Доля била її жорстоко і часто. А все, на думку Тетяни Д. (ім’я на прохання моєї сріврозмовниці змінено), почалося відтоді, як померла її мама, залишивши по собі трьох сиріт. Тетяна була найстаршою, поїхала шукати долі в Костопіль. Працювала на склозаводі. Тяжко. Але ніколи не скаржилася, бо тут платили добре, тож, крім своєї сім’ї, викроювала щось і для молодших братика і сестрички, що жили з батьком у селі.

Тетянин чоловік спочатку це терпів, бо совість не дозволяла дорікати сиротам шматком хліба. Але згодом почав часто заглядати в чарку, і шлюб розпався. Тетяна сама виховувала сина. Одержала в райцентрі квартиру з кімнаткою у 12 квадратних метрів. Ніколи не нарікала на тісноту, навіть коли у ті квадрати «втискувалася» ще й сестричка...

Тетяна, якій у спадок від матері дістався гарний голос, була активною учасницею художньої самодіяльності. Без відриву від виробництва закінчила інститут культури, після чого пішла працювати за спеціальністю. Жила від зарплати до зарплати — культпрацівникам платили мало. А ще доводилося ділитися заробленим із сином-студентом. На долю не нарікала навіть тоді, коли її скоротили на роботі, хоча не раз потайки плакала від образи — вона ж бо була не гіршим фахівцем. Хіба що не мала покровителя, який міг би заступитися за неї. Правду кажуть: «На похиле дерево і кози скачуть».

— Цей удар я переносила дуже важко, бо й коли мала роботу, не жила в розкоші, — розповідає Тетяна Д. — А коли стала безробітною, сім’я почала бідувати: щодня думала, чим нагодую сина, що їстиму сама. Добре, що мала дачну ділянку. Завдяки їй і виживали. Брала замовлення від людей на плетення виробів. Хоча й сліпувала за спицями від ранку дотемна, але цих та синових (він по закінченні культосвітнього училища так і не зміг знайти роботу за спеціальністю) тимчасових заробітків ледве вистачало нам на скромні харчі. Ось тоді мені і сказала одна знайома: «Весь Костопіль на заробітках за кордоном. То чому б і нам не податися?» — «Але ж на це потрібні кошти, — кажу. — А де їх узяти?» — «А позичим під відсотки», — заспокоїла вона.

Тоді Тетяна під заставу квартири позичила гроші на поїздку у валютників. А невдовзі вже була в Італії. Знайшла не дуже вигідну за оплатою роботу. Однак Тетяна, яка ніколи не знала розкоші, й цьому раділа. А згодом написала синові в Костопіль: «Синочку, продай нашу малосімейку, розрахуйся з моїми боргами, а решту коштів витрать на оформлення документів та поїздку до мене в Італію».

Додам, у ті роки квартири були дуже дешевими. Повноцінна однокімнатна квартира в центрі міста тягнула на 2,2 тисячі доларів, а за малосімейку ледве виручили 1,5 тисячі.

— Доки я була в Італії, мій син уже знайшов собі пару. У них народилася дитина. Молодята ледве зводили кінці з кінцями. Я тоді так розмірковувала: разом із сином заробимо на нову квартиру, більшу, повернемося в Україну і заживемо, як люди, — змахує сльозу Тетяна. — Але правду кажуть, що не варто загадувати наперед. Так і зі мною. У мене й до цього були проблеми із здоров’ям, але я не лікувалася — не було для цього коштів. Від своїх італійців приховувала цей факт, бо боялася втратити роботу. Але хвороба прогресувала, і вони це помітили. Як люди добрі й милосердні, зрозуміли мене. Так я опинилась у лікарні. Зароблені гроші, звісно, пішли на лікування. Після лікарні я мала повернутися в Україну. Але куди? Квартиру продали, а на нову так і не заробили. Добре, що в батьківській хаті (вона у віддаленому поліському селі. — Авт.), вірніше в одній її половині, ніхто не жив. Тут тепер живу я. В селі роботи немає, в місті її теж не знайти, тим паче що я ще й передпенсійного віку. Та й далеко діставатися райцентру — ніяких коштів на маршрутки не вистачить.

— Син мене втішав: мовляв, мамо, радіймо з того, що врятували тобі життя, — розповідає Тетяна. —Може, він і правий. Бо хіба може бути щось дорожче, ніж життя? Шкода тільки, що нічого не змінюється в нашій державі — безробіття не зменшилось, а ціни вирвалися з припону, особливо на житло. Тому, на жаль, мій син, який має освіту і спеціальність, зараз гне спину в Італії на будівництві різноробочим. Мусить, бо у нього тут, в Україні, дружина й дитина. Їм потрібно за щось жити. І, звичайно, житло, яке держава молодій сім’ї навіть не обіцяє, а на купівлю його поки що немає грошей. Доки не повернеться син, забрала невістку з дитиною в батьківську хату. Щоб вижити, разом з іншими селянами, які теж не мають де працевлаштуватися, ходимо в ліс по чорниці. Здаємо ягоди заготівельникам. За це й живемо. Та ще з городу.

Дивлюся на порепані від роботи руки колишнього кульпрацівника і співачки. У тріщинки, здається, назавжди в’ївся чорничний сік. Сумні очі жінки без слів можуть багато розповісти... От тільки прочитали б розповідь ті можновладці, від яких залежить, чи зникне сум з Тетяниних очей та очей тисяч українців, які гнуть спину на чужинах, яким не знайшлося роботи в Україні. Де ті обіцяні мільйони робочих місць?

Рівненська область.