У Малина є тезка в Чехії

— У нашому селі було два Малини — український і чеський. В останньому, на так званій великій стороні, в густій шерензі гарних будинків, якраз посередині, вписалася «Райова зала». За часів буржуазної Польщі в ній збирався люд на свої важливі ради, на різні видовища. Власнику за це платили гроші (чехи були людьми діловими, хазяйновитими). З приходом Червоної Армії в «Райовій залі» збиралися селяни. Але вже безплатно. А от гітлерівець Фогель, який під час окупації уособлював найвищу владу в Острожецькій окрузі, перетворив тую «залу» на склад збіжжя. Сюди його примусово звозили дядьки із Малина і довколишніх сіл.

Вибір випав на чеський Малин не випадково. Млин Мартиновського славився далеко за межами села. З-під його вальців виходило пшеничне і житнє борошно високого гатунку. Працювала й олійниця. У млині переробляли ячмінь, гречку на крупу. Ось чому «непрошений хазяїн району» Фогель облюбував саме «Райову залу» під склад збіжжя і силою нагайки та зброї «грабастав» для фашистів добро. Коли він навідувався до Малина, все живе нишкло. На свято Петра 1943 року, коли правилася Божа служба, на цвинтар увірвалися до півсотні есесівців. За наказом Фогеля вони кількох дядьків сполосували шомполами. А сам «хазяїн району» пригрозив: якщо хтось хоч пуд зерна чи борошна візьме, великою буде кара. На той час він уже покинув Острожець і перебрався в Дубно під надійнішу охорону. Але і звідти його невсипуще око пильнувало за тим, що діється у Малині...

Уже заквітували жита. Під покровом тихої зоряної ночі до «Райової зали», до млина Мартиновського із сусідніх ближчих і дальших сіл, без скрипу, без шуму з’їжджались заможні дядьки. Зрозуміло, на власних підводах. Підкотили міцними фурманками і кілька малинців. Тихо до ранку очистили і склад, і млин. І все теє жито, пшеницю, борошно, крупу повивозили додому й надійно поховали.

І знову до Малина прибув Фогель. Лютував, допитувався, де поділося збіжжя. На село, на людей насувалось велике горе. «Ми нічого не винні перед німецькою владою. Все, що вимагали від нас — здали», — виправдовувалися чехи. Вони не знали, що поразка на Волзі зробила фашистів ще жорстокішими.

Тим часом ковпаківці добре знали, на які звірства здатні гітлерівці. Тому, коли рейдували у Карпати, не зупинялися в селі: проїхали краєм чеського Малина. Останніми котили обозні фурманки, до яких поприв’язували верхівки пишних беріз, сосон. Ними замітали сліди кінських копит, коліс. Партизани виконували суворий наказ: своїми діями не накликати біди на села, через які пролягав їх шлях до Карпат. Ось чому ковпаківці не зупинялися в Малині, а в лісі, між селами П’яннє (Радянське) і Московщиною.

Утім, є інше свідчення: «30 червня 1943 року о 5-й прибули на місце стоянки — невеликий грабовий гайок між селами Малин — Красильно — Московщина... Того ж дня... до лісу прийшли представники чеської громади колонії Малин, через яку ми проходили ранком. Вони зібрали для нас понад 200 пар білизни, сповістили, що у млині змелено для вермахту 50 центнерів борошна, а на сироварні лежить 10 центнерів сиру. Ковпак урочисто подякував за білизну і послав господарників по провізію». (Із книжки Героя Радянського Союзу В. О. Войцеховича).

Можливо, цей факт також вплинув на проведення каральної операції. Проте ніщо не може виправдати варварських злодіянь фашистів.

Горіли люди у вогні

Коли фашисти забрали все — 442 корови, 130 коней, до тисячі свиней і овець — людей групами погнали кого до школи, кого до церкви, клуні. Зачинили, облили бензином і підпалили. Забавляючись, кати кидали гранати, розстрілювали палаючі жертви.

Згадує Н. Ващук, одна з найстарших мешканок Малина:

— Я і ще кілька пастухів тоді пасли корів. За нами приїхали фашисти. Ми й не пробували тікати — вини ж за собою, як і всі малинці, не чули. Мені двадцять років було. Загнали нас карателі у хлів. Наказали полягати. Соломи принесли. У дверях кулемет поставили. Що далі було, не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки як через сон, що вісімнадцятирічна Надя Холод просилася у фашиста: «Паночку, за що ви нас убиваєте, згляньтеся!». А той копнув її так, що впала, і багнетом пробив... Потім вогонь пам’ятаю і що люди кричали страшно, а знадвору в нас стріляли... У хліві тому клітки були дротяні для кролів, вихід мали надвір; залізла я в таку клітку, дихати не могла, бо дим був такий, що ножем ріж. Одна нога моя була пробита кулею, а вся я горіла, як ото горить сухе поліно. Потім вилізла через клітку зовсім з того хліва, вся страшно попечена. Був тоді у мене гачок з дерев’яною ручкою, я ним хустини в’язала, то ручка на мені геть згоріла, а залізо, дротяний гачок з кишені в чобіт упав, так не загубився. По цей день тримаю його в хаті. Прийде 13 липня — цілий день серце тріпочеться...

А ось архівне свідчення Й. Крамського:

— Батько мій, староста села, в церкві згорів. Матір спалили у клуні. Ще в одній клуні, Івана Мокія, знайшов я свою Гелену з малими синочками. З усіх малинців, які були спалені, тільки її можна було упізнати. Гелена діток собою прикрила, врятувати хотіла. Тільки ноги обгоріли в неї. Синочки під нею від диму задихнулися: лежали так, якби позасинали. Вацлав шість років мав, а Володя ще не ходив навіть...

Лібуша Кубічкова, мати двох маленьких синів, зовсім ще молода, на колінах просилася зглянутися не на неї — на діток. Побачивши сльози на материнських очах, заплакав старшенький, Вежушек. Хлопченя розмазувало по щічках сльози і, дивлячись на найближчого до себе фашиста, просило тоненьким голоском:

— Пане, не вбивайте нашу мамочку!

«Пан» не зглянувся — штовхнув жінку в палаючий хлів. Потім, насадивши на багнет меншого Мірка, кинув його слідом за матір’ю. Так само зробив потім з Вежушком...

Євген ЦИМБАЛЮК,Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.