні Кучмі депутати в січні 2000 року ввійшли в блок з представниками націоналістичних і олігархічних партій. Спільно вони і формують парламентську більшість.

Одним із перших актів новоявленого парламентського утворення став антиконституційний переворот — переобрання керівництва Верховної Ради України. З посади Голови Верховної Ради буде усунено представника лівих А. Ткаченка, а на його місце обрано відомого перевертня І. Плюща. Також був увільнений від своїх обов’язків Перший заступник Голови Верховної Ради А. Мартинюк, другий секретар ЦК КПУ.

Так із реальних переможців парламентських виборів 1998 року, унаслідок непогодженості позицій і програшу на виборах президентських, українські ліві стали основними програвшими.

Проте й у становищі меншісті ми, комуністи, продовжували боротьбу. Лише завдяки своєму авторитетові і діяльній роз’яснювальній роботі Компартії вдалося уникнути остаточного сповзання України до авторитарного режиму. Завдяки нашій чіткій і принциповій позиції результати ініційованого режимом референдуму 2000 року про внесення поправок до Конституції так і не були імплементовані.

Водночас Кучма почав готувати собі наступника. На цю роль визначили Ющенка. Його стали позиціонувати як якогось младореформатора, здатного вивести країну з кризи. Уряд Ющенка представляли як найефективніший за час незалежності тощо.

Показово, що наприкінці 1999 — на початку 2000 року навколо фігури Ющенка розгорівся серйозний скандал у зв’язку з махінаціями з кредитами Міжнародного валютного фонду. Головуючи в НБУ, він ініціював передачу 15 млн. доларів з валютних резервів харківському «Реал-банкові», котрий їх не повернув. Потім 150 млн. доларів пішли з НБУ через «CSFB (Cyprus)» у ПУМБ, повернулися на депозит у НБУ (зараховані двічі для обману МВФ).

Один день Ющенко чомусь очолював Раду акціонерів «Першого інвестиційного банку», потім цю посаду зайняв Гетьман. Основними акціонерами банку були брат Ющенка, дочка Гетьмана, їхні колеги і бізнес-партнери. Банк було створено для не зовсім вигідних Україні операцій по облігаціях внутрішньої державної позики з «Мерріл Лінч». Окрім того, ціла низка операцій із розміщення валютних резервів у кіпрському офшорі «CSFB (Cyprus)» були ризикованими або збитковими.

Не дивно, що діяльність Ющенка на посаді Прем’єр-міністра загострила суперечності між різними олігархічними угрупованнями. Активна приватизація державної власності в інтересах свого бізнес-оточення, переспрямування бюджетних грошових потоків і державних преференцій, спроба переробити енергетичні схеми призвели до конфлікту бізнес-партнерів Ющенка та їх іноземних контрагентів з вітчизняними фінансово-промисловими групами.

Розв’язка у протистоянні представників великого капіталу сталася внаслідок «касетного скандалу», що спалахнув, коли режим Кучми, котрий здавався стійким, похитнувся. У цей критичний для режиму період серед олігархів загострилася боротьба за лідерство і реальну владу, що вислизала від Президента. Прем’єр Ющенко, котрий мав статус «наступника» Президента, намагався максимально підтримати його в іміджевому плані і форсувати реалізацію сценарію передачі влади.

Однак олігархічні групи з бізнес-оточення Ющенка, котрі представляли переважно спекулятивний, посередницький і фінансовий капітал, не змогли запропонувати реальну програму політичної і соціально-економічної стабілізації. Вони не були готові взяти на себе зобов’язання і витрати, зокрема й соціальні, із забезпечення захисту, реабілітації і реанімації режиму.

Водночас олігархічні групи Волкова—Пінчука—Медведчука, котрі представляли переважно великий промисловий капітал, виступили як головні пособники і захисники режиму.

