Стежками Каменяра

Минули роки, епохи, революції, перебудови... На кошти, виділені під 150-ліття Франка, в меморіальному музеї за кілька місяців до урочистостей розпочали капітальний ремонт. Слава Богу, що принаймні круглі дати рятують видатні пам’ятки від руйнації, не без іронії констатує директор музею Івана Франка і дослідник його творчості письменник Роман Горак. Іван Франко не скупився на «гірку сіль» істини для сучасників і для нащадків. Роман Горак додав свою частку гіркоти з приводу ювілейних приготувань...

— Це просто знущання! Сім разів мінявся склад ювілейного комітету, а гроші надійшли тільки в червні, — каже він. — А в серпні має бути відкритий музей, хор співатиме осанну, має промовляти Президент. Усе робиться дуже важко, бо запізнилося фінансування. Відповідно порушуються технологічні норми, щоб устигнути. Приблизно таке було в 1956 і 1971 роках — та сама штурмівщина. Цього року ми постали перед проблемою: бути музею чи ні? Бо він почав просто валитися: летіла дахівка, з’явилися тріщини. Ми звернулися до 39 партій по сприяння, та лише від одного народного депутата отримали відписку: він повідомив, що переслав нашого листа міністрові культури. Два роки тому я знайшов фірму «Металбуд», яка платила людям зарплату зі свого внутрішнього резерву. Люди розуміли, що вони роблять для порятунку музею. А тепер тут щодня — 200—300 робітників. Та кому потрібні наші обурення? Сьогодні ділять портфелі і розбивають одне одному голови. Вся українська культура творилася і твориться групою ентузіастів...

«Гірка сіль», якою Роман Горак щедро пригощає громадськість, цілком доречна, він анітрохи не згущує фарби. Справді, Франкініана рухається завдяки жертовній праці невеликої групи ентузіастів, до котрих належить директор музею, науковці Національного університету ім. І. Франка. Разом із колегою Ярославом Гнатівим Роман Горак працює над десятитомним виданням наукової біографії Івана Франка. На кошти університету вже видано шість книг.

— Щороку, в день святкування роковин Франка, ми будимо свідомість нашої провінції, — продовжує Роман Горак. — Ми обираємо ті села, де колись бував Іван Франко, даємо можливість подивитися, які сподівання він покладав на них і які вони тепер. Кожне таке перебування відзначається якоюсь книжкою. Окрім цього, щороку «жебраємо» в когось гроші, щоб видати науковий вісник музею Івана Франка. Бо над документальною основою, на жаль, ніхто не працює. Сидіти й розбирати почерк — копітка праця. Я читаю в університеті курс франкознавства і бачу, що дуже важко привчити теперішнє покоління до «муравлиної» роботи, якою завжди славилася українська інтелігенція.

У режимі «муравлиної роботи» Роман Горак написав два сценарії фільмів про Франка. Один — документальний, другий — «Іван Франко і Львівський університет» — документально-ігровий. До роковин Франка виходить друком фотоальбом «Завжди вчитель» — спільне дітище лауреата Національної премії імені Т. Шевченка Василя Пилип’юка та Романа Горака. Василь Пилип’юк здійснив низку подорожей Франковими стежками, місцями його життя і творчості — від родинного села Нагуєвичі і до Відня. У подорож до Нагуєвичів ми вирушили разом. Мандрівка — у часі і просторі — не обійшлася без сприяння доброго духу Генія. Того дня зранку небо затягло, і безпросвітний нудний дощ не залишав, здавалося, найменшої надії на добру погоду. Але ополудні визирнув промінь сонця і привідкрив простір для фотооб’єктива.

І хтозна, якби сонця було багато, а попід ногами не чвакало болото, чи вдалось би упіймати неповторні миттєвості, зв’язати «вузлики» між минулим і майбутнім. Зрештою, випробування для мандрівників мали відбутися, бо жодна із Франкових стежок не була встелена трояндами. Увесь його рід долав віхи історії через тернії. За 150 років Іван Якович зовсім не забронзовів, він залишається добрим сусідом для мешканців Нагуєвичів. Вони сприймають його як родича, їм близькі драми і болі Франкового роду. Марія Сольська винесла гумаки для фотохудожника й розповіла, що вона — з роду Микитчиних, найближчих сусідів родини Франка. Саме їм було присвячене оповідання письменника «Микитчин дуб». Щороку на уродини Франка вона готує баняк бульби і пече пироги, щоб почастувати гостей, які приїжджають до меморіальної садиби. А як же інакше? Уродини Франка — то наче храмове свято. Вона довірливо повідала нам «сюжет» із власного життя: онук днями одружується, а батько (її син) — у далекій Англії на заробітках. Ще й родину туди кличе. І чому часи минають, а емігрантська тема залишається гіркою, як і за часів Франка? Іван Якович, напевне, знайшов би відповідь на це запитання. Ми палили старі газети і вогкий хмиз — допоки не розгорівся вогонь у кузні, де працював ковалем батько Івана Франка — Яків. Його ковальське причандалля збереглося, а от Євангеліє, яке він подарував церкві із дарчим написом, згоріло кілька років тому разом із старовинним дерев’яним храмом. Хтось недогледів реліквії. Із почуттям вини і покаяння громада будує новий, уже цегляний храм, але поряд з уцілілою дзвіницею він — як гордовитий чужинець. На щастя, у садибі збереглася інша реліквія — автентична колиска, що належала родині Франків.

На сільській вулиці нашу машину призупинила череда. Її гнала.... правнучка Франка по братові Захарові — Віра Дашко. За сільським звичаєм якраз випала її черга. Учителька зніяковіла, бо не була готова до фотосесії і тим паче до інтерв’ю. Нам приємно було чути, що творчість Франка в селі знають і люблять — завдяки поколінню високопрофесійних учителів української мови і літератури.

У Нагуєвичах дивовижним чином переплітаються сюжети давні й нинішні. Добродій Михайло Гатараняк повів нас за село до криниці «Ярина», яка була збудована ще 1849 року. Прадіди, переконавшись, що вода в ній — цілюща, спорудили капличку. «За совєтів» її тричі спалювали, а люди заново відбудовували. Після чергового підпалу селяни почепили образи на стовбур дуба-патріарха. І що ж? Приїхали військові-атеїсти і ... спиляли того дуба. Оброслий мохом стовбур досі лежить поряд із відновленою капличкою.

П’ємо разом цілющу воду, набираємося снаги і отримуємо винагороду: сонце остаточно здолало хмари, і вмиті дощем трави простелилися зеленими килимами. Наче запрошували ніколи не припиняти мандрівку Франковими стежками...

Львівська область.