Початком оборони Одеси вважається початок серпня 1941 року. Але я, автор цих спогадів, що почав бій на кордоні біля р. Прут о 3 годині ночі 22 червня, будучи командиром взводу, вважаю, що оборона головного морського порту на Чорному морі почалася в той самий перший день війни. Адже прикордонні дивізії — 95-та, 25-та Чапаєвська, 150-та і 176-та стрілецькі дивізії Одеського Військового округу, розташування уздовж Пруту, а також Дунайська військова флотилія і повітряні частини Одеського округу — усі вони в перший же день вступили в бій проти потужного угруповання супротивника (4-та румунська і 11-та німецька армії).

Битва на кордоні була дуже жорстока. Тільки 20 липня ми залишили Молдавію—Бессарабію, зайняли оборону на річці Дністер. І саме з цього часу відчули Одесу в себе за спиною. Уже 25-го липня наша 95-та дивізія одержала перше поповнення: тисячу одеситів-моряків, знятих з торгових і рибальських суден, усі в тільниках, у безкозирках, бушлатах. Нам довелося переобмундировувати їх у загальновійськову форму, залишивши тільники. І безкозирки вони теж заховали. Моряки любили ходити в атаку в безкозирках — для деморалізації супротивника.

Німецьке командування теж намірилося деморалізувати Одесу. Вони вирішили захопити Біляївку — головний вузол постачання 600-тисячного міста прісною водою. До цього місто не було готове. Ранком 11 серпня Одеса прокинулася — води ні краплі.

Дві ворожі дивізії захопили дорогу Біляївка—Одеса.

Наше командування, щоб відбити Кагарлик—Біляївку з головною водокачкою, кинуло туди (проти згаданих двох дивізій!) два батальйони 90-го полку полковника Соколова (95-та дивізія) і один полк 25-ї дивізії з артдивізіоном.

Про артилеристів цього дивізіону варто згадати окремо. Уже 14-го серпня до обіду в дивізіоні залишилася одна гармата, жодного коня кінної тяги, з обслуги 76-міліметрової гармати залишилося три солдати з їздовим. І коректувальник вогню єфрейтор Тимофій Давидчук (киянин) узяв бій на себе. Він вів вогонь з гармати, що була на прямій наводці. Снарядів було досить, причому бризантних — проти піхоти.

Уже ранило навідника і їздового, оглушило єфрейтора, але стрілянина бризантними снарядами по піхоті, яка атакувала, не слабшала! Командир 90-го полку, полковник Соколов, бачачи картину бою, вирішив підбадьорити сміливців, підповз до гармати і сказав єфрейтору Давидчуку: «Молодець, так тримати!»

— Не хвали, полковнику, а снаряди піднось, та пожвавіше!

Полковнику Соколову нічого не залишалося робити, як стати помічником єфрейтора.

Цей бій бачив зі свого КП командарм Сафронов. Він надіслав на допомогу загін моряків-одеситів. Вони зробили свою справу, відбили водокачку, і незабаром фахівці пустили воду в Одесу.

А генерал Сафронов по телефону велів прибути на КП полковнику Соколову з артилеристом-героєм, єфрейтором Давидчуком.

Генерал сказав йому:

— Ось ти який, герой-старшина!

— Я єфрейтор, товаришу командуючий! — заперечив Давидчук.

— З цієї хвилини ти старшина! — відповів генерал, і сам приколов йому на гімнастерку медаль «За відвагу».

Забігаючи далеко вперед, з радістю повідомляю читача: живий старшина Давидчук і відвідує усі ветеранські урочистості, які відбуваються в Києві на Хрещатику! Він сюди приходить у чоботях, у обмундируванні часів війни, з приколотою на гімнастерці бойовою медаллю «За відвагу».

Коли проходить старшина Тимофій Давидчук зі своєю подругою життя Василисою Хрещатиком, то тримається осторонь колони генералів і полковників, на грудях яких десятки медалей з орденами. А в Тимофія лише орден Вітчизняної війни 1-го ступеня і одна медаль, але яка — «3а відвагу»!

І йому з узбіччя кричать молоді телеоператори:

— Старшино, стань у колону з генералами, потрапиш у кадр, покажуть по телевізору!

А старшина у відповідь:

— Це не моя колона, а моя — це герої оборони Одеси і Севастополя, а тут таких немає.

Це я сам бачив і чув у день 60-річчя Перемоги...

А тоді, 65 років тому, за ту водокачку ми билися чотири дні, і Одеса таки одержала воду — 14-го серпня.

Григорій Гаращенко, учасник героїчної оборони Одеси, Севастополя, Сталінграда, офіцер, інвалід ВВВ.

Київ.