Робота без роботи

Але статистика свідчить про інше: чи не найбільша частка безробітних зосереджена саме в селі. І якщо у великих містах і навіть скромних провінційних містечках кількість безробітних, що претендують на одне вільне робоче місце, почала зменшуватися, то на селі навпаки зростає. В багатьох районних центрах зайнятості Хмельниччини на вільне робоче місце припадає по кілька десятків безробітних селян. Розгадка такого «роботящого безробіття» проста: людям не вистачає не так роботи, як плати за неї. Адже виходить так, що можна до мозолів наробитися, а ні з чим залишитися. Та водночас у системі сільського працевлаштування накопичилось стільки суперечностей, що незадоволені нею і робітники, і роботодавці.

Один з сошкою, а сотня з ложкою

У Великому Олександрові, що у Віньковецькому районі, проблем із роботою, на щастя, немає. Хоча господарство не таке вже й велике, має лише 1,2 тисячі гектарів землі, проте хазяйнують тут із користю. Працюють за одним принципом: для того, хто трудиться на землі, немає невигідних культур чи галузей. Тому сіють і буряки, і зернові, і кукурудзу, мають до 1,3 тисячі голів великої рогатої худоби, заробляють і на молоці, і на м’ясі. Незважаючи на всі вже звичні для нинішнього села труднощі, можна було б миритися з життям. Торік, приміром, заробили до півмільйона прибутку. От-от візьмуться за жнива, а значить, знову буде нова копійка.

Та попри все, з кожним роком дедалі дошкульнішою стає кадрова проблема. Керівник господарства Іван Загроцький веде свою арифметику: «В селі проживають до тисячі людей, а на роботу ходять до півтори сотні. То саме цим останнім треба заробити і собі на зарплату, і господарству на прибутки, і понад восьмистам пайовикам на паї. А ще на сільську школу, ФАП, бо хоч би як там пнулася сільрада, а утримувати все це соціальне господарство мусить той, хто має гроші — тобто сільгосппідприємство...». Відчуваєте, яка арифметика, коли один з сошкою, а скільки з ложкою? Вже давно переступили ту межу в сім осіб, що колись була визначена у приказці.

Найбільше в цій ситуації Іван Гнатович скаржиться не на те, що на зароблену копійку багато розкритих ротів, а на те, що бажаючих працювати дедалі менше. У його господарстві голод не на роботу, а на працівників.

Чому так, теж нескладно пояснити. Торік середня зарплата в господарстві не дотягувала навіть до півтисячі гривень. Кажуть, як для села, де обов’язково в кожного є і своє господарство, і земля, начебто непогано. Але ж сьогодні ці гроші — це мінімум, межа, за якою практично одразу йде бідність. То кому ж хочеться працювати для того, щоб бути бідним?

Великий Олександрів не виняток — він, як і більшість українських сіл, кує трудові кадри для близьких і далеких закордонів. Навіть у кращих господарствах ні ферма, ні механізаторський стан не можуть втримати людей на таких зарплатах. А що вже казати про бідні, а то й збанкрутілі сільгосппідприємства?

— Для села такі трударі-мігранти зовсім невигідні, — аналізує І. Загроцький. — Уявіть собі родину, в котрій батьки поїхали на заробітки, а вдома залишилися двоє дітей-школярів і двоє стариків-пенсіонерів. Для перших треба утримувати вчителів і школу, для других — заробляти на пенсії. За логікою, це і повинні були б робити працездатні члени сім’ї. Але вони, хоч і заробляють гроші, трудяться не на своє село і господарство. Навпаки, всі соціальні витрати в такій ситуації лягають тільки на плечі господарства. А воно, хай би яке сильне і працьовите було, просто не в змозі витримувати такі навантаження.

Тактика виживання

Про ті ж хазяйства, що давно збанкрутіли і розорились, навіть говорити не доводиться. Там люди вже й за мішок збіжжя готові працювати, однак і того вже роками ніхто не сіє та не збирає. То до якої роботи пристати селянській родині?