Отже, саме ці олігархічні групи були інтегровані у владу і стали повноцінними політичними і владними партнерами для української бюрократії й особисто Кучми. Було сформовано олігархічний тріумвірат Волков—Пінчук—Медведчук, який став опорою Кучми під час другого терміну його президентства.

У період «касетного скандалу» ми, комуністи, як послідовні противники політики Кучми пішли на співробітництво з іншими опозиційними силами. КПУ висунула низку демократичних завдань і програмних вимог, здійснити які комуністи розраховували разом із представниками інших опозиційних сил.

Зокрема, передбачалося:

— проведення дострокових виборів Президента;

— проведення політичної реформи, спрямованої на створення парламентсько-президентської республіки;

— ухвалення пропорційної виборчої системи;

— поліпшення соціального захисту трудящих.

Комуністи разом з іншими партіями взяли найактивнішу участь в організації і проведенні акцій і мітингів протесту, що проходили під гаслом «Україна без Кучми». У парламенті фракція КПУ координувала свої дії з іншими фракціями і групами. З’явилася надія, що загальними зусиллями вдасться скинути антинародний режим.

Але політична боротьба 2001—2002 років показала, що так звана «демократична» опозиція у своїх діях переслідує зовсім інші цілі. Використовуючи ситуацію, що склалася, лідери правоопозиційних політичних партій намагалися, імітуючи боротьбу, спрямувати свої сили на придбання й акумуляцію особистих політичних дивідендів.

Як показали подальші події, їхньою основною метою було будь-якими шляхами забезпечити форсовану реалізацію сценарію «наступник» й організувати передачу політичної влади від Кучми Ющенку. Коли стало очевидно, що «добровільної» передачі влади не станеться, а реалізація сценарію «наступник» відкладається, команда Ющенка відмовилася від активної боротьби і почала підготовку до довгострокової схеми, розрахованої на президентські вибори 2004 року.

Ніяких спільних програмних вимог і позицій права опозиція і не думала виконувати. Саме тому комуністам довелося відмовитися від подальшої співпраці з ними.

На мій погляд, головним підсумком «касетного скандалу» стало те, що його розвиток сформував твердий ґрунт для здійснення змови Кучми та Ющенка. ПЕГ, котрі формально програли конкуренцію, на чолі з Ющенком перейшли в опозицію й розгорнули активну діяльність на базі партій правого політичного спектра. Однак вони не позбавилися підтримки Кучми. Сценарій «наступник» почав поетапно реалізовуватися. Ющенко був виведений з-під удару суспільної критики і став уособленням «ефективного прем’єра» і «борця з олігархами».

Правлячий тріумвірат прийняв правила гри цього правого угруповання й почав активно відтворювати біполярну політичну картину: «стабільна і прогнозована влада» проти «непрогнозованих реваншистів», «центристи» проти «праворадикалів». Така ситуація була вигідна й оточенню Ющенка, адже інформаційна кампанія, що розгорнулася, представляла їх як єдину альтернативу режиму.

В умовах наростання соціально-економічних суперечностей в українському суспільстві олігархату необхідно було тільки одне — консервація старої системи. Тільки це давало йому шанс на виживання як соціальному класу. Тому навіть гострі внутрішньокласові суперечності могли стати поштовхом до переоблаштування держави.

Єдино можливий вихід із ситуації кримінально-олігархічний режим вбачав у масштабній змові всіх суб’єктів системи. Його учасниками стали представники конкуруючих фінансових груп, наймані політики і корумпована бюрократія. Мета змови очевидна — косметична зміна політичного фасаду влади за непорушності економічного панування. Тому замість глибокої реформи всього державного механізму правлячі кола вирішили втягнути країну у брудну політичну інтригу, що розгорнулася на відрізку 2002—2004 років.

Як ми, комуністи, вже не раз казали, парламентські вибори 2002 року були за своєю суттю далеко не демократичними. Мали місце масові фальсифікації, до того ж і з боку провладних сил, і з боку правого угруповання. Практикою роботи олігархічних націонал-демократичних партій став прямий підкуп виборців під час голосування в мажоритарних округах, залякування і фізична розправа над членами територіальних і дільничних виборчих комісій та інші серйозні порушення.