До розв’язання проблеми спробувала долучитися служба зайнятості, активно пропагуючи тему самозайнятості. Це коли селянин не просто працює біля своєї латки землі, а пробує налагодити своє невеличке виробництво.

Скажімо, в Ізяславському районі, де безробіття серед селян перевищує 70 відсотків, теж зроблено перші кроки. Не просто бджолярем-любителем, а уже підприємцем став Микола Хилюк. Звичайно, кілька десятків вуликів — не промислове виробництво, але дає можливість родині заробляти на себе.

А двоє братів із того само району почали свою справу у Зубарях, селі, де місцеве господарство ліквідовано ще три роки тому. Коли стало зрозуміло, що роботу не запропонує ніхто, чоловіки взялися за сучасні технології вирощування розсади. Земля не дає дрімати. Хтось розводить кролів, хтось продає бджолосім’ї, хтось закладає свій сад, хтось запускає рибу у сільський став... Служби зайнятості в цій ситуації з усіх сил намагаються допомогти. Комусь надаються невеличкі кредити для того, щоб розпочати власну справу. Когось відправляють на навчання. В Подільському аграрно-технічному університеті спеціально для безробітних організовано курси, де за вибором можна навчитись основам бджільництва, штучного запліднення тварин чи вирощування квітів, прослухати лекції з кролівництва і свинарства, вирощування грибів та овочів. В колишніх аграрних ПТУ безробітного можуть навчити різним ремеслам. А захочеш — навчатимуть і за такими новомодними програмами, як менеджмент, організація сільського бізнесу, розвиток аграрного підприємництва...

Усе це є, але слід визнати, що із десятків і сотень навчених за власну справу беруться одиниці. А тих, кому й справді вдалося досягти хоча б невеликого успіху, навчитися заробляти для себе і своєї сім’ї, — ще менше. Не те що в селі, навіть у будь-якому районі просто на пальцях можна перелічити відчайдухів, що починають на свій страх і ризик аграрний бізнес. І хай би яка благородна була ця справа, навряд чи назвеш її стратегією селянського працевлаштування. Швидше — тактика тимчасового виживання. Та й то не для всіх, а для одинаків, що наберуться рішучості і хоч невеличкого капіталу, без якого і кроку не ступиш.

Праця — це ще не гроші

Загалом, слова «робота» і «гроші» в сучасному селі мало поєднуються. Де ще зустрінеш таку практику, коли люди готові роками працювати на фермі, в полі, біля трактора, не отримуючи зарплату. Кого, приміром, здивуєш тим, що найбільші борги у заробітній платі в області накопичилися саме в аграрному секторі. Чи тим, що найменша платня — теж у селі.

Спробуйте відшукати відповідь на запитання, що примушує селянина з дня у день, з року в рік братися за роботу, яка нічого не коштує? Одвічна звичка жити на мізерну платню, яка, здається, у всі віки супроводжувала хлібороба, чи страх узагалі опинитися без цієї роботи, важкої і безоплатної? Хоч як парадоксально звучить, а втратити її саме таку, важку, безперспективну, невдячну, виявляється, психологічно найстрашніше. Якщо доводиться обирати, то робота без зарплати перемагає над життям без роботи.

Щоправда, фінал у цих історіях ще трагічніший. Бо коли приходить час виходити на пенсію, нерідко трапляється так, що людина, незважаючи на трудовий стаж, який б’є всі рекорди, не змогла заробити навіть на мінімальну пенсію.

У кожному районі назвуть у відділеннях Пенсійного фонду не одне господарство, котре не захотіло чи не спромоглося сплатити необхідні мінімальні страхові внески за своїх працівників.

Що зробити, щоб такого не трапилося? Не брати гроші у конвертах, не погоджуватися на натуроплату, стежити за тим, щоб роботодавець вчасно сплачував усі внески до Пенсійного фонду. Все це правильно, але чи може дотриматися цих правил селянин, в якого практично немає вибору? І якщо він не виїхав на закордонні заробітки, не стягнувся на хоч якусь техніку і не став фермером, не кинув своєї землі і не подався до міста, він змушений погодитися на будь-яку роботу й оплату за неї.

Хмельницька область.