Але навіть у таких умовах комуністам удалося показати на парламентських виборах гідний результат. За наших кандидатів проголосували 5 178 074 особи (19,98 відсотка), що разом з мажоритарними округами забезпечило КПУ 64 депутатські мандати.

І на цих виборах перед лицем небезпеки значного зниження політичного впливу лівих Мороз зволів не йти на зближення з КПУ, продовжуючи дотримуватися лінії співробітництва і підлабузництва з правлячою олігархічною групою.

За підсумками парламентських виборів було сформовано керовану «більшість», кістяк якої становили контрольовані олігархи політичних проектів та окремих груп (в основі партій: «Регіони України» — «донецькі», «Трудова Україна» — «дніпропетровські», СДПУ(о) — «київські»).

Отже, приватизацію держави було завершено. Державна бюрократія з «політичного даху» для бізнесу остаточно перетворилася на інструмент виконання волі олігархів.

У політичному і соціально-економічному плані у другий період президентства Кучми в країні була створена система кримінального олігархічного капіталізму. Її основна характеристика — монопольний контроль великого капіталу над різними секторами національної економіки і державних органів.

До 2004 року родиною, фаворитами і найближчими чиновниками з оточення Президента Кучми в народу України було вкрадено практично всі стратегічні економічні об’єкти — велети металургії, підприємства хімічної промисловості і машинобудування, величезні земельні угіддя. За п’ять років держава і громадяни позбавилися 78 відсотків своєї власності. Велика буржуазія почала освоювати надприбутки від монопольного контролю та експлуатації продуктивних сил суспільства.

Олігархат розпочав легалізацію своїх майнових придбань і конвертацію політичного впливу в реальні економічні придбання (див. табл.).

Унаслідок цього не держава, а тіньові верховоди бізнесу почали встановлювати правила економічного розвитку. Інтереси великого олігархату цілком підмінили собою зовнішню і внутрішню політику держави.

Під інтереси олігархів писалися урядові програми, встановлювалися норми податків та єзуїтські прожиткові мінімуми. Такі поняття, як соціальний захист робітників та службовців, економічні інтереси трудящих узагалі були викреслені із практики державного управління. Соціальна диференціація ставала дедалі відчутніша. Інфляція пожирала всі тяжкою працею зароблені доходи. Грубо зневажалися конституційні права громадян. Поширювалися соціальні хвороби — наркоманія, алкоголізм, вулична злочинність, проституція, торгівля людьми.

Ось у таких умовах влада і народ підійшли до початку кампанії з виборів Президента 2004 року.

На жаль, підготовка і проведення президентських виборів 2004 року виправдали найгірші прогнози комуністів. Події розгорталися за апробованим сценарієм протистояння чинної олігархічної влади і так званої націонал-демократичної право-буржуазної «опозиції». На базі СДПУ(о) і Партії регіонів було сформовано провладний блок, на базі «Нашої України» — опозиційний блок під Ющенка. Практично всі вагомі політичні гравці почали визначатися стосовно цих двох політичних конгломератів.

У цій ситуації ми, комуністи, виявилися реальною «третьою силою», котра пропонувала суспільству альтернативну ідейну та економічну програмну базу. Виступаючи з позицій неприйняття не окремих суб’єктів державної влади, а сформованої політичної та економічної системи загалом, Компартія виявилася єдиним супротивником й опонентом і старої влади, і «демократичної опозиції».

Важливо відзначити, що більшість із них було запозичено з політичного «кошика» КПУ, тобто ті питання і законопроекти, які висувалися комуністами ще в 1995—1999 роках, зненацька знайшли своє відображення в пакеті «нових» законодавчих ініціатив влади в 2003—2004 роках. Зокрема:

— перехід на пропорційну систему виборів;

— внесення змін до Конституції;

— перехід до парламентсько-президентської форми правління тощо.

Ось чому ці ініціативи підтримали комуністи, тому що, по суті, були їхнім баченням державного устрою.

Показове відношення до цих змін з боку представників «Нашої України» й особисто Ющенка. Під будь-якими приводами вони ухилялися від голосування за зміну владної системи і перерозподіл повноважень між її галузями, сподіваючись після перемоги на президентських виборах свого кандидата зібрати «рясні жнива» політичних посад та економічних преференцій.

Після провалу з вини правих у квітні 2004 року голосування стосовно конституційної реформи влада була змушена негайно висунути зі свого середовища «наступника». Не дивно, що найбільш «послідовним політиком» і «продовжувачем реформ Кучми» став Прем’єр-міністр Янукович. Цей крок панівного олігархату було одразу взято в роботу політтехнологічною командою Ющенка. З цього моменту виборча кампанія перетворилася з політичної на чисто пропагандистську.

Увага громадськості постійно акцентувалася на тому, що єдиними «прохідними кандидатами» є лише Янукович та Ющенко. Рейтинги інших політичних лідерів, і насамперед кандидата-комуніста, постійно штучно занижувалися. Тобто було досягнуто ефекту орієнтації електорату на лідерів, зручних великому капіталові.

Тож, незважаючи на гостру боротьбу між олігархічними кланами, передвиборна кампанія 2004 року не виходила за рамки заздалегідь погодженого сценарію. Завдання захисту інтересів громадян, переоблаштованості української держави й демонтажу капіталістичної моделі олігархічними кандидатами навіть не ставилося.

У період президентської кампанії 2004 року обидва конкуруючі олігархічні угруповання скористалися вже відпрацьованою технологією маніпулювання суспільною думкою. Одного разу ставши на шлях обману і фальсифікацій, режим уже не міг з нього зійти.

Отже, замість боротьби за свої права й інтереси, за підвищення рівня життя, населення виявилося втягненим у змагання за те, яка з двох буржуазно-олігархічних груп — східна або західна — переможе. Пріоритетність соціального статусу і класових інтересів для трудящих підмінювалася надуманою пріоритетністю регіональної та етнокультурної ідентифікації.

Відносна успішність нав’язування таких політичних сценаріїв почасти пояснюється тим, що переважна частина населення свої надії на поліпшення життя пов’язувала не з боротьбою за свої права, а з патерналістською політикою держави.

Олігархічні партії й політики (і провладні, і правоопозиційні) у своїх передвиборних програмах стали експлуатувати ідеї «соціально орієнтованої ринкової економіки», «народного» і «державного капіталізму», спекулювати на тему соціальної відповідальності бізнесу. З’явилися міфи про «месію», котрий піклуватиметься про простий народ, апеляції до «сильної руки». Тим самим фундаментальні ідеї соціальної держави підмінялися еклектичним соціальним популізмом.

Основна маса громадян, що втомилася від десятилітнього правління Кучми і яка розглядає Януковича як його прямого спадкоємця, у кінцевому підсумку стала пов’язувати реалізацію своїх сподівань саме з приходом до влади Ющенка як альтернативи режиму.

Сьогодні можна констатувати, що між революційними сподіваннями і вимогами, що йшли знизу, і тим, що відбулося в листопаді-грудні 2004 року, — величезний розрив. Тоді, як обдурені в черговий раз люди мітингували на Майдані, за закритими дверима, у присутності лише іноземних посередників, фактично відбулася чергова змова еліт. В обмін на персональні гарантії недоторканності Кучмі та його родині відбулася передача влади Ющенкові та його команді. Як і в 1994 році, сценарій «наступник» було реалізовано.

Петро СИМОНЕНКО, керівник депутатської фракції комуністів у Верховній Раді України, перший секретар ЦК Компартії України.